Читать книгу Художник - Денис Замрій - Страница 4

Наразі, любий читачу, повернімося в минуле на тридцять років і вирушмо набагато західніше. Якщо бути зовсім точним, то наш шлях лежить у літо 1835 року, і саме на Апеннінський півострів, що купається в м’якому й найсинішому на всьому світі Середземному морі. На західному його узбережжі під покровом згаслого вулкана Везувій у затінку кипарисів та оливкових дерев розкинулося білими будинками й червоними черепичними дахами місто Неаполь.

Це був неспокійний час. Нещодавно відгриміло невдале повстання в сусідній Генуї, і його лідер Джузеппе Гарібальді, який уже став італійським народним героєм, був засуджений до смертної кари і втік у Марсель, а потім у Туніс. Тоді про це говорили по всій Європі. До того ж лише двома роками раніше Австрія вельми жорстоко придушила повстання в сусідньому Пармському герцогстві. До об’єднання Італії залишалося майже тридцять п’ять років, а Південна Італія на той час входила до Королівства Обох Сицилій, яким правила династія Бурбонів – спадкоємців найдавнішого французького королівського дому Капетингів. Утім, самі італійці, не зважаючи на жодні війни та іноземні вторгнення, не звертали на корони особливої уваги. Недарма ж відома італійська приказка мовить: «Хоч іспанці, хоч французи, аби жерти нам від пуза».

Того літа сонячний Неаполь прощався з шанованим і прийнятим у найбагатших родинах цього небідного південного міста чоловіком – художником Карлом Павловичем Брюлловим. Або, як ще за давньої пам’яті називали його в неаполітанських кав’ярнях, «Карліто Брюллов».

Карл Павлович влаштував на прощання невеличку вечірку для друзів – небагатих італійських живописців, які зібралися у скромному дворику. У напівтемряві дзюркотів фонтан і насолоджувалися прохолодою доглянуті апельсинові та лимонні дерева. Дворик був невеличкий, але розташовувався в самісінькому серці Неаполя, неподалік собору Святого Януарія – покровителя цього благословенного міста.

Співали скрипка і мандоліна, повітря було свіже, пахло лимонами. У дворику навколо столу дозволили гратися дітям, але навіть вони притихли, розглядаючи господаря, як споглядають античне божество. Справді, їм було на що подивитися – високий і ставний Брюллов мав густу шевелюру і манери римського патриція.

Тут ми зробимо невеличкий відступ. Попри те, що Карл Павлович народився в російському Санкт-Петербурзі, він мав французьке та італійське коріння. У 1822 році митця було відряджено до Італії на кошти Товариства заохочення художників. І хоча в Росії він був блискучим студентом-рисувальником, улюбленим учнем самого Андрія Іванова, але саме в Італії перетворився на справжнього віртуоза. Тут Брюллов почав писати перші масштабні історичні полотна, і з цих теплих благословенних берегів пішла його світова слава. Слава ця, слід сказати, лилася щирими золотими струмками…

Карл Павлович виголошував тост. Для своєї промови він обрав lengua napulitana – неаполітанський діалект італійської мови. Італійську він знав із раннього дитинства й навіть вважав рідною нарівні з російською. І говорив, як усі італійці, барвисто й довго:

– Друзі! У цей день, день прощання з Італією, я хочу сказати кілька слів про всіх нас… Про французів, греків, італійців, які віддали свій талант похмурим північним країнам! Ми працювали в архітектурі й живописі, опері та літературі! Фіораванті, який побудував Кремль у Москві, Доменіко Трезіні, який заснував Петропавлівську фортецю в столиці… Великий Кваренгі… Блискучий Фальконе… Неповторний Растреллі… Родоначальник опери в Росії – ваш земляк Франческо Арайя… Італійські голоси досі тішать слух обраного товариства в Санкт-Петербурзі! Я мовчу вже про те, яким є ваше місце в живописі – чого вартий один лише П’єтро Гонзаго!

Карл Павлович любив і міг говорити довго. Тому багато хто за столом запасся терпінням, а найстарший і найогрядніший із живописців, майстер Антоніо, навіть задрімав. Саме він ви`кликав крайнє невдоволення Брюллова, голосно схропнувши.

Щоправда, Антоніо одразу ж прокинувся, погладив кошеня, яке весь час тримав на руках, і незворушно поцікавився:

– Маестро, ми, звичайно, дуже вас поважаємо, але… власне, до чого ви все це говорите? Ми й без того це знаємо!

