Читать книгу Художник - Денис Замрій - Страница 9

Роль звичайного сільського дячка в українській культурі не можна недооцінювати.

Микола Васильович Гоголь залишив нам найбільш точну характеристику цього персонажа і вичерпний його опис: «Ось, наприклад, чи знаєте ви дяка Диканьської церкви Хому Григоровича? Ех, голова! Що за історії вмів він оповідати! Дві з них знайдете в цій книжці. Він ніколи не носив строкатого халата, який ви зустрінете на багатьох сільських дячках, але заходьте до нього, і в будні він вас завжди прийме в балахоні з тонкого сукна кольору застудженого картопляного киселю, за який він платив у Полтаві мало не по шість карбованці за аршин. Від чобіт його, у нас ніхто не скаже на цілому хуторі, щоб було чути запах дьогтю, але кожному відомо, що він чистив їх найкращим смальцем, якого, думаю, з радістю інший мужик поклав би собі в кашу. Ніхто не скаже, щоб він коли-небудь витирав ніс полою свого балахона, як це роблять інші люди його звання, але виймав з-за пазухи охайно складену білу хусточку, вишиту по всіх краях червоними нитками, і, виправивши, що треба, складав її знову, зазвичай у дванадцяту долю, і ховав за пазуху».

Сучасник автора «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки», наш пітерський підмайстер Тарас, дуже б здивувався, якби йому сказали, що в його житті досить вагому роль відігрáє саме дяк, або, точніше, ціла їхня верства.

Можуть здивуватися також наші читачі. Проте в ті часи дяк, що в перекладі з грецької означає «служитель», часто був єдиною письменною людиною на селі, не враховуючи, звичайно, поміщиків і священиків. А для вихідця із селян стати дяком означало, як сказали б зараз, «просунутися вгору соціальною драбиною».

Дяки навчали дітей у школі і грамоти, і всіляких життєвих премудростей. Дяки-малярі – самобутні народні іконописці – творили незабутні образи. Образи ці вперше привабили до живопису увагу Шевченка.

Один із них, «дяк-хіромант», як згодом назве його сам Тарас, подивившись його долоню, сказав: «Не вийде з тебе маляра». Пророкування з точністю справдилося – вийшов художник академічного спрямування. Але на все свій час.

Другий дяк, підійшовши до справи більш відповідально, погодився вчити хлопчика-пастушка «малярства», і тільки управитель маєтку Дмитренко не відпустив Тараса, завадивши цьому. Хоча, якщо точніше, просто відклав цю справу на деякий час.

Несповідимі шляхи Господні. Хтозна, можливо, якби тоді Тарас став учнем дяка, то ніколи б не побачив Північної Пальміри, а став тихим і нікому не відомим іконописцем у якому-небудь малоросійською монастирі? Хтозна, можливо, тоді плоди його зусиль могли б дійти до нас у набагато більшому обсязі… Адже скільки ми зараз бачимо чарівних, воістину чарівних ікон у старих монастирях і сільських церквах. Натомість про того, хто їх малював, нічого не відаємо. «Невідомий майстер середини XIX століття» – ось і все, що ми знаємо про автора…

Однак повернімося до сільських учителів. Дяки пам’ятали й розповідали притчі, акафісти і казки – згадаймо, що гоголівський Хома Григорович виступає як чудовий оповідач. Дяки писали листи за неписьменних, брали на зберігання гроші в прихожан, допомагали священикам на службах, а в кого було більше таланту – ще й писали ікони. Уся ця купа обов’язків робила українського сільського дячка живим персонажем, життєво мудрим, досвідченим у спілкуванні, хоча й трохи лукавим.

Кирилівський дяк, у якого зупинилися в цей час Брюллов і Самойлова, був типовим – щоб не сказати «класичним» – представником своєї верстви, який за «труди своя» отримував непогані підношення. Злі язики казали, що частіше яйцями й салом, однак не гребував також «хлібом насущним», тобто міцною козацькою горілкою чи спотикачем, а також сливовицею й наливками.

Дізнавшись, що в поважних панів «із Пітембурга» негаразди з каретою, дяк швидко знайшов лимаря і коваля, а поки представники технічної інтелігенції села вовтузилися зі зламаною спицею, – лагодили, кували й змащували, – запросив Брюллова і Юлію Павлівну випити під розлогою грушею узвару – «по-простому, по-нашому».

