Читать книгу Пікнік на льоду - Андрей Курков, Андрій Курков - Страница 24

День завершився, як не дивно, досить продуктивно. На столі лежали три готових «хрестики». За вікном сутенів зимовий вечір. Над чашкою свіжозапареного чаю піднімалася пара.

Віктор пробіг рядки нових текстів очима. «Хрестики» були короткуваті, але усе тому, що він давно не був у редакції і не брав у Федора додаткової інформації на своїх героїв. Проте у цьому проблеми не було. Поки текст не надрукований, з ним можна працювати, до нього можна повертатися.

Випивши чаю, він вимкнув світло в кухні і збирався було йти спати, як раптом почув стукіт у двері.

На мить завмер у коридорі, прислуховуючись до тиші. Потім, залишивши пантофлі там, де стояв, босоніж підійшов до дверей і зазирнув у вічко. Перед дверима стояв Мишко-непінгвін.

Віктор відчинив.

У Мишка на руках спала Соня. Він зайшов мовчки. Тільки кивнув замість «драстуйте».

– Де її можна покласти? – запитав Мишко, дивлячись на дочку.

– Там, – прошептав Віктор, кивком голови вказавши на двері до вітальні.

У вітальні Мишко опустив Соню на канапу і, намагаючись ступати якомога тихіше, повернувся в коридор.

– Ходімо на кухню! – сказав він Вікторові.

На кухні знову запалилося світло.

– Постав чайник! – сказав Мишко.

– Щойно кипів, – відповів Віктор.

– Я в тебе до ранку посиджу… – сказав Мишко якось загальмовано. – А Соня нехай поки тут поживе… Гаразд? Доки усе не владнається…

– Що не владнається? – запитав Віктор.

Але відповіді не одержав. Вони сиділи один проти одного за кухонним столом, тільки Мишко зараз сидів на звичному місці хазяїна, а Віктор – спиною до плитки. Вікторові на мить здалося, що в очах Мишкові промайнула неприязнь.

– Може коньяку? – запропонував Віктор, бажаючи зняти напругу, що ніби хмара нависла над ними.

– Давай, – проговорив гість.

Віктор налив собі й Мишкові. Випили мовчки.

Мишко замислено постукав пальцями по столі. Озирнувся і, побачивши біля себе на підвіконні паку свіжих газет, потяг їх до себе. Узяв верхню, губи йому скривились. Він відсунув газети назад на підвіконня.

– Життя – химерна річ, – сказав він і зітхнув. – Хочеш зробити людині приємне, а в результаті доводиться удавати, що ти – підводний човен…

Віктор уважно вслухався в кожне слово гостя, але зміст сказаного був невловимий, як павутинка на вітрі.

– Налий ще, – попросив Мишко.

Випивши другу чарку, він вийшов у коридор, відтіль зазирнув до кімнати, де на канапі мирно спала Соня. Знову повернувся до кухні.

– Ти, напевно, хочеш знати, що трапилося? – повільно, уже більш розслабленим голосом запитав Мишко, дивлячись в очі Вікторові.

Віктор промовчав. Йому вже нічого не хотілося дізнатися – він хотів спати і дивна поведінка Мишка-непінгвіна починала його стомлювати.

– Ти, либонь, вже знаєш про стрілянину й вибухи? – запитав Мишко, кивнувши на газети.

– Ну?

– А знаєш, хто у всьому цьому винний?

– Хто?

Втомлена і недобра посмішка Мишка затягла павзу.

– Ти… – сказав він Вікторові.

– Я? – здивувався Віктор. – Як це – я?

– Ну, не зовсім ти, звісно… Але без тебе цього б не відбулося… – Мишко дивився, не кліпаючи, на Віктора, але Вікторові здавалося, ніби він дивиться кудись далі, крізь нього. – Просто тобі було кепсько, я це бачив. Я тебе запитав – чому? Ти сказав. Ми були відверті, мені саме ця дитяча відвертість у тобі й подобається… Ти хотів, щоб твої «фиґлі» у жалобних рамках друкувалися. Це зрозуміло. Я тебе й запитав тоді, хто твій улюблений майбутній небіжчик… Просто хотілося зробити тобі приємне… Налий ще.

Віктор підвівся, налив коньяку Мишкові й собі. Подивився на свої руки, зауважив, що вони тремтять.

– Ти хочеш сказати… – сторопіло проговорив Віктор, – що Якорницького… ти?

– Не я, а ми… – поправив його Мишко. – Але ти не тривожся, він цього більше ніж заслуговував… Інша справа, що з його смертю «осиротіло» кілька аматорів приватизації, у яких він уже взяв аванси… Крім того, у нього зберігалися якісь папірці, якими він продовжував собі безпеку і життя, папірці, що стосуються його колег по парламенту… У них там, нагорі, важке життя… Як на війні…

Павза, що потім наступила, затяглася. Мишко дивився у вікно. Віктор гарячково обмірковував тільки що почуте.

– Слухай-но, – нарешті заговорив він, – а до смерті його коханки я теж… причетний?

– Ти не зрозумів, – спокійним учительським голосом мовив Мишко. – Ми з тобою витягли спідню карту з-під карткового будиночка, і усе, що сталося потім, – це просто повний обвал. Тепер треба перечекати, доки вляжеться курява…

– Мені теж? – не без переляку в голосі спитав Віктор.

Мишко стенув плечима.

– Це справа індивідуальна, – сказав він, сам собі наливаючи чарку. – Але тобі, напевно, не варто переживати. Здається, ти під гарним захистом… Тому я до тебе і прийшов…

– Під чиїм?

Мишко розвів руками.

– Я ж не сказав, що точно знаю. Просто відчуваю. Не було б захисту – і тебе б уже не було…

Мишко замислився.

– Я тебе можу попросити про послугу? – за мить запитав він.

Віктор кивнув.

– Йди ти спати, а я ще тут посиджу… Подумаю…

Віктор пішов у відпочивальню. Ліг. Спати не хотілося. Прислухався до тиші квартири, але ніщо її не порушувало. Здавалося, усі міцно сплять. Раптом з вітальні долинув невиразний дитячий голос. Віктор прислухався. «Мама… мама…» – бурмотала уві сні Соня.

– А де насправді її мама? – подумав Віктор.

Зрештою він заснув.

За якийсь час з-за темно-зеленої канапи виборсався пінгвін і ліниво пішов до відкритих дверей до вітальні. Проходячи через вітальню, зупинився на мить біля сплячої дівчинки, подивився на неї уважно. Тоді почапав далі. Вийшов у коридор. Штовхнув наступні двері й ступив у кухню.

Перед ним на місці хазяїна сидів, опустивши голову на стіл, незнайомий йому чоловік. Він спав.

Кілька хвилин пінгвін дивився на нього, нерухомо стоячи в дверях. Потім розвернувся і пішов назад.