Читать книгу Художник - Денис Замрій - Страница 11

Будинок вісім на Заміському проспекті прокидався. Це був один із так званих «прибуткових будинків», збудованих спеціально під здавання в оренду.

Тоді в Петербурзі було багато таких ось прибуткових будинків, різних і за якістю, і за публікою, яка в них мешкала. І будували їх постійно. Ціни ж на оренду квартир у столиці тоді дуже й дуже «кусалися». Кімната, скажімо, у районі Сінної площі коштувала тоді сорок п’ять карбованців на рік. Багато це чи мало? Судіть самі: пуд пшениці коштував у ті часи дев’яносто сім копійок, відро горілки – десять карбованців, пуд гасу – карбованець і вісім копійок, а корову можна було купити за двадцять карбованців асигнаціями.

Зрозуміло, що майстри пана Ширяєва не могли собі дозволити такої розкоші. Вони тулилися на горищах, спішно перероблених і ледь пристосованих під непоказне житло. Платили тоді не за кімнату, а «з носа» за дах і окріп.

Ранок застав Тараса в мансарді, на ліжку, прив’язаному по-матроськи до балок стелі. Балтійський флот, колискою якого був Петербург, проникав навіть сюди – в оселі служителів муз. Матрос, приятель Прохора, влаштував друзям такі ось ліжка, «щоб зручно було й місця багато не займали». Тарас любив таку екзотику, мріючи потрапити на справжній великий корабель. А по тому – подорожі, далекі, незвідані країни і – найголовніше – свобода!

– Слухай, Прохоре, – запитав він сибіряка, – як думаєш, чи відпустить мене на свободу Енгельгардт?

– Дурень думкою багатіє, – відповів Прохор, який вважався в майстерні Ширяєва великим реалістом. – А хто йому буде тоді портрети писати? Його, Софії і всіх його коханок? Уявляєш, як добре йому зараз, адже власного художника має! Та ще й такого, що на себе сам заробляє. Одне замовлення з розпису Великого театру чого варте! А гроші йдуть за цю роботу не тобі, а панові Енгельгардту.

– Так, бути чиєюсь власністю не дуже приємно… Іноді я про це навіть забуваю! – розсерджений Тарас жбурнув у куток мансарди огризок олівця. – Головне – я не розумію, звідки в Україні кріпосні селяни взялися?!

– Адже споконвіку так було – здивовано зітнув плечима Прохор. – Ти хіба не селянського роду будеш?

– Якщо вірити покійному батькові – то так, із селян. А якщо мамі й дідові, то з вільних людей.

Тарас згадав діда. Яким Бойко, учасник і ветеран численних боїв і воєн, весь у шрамах, пихкав старовинною люлькою в темній хаті й часто по неділях віщав:

– Ти, Тарасе, слухай мене! Зі шкіри пнися, а не повтори долю батька!

Дід стукав по столу чорним зігнутим пальцем.

– А що з батьком не так? – питався наївний Тарас.

– А те, що сам він на пана горбатився, життя його проклятій роботі віддав, ще й доньку мою єдину, матір свою, у домовину загнав! Не горбаться, ніколи не горбаться на пана!

Така була проста дідова мудрість. Сам він ніколи ні на кого не горбатився. Міг підставляти себе шаблям і кулям, заробляти шрами на всьому тілі, але ніколи не гнув спини й не ламав ні перед ким шапки. Так і жив – гордо, але самотньо, сам, але в просторій хаті. Злі язики казали, що в коморі в діда заховані шабля і пищаль. Про це Тарас не знав напевно, але книжки в нього точно зберігалися.

Крім того, у старого не переводилися гості. І люди ці були ой які різні. І священик із сусіднього села заходив, і якісь чоловіки начебто з Кубані і з-за Дунаю до нього заїжджали. І вчитель гімназії із самого Києва, бувало, зо два дні гостював. І ще багато людей невідомого роду-племені бували в дідовій хаті. Не кажучи вже про місцевих хлопців. Ті, засиджуючись допізна в Бойка, мовчали, по черзі відламуючи нагар зі свічок, а дід усе читав: «У рік 6390 виступив у похід Олег, взявши із собою багато своїх воїнів: варягів, чудь, слов’ян, мерю, весь, кривичів, і оволодів містом Смоленськом, і посадив у ньому мужа свого. Звідти вирушив вниз, і прийшовши, взяв Любеч і посадив мужа свого. І прийшли до гір київських, і побачив Олег, що княжать тут Аскольд і Дір, сховав він воїнів у човнах, а інших залишив позаду, а сам приступив, несучи отрока Ігоря. І підійшов до Угорської гори, сховавши своїх воїнів, і послав до Аскольда й Діра, кажучи їм, мовляв, «ми купці, йдемо до греків від Олега і княжича Ігоря, прийдіть до нас, до родичів своїх». Коли ж Аскольд і Дір прийшли, вискочили всі з човнів, і мовив Олег до Аскольда і Діра: «Не князі ви і не княжого роду, а я княжого роду. – І винесли Ігоря. – А це син Рюрика». І вбили Аскольда і Діра, і віднесли на гору, і поховали Аскольда на горі, яка нині називається Угорською, де тепер Ольмин двір, на тій могилі Ольма поставив церкву святого Миколая, а Дірова могила за церквою святої Ірини. І сів Олег княжити в Києві, і сказав Олег: «Хай буде се мати городам руським». І були в нього слов’яни і варяги, й інші, які називалися русичами. Той Олег почав ставити міста і встановив данини слов’янам, і кривичам, і мері, і встановив варягам давати данину від Новгорода по триста гривень щороку заради збереження миру, що й давалося варягами до самої смерті Ярослава…»

– Діду, – запитав якось Тарас. – От ти читаєш про Київ… А хіба Пітембурга тоді ще не було?

