Читать книгу Художник - Денис Замрій - Страница 10

Петербург лежав на гранітних набережних, як бездомний європейський волоцюга, що притулився на околиці безкрайньої дикої Русі.

Над Невою залягав туман, огортаючи причальні стінки і мости. А над цим туманом височів шпиль Петропавлівської фортеці як знак того, що місто живе, укладає свої неписані закони і пам’ятає про своїх мешканців. Із дзвіниці до вечірні вдарив дзвін.

Того вечора на набережних Північної Пальміри було велелюдно. Деякі пани пристойного, хоч і ліберального вигляду безтурботно гуляли респектабельними Адміралтейською або Англійською набережною, незважаючи на вечірній час. На Перевізній набережній втомлені човнярі чекали спізнілих пасажирів, які побажають переплисти на той берег за подвійну супроти денної плату. На Аптекарській набережній бешкетували різноманітні темні людці – контрабандисти й злодії. Але ми вирушимо на центральну – Палацову – набережну, розташовану лише за декілька кроків від Літнього саду.

На набережній, схилившись на парапет, стояли двоє: середнього зросту високочолий молодик, одягнутий у легке пальто, і його співрозмовник – солідний бородатий чолов’яга в чорному. Вони мовчки дивилися на чорні води Неви.

Познайоммося з ними ближче, адже в житті нашого героя, як ми вже сказали, вони відігрáють вирішальну роль. Щоправда, наразі панове самі ще не знають ані про цю роль, ані про молодого підмайстра.

Невисокий молодик був художником, звали його Іван Сошенко. Так-так, саме той, про якого розповідав Юлії Павлівні Брюллов. А ось чоловік у чорному – це поет Євген Гребінка. Його останній романс «Очі чорні, очі страсні…» став надзвичайно популярним того року серед найвибагливіших цінителів поезії – імператорських кавалергардів. І не тільки серед кавалергардів! «Как люблю я вас, как боюсь я вас! Знать, увидел вас я в недобрый час!..» звучало і в найкращих салонах, і в дорогих рестораціях, і в циганських шалманах.

Та й, чого вже гріха таїти, Малоросія в нинішньому сезоні петербурзьких салонів була найбільшим «писком моди». Незадовго до описуваних подій вийшла друком перша книжка «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» Миколи Васильовича Гоголя – і пригодами козаків, чортів, відьом, ковалів і красунь зачитувалися всі – від малого до старого.

Ось що писав у 1831 році про цю книжку Пушкін: «Зараз прочитав «Вечори поблизу Диканьки». Вони вразили мене. Ось де справжня веселість, щира, невимушена, без манірності, без чванства. А місцями яка поезія!.. Усе це так незвичайно в нашій нинішній літературі, що я досі не оговтався…»

А через п’ять років Олександр Сергійович у власному «Сучаснику» додав до другого видання творів Гоголя: «Наші читачі, звичайно, пам’ятають враження від появи «Вечорів на хуторі»: усі зраділи цьому живому опису племені співаючого і танцюючого, цим свіжим картинам малоросійської природи, цій веселості, простодушній і разом із тим лукавій. Як здивувалися ми російській книжці, яка змусила нас сміятися, ми, що не сміялися від часів Фонвізіна! Ми такі були вдячні молодому автору, що охоче пробачили йому нерівність і неправильність його складу, незв’язність і неправдоподібність деяких оповідань, віддавши ці недоліки на відкуп критиці. Автор виправдав таку поблажливість. Відтоді він невпинно розвивався і вдосконалювався. Він видав «Арабески», що містять «Невський проспект» – найповніший із його творів. Слідом з’явився «Миргород», у якому всі жадібно прочитали і «Старосвітських поміщиків», цю жартівливу, зворушливу ідилію, яка змушує вас сміятися крізь сльози смутку і розчулення, і «Тараса Бульбу», чий початок гідний Вальтера Скотта. Пан Гоголь іде ще вперед. Бажаємо й сподіваємося мати часту нагоду говорити про нього в нашому журналі!»

Не даючи північному читачеві оговтатися, пани Срезневський і Розковшенко видали в Харкові «Український альманах», у якому були надруковані твори Гребінки і Боровиковського. У Москві, бажаючи ні в чому не відставати від Петербурга, етнограф і композитор Маркевич видав збірку «Українські мелодії», і тепер із вікон князівських і графських віталень частенько лунало «Віють вітри» або «Засвистали козаченьки». Словом, усе українське, або «малоросійське», було в столиці в неабиякій моді.

Сошенко та Гребінка, стоячи біля парапету, саме про це й розмовляли ось уже цілу годину. Нева котила перед ними свинцеві води, запізнений човняр гнав вутлий човник до місця нічного швартування, перехожі неспішно прогулювалися, розмовляючи упівголоса або просто мовчки.

Сошенко, зачувши дзвін, подивився на годинник.

– Одначе заговорилися ми з вами, Євгене Павловичу. Чи не зайти нам у трактир, хильнути оковитої? Я знаю непоганий недалечко. Чисто, публіка гарна, і швидко подають.

– Та ну його до біса, Ваню! – махнув рукою Гребінка. – Ти краще розкажи, як у тебе з живописом зараз справи?

– По-всякому… Знаєте, як буває – то беруть одразу два-три полотна, то цілковитий застій у справах.

– А чого ж так?

– Бачите, якщо поміщик будує нову садибу, то йому у вітальню обов’язково треба кілька пейзажів. Ось у мене нещодавно в Оранієнбаум ціла колекція пішла – і «Продаж сіна на Дніпрі», і «Хата в степу», і «Світанок у полі». Поміщик любителем української екзотики виявився.

