Читать книгу Пікнік на льоду - Андрей Курков, Андрій Курков - Страница 16

За вікном падав перший сніг.

Віктор пив каву і читав папери, принесені Мишком-непінгвіном зо два дні тому. Це були біографічні досьє на замначальника податкової служби і на хазяйку ресторану «Карпати». Біографії цієї пароньки були достатньо строкаті, щоб стати помітними «хрестиками». З такими персонажами можна було спокійно писати пригодницький роман, думав Віктор, чудові негативні герої! Але для написання роману був потрібний цілком вільний час, якого у Віктора не було. Щоправда, у нього тепер були гроші, пінгвін Мишко і три сріблястих коропи, що плавали у ванні. Але чи можна було усе це вважати компенсацією за ненаписаний роман?

Згадавши про коропів, Віктор узяв шматок булки і пішов у ванну годувати живу рибу.

Накришив булки, аж тут почув поруч чийсь подих. Повернувся і побачив Мишка. Мишко журливо дивився на плаваючих у ванні риб.

– Ти, либонь, прісноводних не любиш? – запитав пінгвіна Віктор і сам за нього відповів. – Звичайно, ми ж антарктичні, океанські, у власному соку…

Повернувшись до кімнати, Віктор подзвонив дільничному і запросив його на рибну вечерю.

За вікном усе ще падав сніг.

Віктор поставив на кухонний стіл друкарську машинку і заходився слово по слові «малювати» живі образи майбутніх небіжчиків.

Робота посувалася поволі, але впевнено. Кожне слово лягало на своє місце і ставало непорушним, як фундамент єгипетської піраміди.

«Не від гарного життя покійний погодився на вбивство свого молодшого брата, до рук якого випадково потрапив список акціонерів ще не приватизованого заводу пральних машин. Але пам’ятник, поставлений покійним на згадку про брата, став дійсною оздобою цвинтаря. Часто життя змушує вбивати, а смерть близької людини змушує жити далі, жити попри все… Усе взаємозалежить. Усе в цьому світі об’єднано кровоносними судинами. Життя усіх – це одне ціле і тому смерть однієї малої частини цілого однаково лишає позаду життя, бо кількість живих частин цілого завжди перевищує кількість померлих частин…»

Дільничний Фішбейн-Степаненко прийшов на вечерю в джинсах і чорному светрі, зодягненому поверх фланелевої смугастої сорочки. Він прийшов з пляшкою коньяку і кульком мороженої тріски для пінгвіна.

Вечеря ще не була готова, і вони разом з Віктором досмажували коропів, що звільнили нарешті ванну. Тим часом у ванні, у свіжій холодній воді хлюпався пінгвін. Віктор і Сергій слухали крізь шипіння риби, що смажиться на сковорідці, плескіт води у ванні й обидва усміхалися.

Нарешті їжа була готова.

Випивши по чарці коньяку, хазяїн і гість узялися за рибу.

– Кощава! – сказав, немов вибачаючись від імені цієї риби, Віктор.

– Пусте, – кивнув дільничний. – За усе слід платити… Во-на, риба, чим кощавіша, тим смачніша. Пригадую, я м’ясо кита куштував – адже теж риба! Ніяких кісток і ніякого смаку…

Вони запивали рибу коньяком, поглядали на сніг, що летів у ледь підсвічену чужими вікнами темряву. Щось було у цій вечері новорічне.

– А ти чого сам живеш? – запитав після брудершафту Сергій.

Віктор знизав плечима.

– Так сталося, – відповів він. – Не щастить мені з жінками. Все якісь нецюсвітні трапляються. Тихі, непомітні. Поживуть і зникають… Набридло. От пінгвіна узяв, і якось відразу відлягло. Але він чомусь смутний увесь час… Може, було б краще взяти собаку… Вони все-таки емоційніші, гавкотом зустрічають, облизують, хвостом махають…

– Отакої! – махнув рукою Сергій. – Собак треба двічі на день на вулицю виводити, запах від них на всю квартиру… Пінгвін краще. А ти сам що робиш?

– Письменник, – відповів Віктор.

– Дитячий?

– Чому дитячий? – здивувався хазяїн. – Ні. Я для газети пишу.

– А… – кивнув Сергій. – Я газети не люблю. Від них завжди настрій псується.

– Я теж не люблю, – сказав Віктор. – А до речі, відки у тебе таке прізвище? Фішбейн…

Сергій тяжко зітхнув.

– Розумієш, – сказав він. – Нудно було дуже, а в мене тітка в паспортному столі працювала. От якось і вирішив стати євреєм та поїхати до дідька. Євреєм став, просто написав заяву про втрату паспорта – так тітка навчила, – а вона потім мені новий з новим прізвищем виписала. А потім подивився, як емігранти за кордоном живуть. Не позаздриш. От і вирішив залишитися, а щоб зброю мати – у дільничні пішов. Власне, робота безпечна: побутові скандали і всілякі дурні скарги розглядаю. Звичайно, не те, про що мріяв.

– А про що ти мріяв?

Раптом двері на кухню відчинилися й на порозі став увесь мокрий пінгвін Мишко. З нього й далі текла вода. Постоявши на порозі, він пройшов повз стіл до свого полумиска, потім питально подивився на хазяїна. Полумисок був порожній.

Віктор поліз у морозильник, відламав від замерзлого шару камбали три рибини, порізав їх на шматочки і поклав у полумисок.

Мишко опустив на мерзлу рибу голову і так застиг.

– Поглянь! – з цікавістю сказав Сергій. – Розморожує, їй-їй розморожує!..

Віктор, повернувшись на своє місце, теж подивився на пінгвіна.

– Годі, – відвернувся Сергій, узяв чарку. – Усі ми гідні кращої риби, але їмо ту, що є… За дружбу!

Цокнулися й випили. Вікторові відлягло. Минуле невдоволення собою й іншими забулося, і «хрестики» забулися. Наче й не працював він ніде, а просто жив і придумував роман, що колись його запише. Він дивився на Сергія і йому кортіло всміхатися. Дружба? Це те, либонь, чого в нього ніколи не було. Також, як і костюма-трійки та справжньої пристрасті. Життя було бліде і недолуге, воно не приносило з собою радості. Навіть пінгвін Мишко, і той був якийсь засмучений, немов і він пізнав лише блідість життя, без фарб і емоцій, без радісних сплесків душі, без захвату.

– Слухай-но, – запропонував раптом Сергій. – Давай ще по одній та підемо прогуляємося. Втрьох!

На вулиці було тихо і пізно. Усі діти вже спали. Вуличні ліхтарі загасли, і пороша освітлювалася лише випадковими вогнями, випадковими освітленими вікнами.

Віктор, Сергій і Мишко неквапно йшли від будинку до пустиря, на якому стояли три голубники. Хрумтів сніг під ногами. Морозне повітря кололо щоки.

– О, диви! – зробивши кілька швидких кроків уперед, мовив Сергій, зупинившись біля людини, що лежала під голубником на снігу, у синьому потертому пальті. – Твій сусіда! Полікарпов. Квартира тринадцять. Треба відтягти його до найближчого парадного і притулити до батареї, бо замерзне!

Разом вони взялися за комір синього пальта і потягли п’яного Полікарпова по снігу до найближчої п’ятиповерхівки. За ними незграбно йшов пінгвін Мишко.

Коли Віктор і Сергій вийшли з парадного, вони побачили Мишка, що стояв ніс до носа з великим двірняком. Вони ніби принюхувалися одне до одного. Побачивши людей, які вийшли з парадного, собака утік геть.