– Не перебивай даремно! Не було, як не бувало також Москви!

І дід врізав Тарасу стусана…

– Агов, Тарасе! Ти що, пацюче, заснув?

Прохор нещодавно вивчив нове слово й тепер постійно його вживав, іноді зовсім не до ладу.

– Не заснув, – усміхнувся Тарас, вибираючись з ліжка, що розгойдувалося під вікном мансарди. – Ось думаю, що на роботу вдягати.

– А що, обновками обзавівся?

– Де там! Усе те саме. Зверху доведеться знову накинути халат, а то сюртук вимащу у фарбі.

– Енгельгардту скажи, нехай він тобі подарує новий!

– Енгельгардт швидше вдавиться…

– Слухай, Тарасе, а скільки він узяв за тебе?

Тарас замислився і знизав плечима.

– Не знаю…

Але будучи юнаком життєрадісним і не звиклим надовго замислюватися про неприємні речі, Тарас швидко зібрався, сунув під пахву етюдник, аркуші картону і грюкнув дверима, залишивши Прохора самого.

Скажемо відверто: європейців дратувало, що в Російській імперії, яка прагнула в усьому бути першою, усіх перевершити, існувала торгівля людьми. Хоча самій Європі було зовсім не до лиця навіть згадувати про це. Адже кріпацтво існувало в Західній Європі ще від Х століття.

Власники земельних угідь продовжували заганяти селян у борги, і кількість підневільного люду збільшувалася дуже швидко. Через сторіччя будь-який лендлорд міг після закінчення одного року й одного дня повернути людину назад. Кріпаки зобов’язані були працювати на землевласника від двох до п’яти днів на тиждень цілий рік.

Тож немає нічого дивного, що час від часу спалахували селянські бунти й війни, після чого уряди європейських держав вважали доречним замінити важку повинність відносно невеликими грошовими платежами.

В Англії це відбулося в XV столітті, натомість Московська держава почала поневолювати власних громадян від 1649 року.

Цей рік був ознаменований Соборним укладом – збірником законів, укладеним за Олексія Михайловича. Соборний уклад встановив вічне прикріплення селянина до землі й повну владу землевласників над селянином. Через деякий час під це законодавство потрапила й Україна – спочатку її правобережна частина, а за Катерини Другої – так само землі Лівобережжя. Парадокс: українські козаки, виникнувши як верства, що бореться з работоргівлею, самі стали рабами.

Але повторімося: якщо такі думки й займали Тараса, який зараз крокував на роботу бруківкою Петербурга, то нечасто – точніше, лише тоді, коли він відчував кабалу на собі. Приміром, тієї ночі, коли його, малолітнього козачка, відшмагали батогом за любов до мистецтва: хлопчисько змальовував портрет отамана Платова замість того, щоб мерщій вічиняти двері панові Енгельгардту, який повернувся з дружиною з театру.

Матвій Іванович Платов на гравюрі роботи Карделлі був зображений при повному параді – на здибленому коні, з піднесеною булавою, у гаптованому золотом мундирі. Позаду нього стояли донський козак і татарин у киргизькій шапці. Тарас старався, тож кінь і отаман виходили «як живі»…

Але тут у кімнату увійшов Енгельгардт у супроводі злої дружини. Хоча, заспокоївшись і зваживши, пан вирішив віддати малолітнього козачка в підмайстри до тямущого живописця.

«Була не була, – думав Тарас, крокуючи проспектом. – Ще пару років у Ширяєва, а там назбираю грошей, підроблю паспорт та й втечу… Хоч на Україну, хоч у вільні краї – в Америку, у Францію, Англію!» Швидше за все, Тарас саме так би й зробив, якби не низка подій, що докорінно змінили його життя.

Утім, ми почнемо з головного – з обіду, який влаштовувала Академія мистецтв для людини, від якої очікували дуже багато – Карла Павловича Брюллова.

Свобода… Любов до неї завжди була для нашого героя тією дороговказною зіркою, яка вела його протягом усього життя. Та хіба могло бути інакше? Нащадок вільних людей, які за примхою долі стали рабами, він за покликом крові не міг до неї не прагнути. І всі його вірші, усі його малюнки були пройняті духом Свободи.

Однак до визволення, до того дня, коли він стане вільним, не залежним ні від кого, а передусім від свого пана Енгельгардта, залишалося ще багато днів.

Але повернімося до події, яка неабияк вплинула на долю нашого героя.