– З наших?

– Дід по матері в нього українець, полковник козачий. Тож онук добре за це платить.

– Усі б так. А імператорська родина, двір нічого не купує?

– Вони здебільшого Венеціанова беруть. Відрадно їм, щоб жито колосилося, дівки в кокошниках і щоб усі нарядні та рум’яні. Олексій Гаврилович на це майстер.

– А імените купецтво як? Замовляє?

– Купці – народ вдячний! – пожвавився Сошенко. – Якщо хтось із купців у першу гільдію вибивається, то одразу хоче особняк та щоб по всіх стінах портрети батьків, дідів, прадідів! Велике замовлення тоді, і платять, не економлячи.

– А звідки ж вони знають, як виглядав їхній прадід? – недовірливо гмикнув Євген Павлович. – Якщо з нього парсуну не писали, живописця не замовляли?

– Багато хто й писав, і замовляв! – палко заступився за купецтво Сошенко. – На деякі парсуни дивишся й диву даєшся – де навчалися ці невідомі малярі? Не гірші за Джотто трапляються, чесне слово даю!

– Я тобі можу пояснити, Ваню. Вчилися і в Римі, і у Флоренції, і в Страсбурзі.

– Поверталися?

– Так! Знаєш, що я думаю?

– Що ж?

– У наших живописців не менший талант, аніж у Ботічеллі або Мікеланджело.

– А в чому ж тоді проблема в наших?

– Розумієш, Ваню, замовники в наших земляків і в італійців різні.

Сошенко розсміявся.

– Ще б пак, Сікстинську капелу розписати – мрія кожного! Мабуть, гарне замовлення.

– Мрія мрією, Ваню, а працювати над собою треба. Хоча… у всіх по-різному буває.

– Це точно, що по-різному…

Годинник ударив іще раз. Пора було розходитися. Дорога додому для Івана лежала повз Літній сад. Попрощавшись із другом, Сошенко рушив швидким кроком, насвистуючи на ходу популярний мотив з оперетки.

Усе дихало свіжістю, від близькості Неви було сиро, і Сошенко мимоволі щулився, згадуючи з «Житій Олександра Невського»: «І був один чоловік, старійшина Іжорської землі, ім’ям Пелугій, йому доручена була нічна варта на морі. Був він хрещений і жив серед роду свого, язичників, нарекли його у святому хрещенні Пилипом, і жив він богоугодним життям, дотримуючись посту в середу і п’ятницю, тому й удостоїв його бог бачити дивовижне видіння того дня. Розповімо коротенько.

Дізнавшись про силу ворога, він вийшов назустріч князеві Олександру, щоб розповісти йому про ворогів. Стояв він на березі моря, спостерігаючи за обома шляхами, і провів усю ніч без сну. Коли ж почало сходити сонце, він почув сильний шум на морі й побачив один насад, що пливе морем, і стояли посеред насаду святі мученики Борис і Гліб у червоних шатах, обіймаючи один одного за плечі. Гребці ж сиділи, ніби імлою оповиті. Промовив Борис: «Брате Глібе, вели гребти, та допоможемо родичу своєму, князю Олександру». Побачивши таке видіння і почувши ці слова мучеників, Пелугій стояв, тремтячи, поки насад не зник з-перед очей його.

Незабаром після цього прийшов Олександр, і Пелугій, радо зустрівши князя Олександра, повідав йому про видіння. Князь же сказав йому: “Не розповідай про це нікому”».

«Ось як дивно, – подумав Сошенко, – ще якихось п’ятсот років тому стояла на річці Неві варта… Імена такі не слов’янські – Пелугій… Звідки вони тут узялися?»

Так, розмірковуючи, непомітно для себе художник порівнявся з огорожею саду. Пройшовши кілька кроків, він почув за спиною дивний звук – наче на бруківку впав дерев’яний ящик. Сошенко обернувся. Хлопець у дивному халаті поверх одягу, перестрибнувши через огорожу, піднімав із бруківки етюдник і аркуші картону.

– Стій! – гукнув Сошенко заради забави.

Хлопець у халаті метнувся, схопив етюдник, аркуші, забувши один на бруківці й кинувся бігти до Фонтанки. Сошенко хмикнув, підійшов до забутого картону, підняв його і скинув брови. На нього дивилося зображене олівцем обличчя віщунки Сивіли Дельфійської, покровительки таємниць і долі – із завитим волоссям і порожніми очима статуї. Майстерний малюнок передавав у точності всі риси, і якби Іван побачив його в натурному класі, то першим би звернув на нього увагу. Але тут… біля огорожі?…

Іван підвів очі. «Кому, цікаво, треба було перелазити через огорожу вночі тільки для того, щоб помалювати?» Не знайшовши відповіді на поставлене собі ж запитання, художник Іван Сошенко розправив плечі і з картоном у руках рушив далі.

Зараз страшно навіть уявити, що могло б статися, якби не зустрілися на шляху нашого героя такі люди, як Сошенко, Брюллов чи Гребінка. Чи могло таке статися? Дивне запитання…

Чи міг би Іоанн Хреститель не зустріти Спасителя? Чи міг би перший із роду Романових не зустріти Івана Сусаніна? Хто ж це може знати? Але недарма кажуть, що «історія не знає умовного способу». Існує, мабуть, якийсь порядок речей, коли події відбуваються саме так, як відбуваються.