Читать книгу Художник - Денис Замрій - Страница 5

Перш ніж ми розповідатимемо свою історію далі, доведеться трохи відволіктися, щоб описати вам, любий читачу, тодішню столицю Росії – саме туди й перенеслася подальша дія нашого роману.

У XIX столітті Петербург був величезним містом – за мірками не лише Європи, але й світу загалом. Його населяло майже п’ятсот тисяч осіб, і населення постійно зростало. Документи того часу свідчать, що в тридцятих роках дев’ятнадцятого століття в місті на Неві було вісім тисяч триста будинків, сто сімнадцять мостів і чотири тисячі ліхтарів.

Місто росло й розвивалося. Відкрито було майже триста фабрик, заводів і мануфактур. З’явилися прибуткові будинки, де квартири здавали інженерам і чиновникам, які переселилися з бідних російських губерній у столицю. Нещодавно були споруджені будівлі сенату і синоду, а буквально за рік до описуваних подій Палацову площу перед царською резиденцією прикрасила Олександрівська колона на згадку про перемогу імператора Олександра Благословенного над Наполеоном, який отримав прізвисько Корсиканець.

Ну і, звичайно, уже тоді місто було справжньою «культурною столицею Росії», якою залишається понині. Тоді в Санкт-Петербурзі жили і творили Гоголь, Жуковський, Баратинський. Живий ще був Пушкін і живий ще був Денис Давидов. Тільки розпочинав своє поетичне життя Некрасов… Що й казати, нашого роману не вистачить, якщо ми почнемо перераховувати всіх «зірок», які жили тоді на берегах Неви.

У цей самий час ще один «талант із півдня», робітник пана Ширяєва Тарас виходив із підворіття прибуткового петербурзького будинку. Більше того, він ледве не впав, спіткнувшись об кішку, яка кинулася йому просто під ноги.

– Чорт! – прокоментував цю подію хлопець і озирнувся на всі боки.

Петербург дивився на двадцятидворічного безвусого хлопця байдужими очима вікон із сірих колодязів-дворів, дихав холодним вітром, який за відчуттям уродженця південної губернії дув завжди тільки з півночі і тільки йому в обличчя. Але було все ж таки щось надзвичайно привабливе в цій холодній столиці…

Тарас нагнувся, рукавом змахнув пил зі стоптаних чобіт, поправив мотузку, що була йому за пояс, і замислився. Іти ночувати в комірчину під самим дахом йому не хотілося, на трактир грошей не вистачало навіть у разі найскромнішого замовлення… Залишалося одне – гуляти вулицями Північної Пальміри. Тим паче, коли для тебе, якщо ти почуваєшся справжнім художником, завжди є чим милуватися: повільною Невою, каріатидами на фасадах, перехожими на проспекті й на бульварах…

Варто додати, що художником робітник вважав себе давно – від тієї хвилини, коли, ставши сільським пастушком, уперше в житті взяв до рук олівець. Першими стали малюнки з овечками, які паслися на луках, хатами під солом’яними стріхами, чоловіками в козацьких шапках і… янголами. Словом, усе, що бачив пастушок навколо себе в селі та на золочених іконах у церкві, те й малював. Клаптики паперу, знайдені на дорозі, він ховав у величезну пастушу торбу, змішуючи з яблуками, шматками медових стільників і крихтами хліба.

Спогади про яблука і стільники зараз були особливо сумними. Робітник зітхнув і затягнув міцніше пояс. Залишилося тільки вийти на Невський і гордо пройтися до Літнього саду, купивши по дорозі булку.

«Оце так, – думав робітник, крокуючи по кам’яних плитах, – занесло, звичайно, мене в столицю… Знали б батько та мати – не повірили б! Або дяк… Добре, про того злидня навіть згадувати не хочу!»

Тим часом провулок вивів його на Невський. Залишалося дістатися до набережної річки Фонтанки, щоб хоч уночі, але проникнути туди, куди проникати було суворо заборонено, однак де давно хотілося побувати, – до Літнього саду.

Хто з нас, друзі, не чув, що таке Літній сад столичного Санкт-Петербурга? Навіть той, хто ніколи не бував на берегах Неви, напевно, знав про це восьме диво світу, яке було закладено за наказом самого Петра Великого. Саме тут перший імператор всеросійський мріяв створити свою літню резиденцію.

Фонтани, до яких спеціальним височайшим указом Петро велів «для подачі води влаштувати в річці, яка тече повз моє подвір’я, спеціальну споруду за наданим кресленням». Скульптури Мінерви, Олександра Македонського, Амура і Психеї, Талії і Терпсихори – усі годі перерахувати – біліли серед високих дерев на геометрично ідеальних алеях. Палаци і павільйони, ставки, боскети і великий партер… Навіть якщо всю Академію мистецтв вивести туди на етюди, за тиждень все не намалюють!

Побудований за європейським зразком і за участі європейців, Літній сад, тим не менш, дивував іноземців своїм розмахом, красою і чимось невловним, що було притаманне тільки Північній Пальмірі.

Російський майстер Іван Матвєєв, призначений першим архітектором саду, узявся освоювати ділянку з небаченим ентузіазмом. Ентузіазму, як це частенько буває в Росії, вистачило тільки на підготовчі роботи і будівництво «малих хором голландського типу», які були простим тимчасовим будиночком.

