Читать книгу Пікнік на льоду - Андрей Курков, Андрій Курков - Страница 21

Морозяним суботнім ранком з червоного «запорожця», що зупинився на набережній Дніпра біля нижніх Лаврських садів, вийшли Віктор, Сергій та пінгвін Мишко. Сергій витяг з багажника щільно напакований рюкзак. Завдав собі на спину. Вони спустилися кам’яними східцями до замерзлої річки.

Дніпро був закатаний товстим шаром криги. На ній нерухомими тлустими воронами сиділи, витримуючи між собою «чемну» дистанцію, аматори підлідного рибальства. Кожний біля своєї ополонки.

Обираючи шлях так, щоб не турбувати рибалок, Віктор, Сергій та Мишко відійшли від берега і подалися в дніпровські льоди.

Вони йшли, пристаючи біля кожної незайнятої ополонки, але ці ополонки були або вже замерзлі, або завузькі.

– Ходімо до затоки! – запропонував Сергій. – Там десь моржі збираються…

Вони перейшли Дніпро, потім перетнули вузьку смужку землі – «хвостик» острова.

– Оно, поглянь! – Сергій показав рукою вперед. – Синя пляма – бачиш?

Вони підійшли і не встигли як слід озирнути величезну ополонку, край якої виднілося чимало слідів голих п’яток, як Мишко рвонув уперед і плавно, без бризок пірнув у воду.

Віктор і Сергій затамували подих, дивлячись на темне гойдливе місиво води та криги.

– Слухай, а вони під водою бачать? – запитав Сергій.

– Напевно… – відповів Віктор. – Якщо є на що дивитися.

Сергій зняв зі спини плечак, витяг відтіля стару ватяну ковдру і розстелив її на кризі метрів зо два від ополонки.

– Сідай! – гукнув він Віктора. – У кожного своє свято.

Віктор присів. А Сергій вже дістав з плечака торбинку. Витяг звідтіль термос і дві пластмасові чашки.

– Почнемо з кави! – сказав він.

Кава виявилася соложавою, але на морозі пилася приємно, із задоволенням.

– А я нічого не здогадавсь узяти… – з жалем у голосі визнав Віктор, гріючи долоні об чашку з недопитою кавою.

– Дарма, іншим разом ти візьмеш. Коньячку хочеш?

Доливши в каву коньяку, Сергій засунув пласку пляшечку до кишені куртки.

– Нумо, – він підняв чашку. – За все краще!

Вони випили, і тепло проникло в їхні тіла й думки.

– Слухай-но, він там не утоне? – запитав Сергій, показуючи поглядом на широку ополонку.

– Не повинен… – Віктор знизав плечима. – Я, власне, нічого про пінгвінів не знаю… Шукав якісь книжки, але не знайшов…

– Якщо мені щось трапиться, я тобі дам! – пообіцяв Сергій.

Віктор почав хвилюватися. Озирнувся навсибіч – до найближчого рибалки, а, отже, і до його ополонки було метрів тридцять. Рибалка сидів на валізі-ящику і було видно, як час від часу він підносить до рота похідну літрову фляшку.

– Піду пройдуся! – сказав Віктор, усе ще дивлячись на ближнього до них рибалку.

– Не треба, посидьмо ще, – попросив Сергій. – Нумо ще по коньячку. Припливе Мишко, куди він подінеться. Не утоне ж він насправді!

В ополонці щось булькнуло, і Віктор відразу подивився туди. Місиво води і крижинок коливалося.

– Нумо, за Мишка! – Сергій підняв чашку з коньяком. – Людей багато, а пінгвінів мало, їх треба берегти!

Вони пригубили, і відразу тихе морозяне повітря розітнулося лементом. Сергій і Віктор обернулися на лемент і побачили метрів за п’ятдесят рибалку, що відскочив від ополонки і показував на неї обіруч. До нього прямували два інших рибалки, залишивши свої короткі вудки в ополонках.

– Чого це він там? – сам себе запитав Сергій.

Віктор відвернувся від того, що діялося в п’ятдесятьох метрах від них. Він поволі цідив коньяк і думав про те, що кожний новий день приносить у життя щось нове, але цілком незаплановане. Колись, думав він, новий день принесе які-небудь прикрості, а може, і смерть.

– Диви-но! Диви! – ляснув його рукою по плечі Сергій.

Віктор ніби отямився, подивився на Сергія, потім, прослідкувавши за його поглядом, повернув голову і побачив пінгвіна Мишка, що наближався до них. Він ішов з боку острова.

– Де це він випірнув? – здивувався вголос Сергій.

Пінгвін підійшов і зупинився біля краю розстеленої на кризі ковдри.

– Може, і йому коньячку? – пожартував Сергій.

– Йди-но, йди сюди, Мишко! – покликав Віктор, поплескуючи долонею по ковдрі.

Мишко незграбно ступив уперед, заліз на ковдру, подивився на Сергія, потім на хазяїна.

Сергій знову поліз у рюкзак і цим разом дістав відтіля рушник. Сповив ним пінгвіна.

– Це щоб не застудився! – пояснив він Вікторові.

Пінгвін постояв так, сповитий, хвилин п’ять, потім скинув з себе рушник.

Віктор почув за спиною чиїсь кроки. Озирнувся.

У кількох кроках від них стояв рибалка, «хазяїн» ближньої ополонки.

– Що? Клює? – запитав його Сергій.

Той заперечно замотав головою, не пускаючи при цьому пінгвіна з очей.

– Послухайте, – нарешті вимовив він. – Це у вас пінгвін або я вже схибив?

– Схибив, – цілком щиро сказав йому Сергій.

– О Господи! – злякано видихнув рибалка.

Він якось незграбно змахнув руками, розвернувся і подався назад до своєї ополонки.

Віктор і Сергій провели його поглядом.

– Може, питиме менше! – з надією в голосі вимовив Сергій.

– Слухай, ти ж не на роботі! – докоряв Віктор. – Чом ти п’яниць лякаєш?

– Професійний інстинкт, – з усмішкою на обличчі виправдався Сергій. – їсти хочеш? Або ще хильнем коньячку?

– Хильнем! – Віктор кивнув.

Пінгвін раптом почав нетерпляче переступати з лапи на лапу і ляскати себе по боках плавцями-недокрилками.

– Він що, до вітру хоче? – посміхнувся Сергій, відгвинчуючи з коньячної пляшечки корок.

А Мишко тим часом пересунувся з ковдри на кригу і, смішно подріботівши, знову шубовснув в ополонку.