Гості з чемності розсміялися.

– А до того я це кажу, друзі мої… – мабуть, Карл Павлович очікував саме цього запитання: голос його залунав більш урочисто й художник ще вище підніс келих із місцевим червоним вином. – До того, що в Російській імперії месія й талант завжди з’являються з півдня!

І скромно опустив очі. Проте всі зрозуміли, що, а точніше, кого саме маестро Брюллов має на увазі. Природно, метр зірвав оплески, матусі молодих художників-початківців потяглися до господаря нагадати йому про обіцяні протекції.

У ті часи багато хто прагнув потрапити на береги Неви – туди, де жила настільки ж багата, наскільки й спрагла витонченого мистецтва російська аристократія. Будь-який невизнаний на батьківщині італієць чи француз міг заробити в Північній Пальмірі за два-три роки стільки ж, скільки на батьківщині за все своє життя.

Молоді синьйори, сини вже згаданих матусь, однак, дивилися зовсім не на маестро. З неприхованою заздрістю розглядали вони графиню Юлію Самойлову – коханку Брюллова, яка скромно сиділа поруч із художником. Лише два роки тому майстер зобразив її як «жінку, яка притискає до себе дочок» на знаменитому полотні, присвяченому останнім хвилинам Помпеї. Полотно це замовив російський багатій і дійсний статський радник Анатолій Миколайович Демидов. У той час про цю картину, а точніше, про те, скільки за неї було заплачено щирого золота, говорили чи не більше, аніж про бурхливий роман художника й російської аристократки, яка завдяки йому стала відомою.

Ні для кого не було секретом те, що колись Самойлова протегувала служителям Евтерпи – музи ліричної поезії й музики. У «колекції» графині були по-справжньому «рідкісні екземпляри»: Вінченцо Белліні, композитор, який обезсмертив своє ім’я оперою «Норма», і Джованні Пачіно, який створив неймовірно успішну оперу тих років «Корсар».

Однак зараз Юлія Павлівна збайдужіла до музики, а також до її авторів. Її цілком захопив живопис – звичайно, не без участі й приголомшливої чарівності «синьйора Карліто Брюлло», з яким вона познайомилася в Римі, у салоні княгині Волконської. Графиня до цього часу розлучилася зі своїм чоловіком графом Миколою Самойловим і була вільна, як теплий і ласкавий денний бриз, що дме із Середземного моря.

Самойлова з милою відстороненою усмішкою світської левиці дозволила охочим кавалерам прикластися до ручки і кивнула своєму коханому, вказуючи на карету, яка чекала біля брами:

– Друже мій, уже сутеніє, а нас ще чекає подорож Елладою й османським краєм…

Юлія Павлівна підвелася. За нею підвелись також усі інші. І довго ще стояли біля карети: художники не хотіли відпускати «російського маестро», вони обіймалися й давали поради в дорогу, пили за його здоров’я. Коли ж карета нарешті поїхала, довго махали хусточками вслід і лили щирі сльози. А потім при світлі зірок у тому самому дворику тихо співала мандоліна, а живописці і скульптори обговорювали слова свого гостя про те, що в Російській імперії месія і талант завжди приходять із півдня…

Зараз, коли відтоді минуло багато-багато років, ми можемо сказати, що слова Карла Брюллова про «месію з півдня» були якщо й не пророчими, то принаймні дуже й дуже правдивими. Справа тут не в самих лише великих італійцях… Можливо, прийде месія (якщо взагалі прийде) так само з іншої сторони світу.

Але південь Російської імперії дав їй Гоголя і Чехова; покинувши Омськ, підкорив столицю Михайло Врубель, а Київ відправив у столицю Михайла Булгакова та Олександра Вертинського. Зараз мало хто знає, що великий російський діяч, батько багатьох реформ і «дідусь індустріалізації» граф Вітте народився в південному грузинському місті Тифлісі. «Хохлом гнаним» (як він сам себе називав) з південної Чернігівської губернії був граф Розумовський – блискучий фельдмаршал і президент Російської академії наук, а його брат Олексій став фаворитом і морганатичним чоловіком імператриці Єлизавети Петрівни. Якщо вірити літописцям, саме з півдня пішла Руська земля.

Так само наш герой був родом із півдня Російської імперії.