Далі за створення цього шедевра паркового мистецтва й архітектури взялися німці, французи та італійці. Імператорська родина не шкодувала грошей, правителька «жіночого століття» Анна Іоанівна надала право вибудувати Літній сад своєму обер-архітектору Растреллі, а Єлизавета Петрівна дозволила впускати в сад публіку – «за відсутності государині в Санкт-Петербурзі». Пізніше імператриця вирішила, що сад має залишатися відкритим по неділях, у святкові дні і по четвергах. Але… Утомившись від численних охочих подивитися на імператрицю, Єлизавета знову дозволила відвідувати своє улюблене місць відпочинку громадянам нижче від «другого класу табеля про ранги» тільки за її відсутності.

Учні художніх шкіл, на превеликий жаль нашого героя, у «Табелі про ранги» жодним чином не значилися. Нижчий щабель, чотирнадцятий, належав піхотному прапорщику, корнету в кавалерії, штик-юнкеру в артилерії, хорунжому в козаків і мічману на флоті.

Тому майбутнім живописцям, а нині малярам доводилося лише із сумом дивитися на знамениті ґрати Літнього саду й уявляти собі розставлені за ними скульптури, створені П’єтро Баратта, Джованні Бонацца, Антоніо Коррадіні та багатьма іншими майстрами.

Або пан, або пропав! Заборони імператорів існують, щоб художники їх порушували. І що таке для справжнього таланту якась там огорожа? Тарас роззирнувся на всі боки, перекинув через ґрати пензлі, етюдник і миттю перемахнув через паркан.

Сховавшись у кущах, він просидів кілька хвилин, перевіряючи, чи не помітили його жандарми, які патрулюють алеї, або якийсь спізнілий відвідувач. Але парк був порожній і тихий, тому Тарас підхопив із трави свої речі і швидко рушив алеєю вглиб саду.

Алея вразила уяву художника своєю холодною красою. Імен давніх богинь і героїв він ще точно не знав, але поки що ці імена його не дуже цікавили. Досить було того, що поміж доглянутими кущами й деревами біліли статуї – жінки в шоломах і зі списами в руках, жінки з крилами, що сиділи на якорях і на гарматах, мускулясті чоловіки, що тримали на руках жінок, які виборсувалися з їхніх обіймів… Намалювати хотілося все й одразу, але довелося вибирати. А вибирати було з чого.

Тарас підійшов до однієї зі скульптур – віщунки Сивіли Дельфійської, тієї самої, що так загадково дивилася чи то поверх дерев, чи то вглиб небес. Він вивчаюче поглянув на неї, схвально хмикнув і розкрив етюдник.

Чи знаєте ви, що зберігалося в етюднику підмайстра? Загляньмо через плече живописця!

Пензлі берлінської фірми «Моевс», фарби вітчизняного заводу Досекіна та трохи іноземних: голландські білила, жовтий «Стиль-де-гран» від Мусіні, кавова чорна з гілок кавових дерев, лак, виготовлений у Парижі з кори північноамериканського горіха…

Тарас розгріб усе це багатство й дістав вузький брусок чорного графіту. Він ще раз глянув на Сивілу й перевів очі на чистий аркуш, переносячи образ віщунки на папір.

– Ну-с, – пробурмотів він під ніс, – приступимо!

І натхненно заходився малювати. Перші штрихи на папері вийшли непогано й правильно, але далі справа чомусь не пішла. Не те, щоб зовсім нічого до пуття не виходило, але створений на папері образ ніяк не був схожий на оригінал, створений ще в минулому, вісімнадцятому столітті великим італійським скульптором Джованні Зорзоні. Так, малюнок був дуже схожий, але чогось таки не вистачало…

Тарас зламав один грифель, другий… Але перш ніж узятися за третій, вирішив трохи перепочити. Між нами кажучи, йому шкода було дорогих матеріалів, на які витрачалися всі мізерні заощадження скромного підмайстра.

– Правду той казав, – упівголоса промовив він, сідаючи на свій ящик і відкушуючи від видобутої з кишені булки, – мені не вистачає цієї… як її… «школи»…

Підмайстер майже з ненавистю подивився на статую Сивіли.

– Гаразд, богине! – звернувся до неї Тарас. – Якщо допоможеш мені стати справжнім живописцем, намалюю твій портрет найдорожчими фарбами! І п’яти карбованців не пошкодую!

І художник перехрестився перед образом Сивіли Дельфійської, ніби свято вірив й у неї, й у свою обіцянку. Віщунка ж стояла, звівши очі догори, і ніякого зацікавлення молодим талантом не виявляла. Навіть якщо й побачила щось велика, шанована еллінами, римлянами, а по тому й ранніми християнами віщунка, то нікому про це не сказала… Як не сказала також про розмову, що відбувалася за тисячу верст від Тараса й виявилася доленосною для нього.

Розмови розмовами, а доля долею. Зараз нам залишається тільки дивуватися з того, з яким завзяттям, з якою наполегливістю йшов наш герой до своєї мети. І ще більше дивує те, що на цьому тернистому і складному шляху він не піддався зневірі, не збився на манівці. Адже так просто було цьому кріпакові, рабу за народженням, але не за своєю суттю уподібнитися мільйонам інших рабів і прожити просте життя, з маленькими людськими радощами й бідами.

Ні, усе-таки вже тоді він був генієм. Хоча навряд чи сам це усвідомлював. Але повернімося до розмови, про яку знала Сивіла, що таємничо дивилася поверх голови художника.