«Поважні пани» були настільки стомлені дорогою, що від такої пропозиції відмовитися не змогли. Вони повсідалися на лавках за дощатим столом у затінку старої груші, яка пам’ятала, напевно, і татар, і поляків, і козаків, що проходили цим краєм. Надворі вже сутеніло, у повітрі стояв запах розігрітих трав і свіжоскошеного сіна. На деревах гули бджоли та в далекій кузні гупав молот – лише ці м’які звуки порушували райську тишу цих місць.

Узвар був поданий у гарному розписному глечику. Поруч із ним на вишитій скатертині розташувалися в полумисках кренделі, бублики, мед у стільниках і малина.

– Вибачайте, чим багаті, – солодко повторив дяк, повагом всідаючись на заяложений стілець.

– Дуже вдячні, отче, – щиро відповів Брюллов, посміхаючись у вуса.

Однак дивився він не на дяка. Його увагу давно привернув малюнок, прикріплений до віконної рами так, що було видно знадвору. На малюнку ніжно всміхалася дівчина з косою і в стрічках. Її темні очі дивилися на художника. Малюнок був таким живим, що здавалося: незнайомка ось-ось струсне стрічками й голосно розсміється.

– Хто це? – запитав Брюллов, киваючи на малюнок і підливаючи собі ще узвару.

– А, це… – промовив дяк, озирнувшись на хату. – Це Оксана, дівчина з того кінця села. Гарна дівчина… Її тут усі знають.

– Я не про те, – усміхнувся Карл Павлович. – Мені цікаво, хто малював.

– Хто малював? Та був тут один у нас… Нероба такий, пастушок, сирота. Усе малював.

– А зараз де цей пастушок?

– Та де… – Дяк сердито засопів, спохмурнів і кашлянув у кулак. – До Пітембурга пан забрав. Ледве здихалися пастушка.

– А що ж таке?

– А ось що. Перед від’їздом, значить, я в нього халявки від чобіт запозичив – душа випити прагла.

– Пропили чи що, отче?

– Ну, що ж так одразу – «пропили»… Може, коли-небудь віддав би. То він, антихрист, за диявольською намовою до лавки мене прив’язав і різками відшмагав! Духовну особу! Відшмагав!

Брюллов уже не стримував себе і сміявся, не соромлячись дяка. Проте все не відривав очей від малюнка, автор якого видався йому тепер людиною сміливою й темпераментною.

– Шарль, попроси його продати тобі малюнок, – сказала Самойлова французькою.

– Так-так, неодмінно, – теж французькою відповів, насміявшись, Брюллов. І звернувся до дяка: – Отче, а можете мені малюнок продати?

Дяк, не чекав такого повороту справи, примружився.

– А скільки не шкода? – запитав він, трохи подумавши.

– Карбованець дам, – відповів Брюллов, упритул дивлячись на дяка.

– Ну, карбованець!.. Карбованця мало, – удавано образився дяк. – Я ж, можна сказати, як за рідним сином, за ним доглядав! Три карбованці.

– Нехай буде по-вашому, – серйозно відповів Брюллов, дістав із портмоне асигнацію й поклав під край глечика, щоб не здуло вітром.

Побачивши гроші, дяк засопів і ще більше насупився.

– Ви, пане, маєте розуміти… – почав він. – Три карбованці – це за сам малюнок. Але ж ви співчуття повинні мати – я ж бо годував-поїв цього пастушка… Божа ж душа…

– Скільки ви хочете?

– Ще б п’ять накинули… Тоді б добре було!

Брюллов вийняв синю асигнацію з двоглавим орлом і дубовим листям і поклав перед дяком.

– А за олівці? – раптом згадав дяк. – Він же олівці в мене тягав! Ще два карбованці!

Самойлова всміхнулася.

– Шановний! – підвищив голос Карл Павлович. – Чи не час припинити цей безглуздий торг? Малюнок я забираю!

З цими словами він підійшов до вікна, вийняв портрет дівчини у стрічках, акуратно склав його і сховав у кишеню сюртука.

– Юліє Павлівно! – повернувся він до столу. – Вам не здається, що ми надто тут затрималися?

Жінка кивнула на знак згоди – та й карета готова була вирушити в дорогу.

Однак зупинімося ненадовго, щоб трохи сказати також про Оксану. З картини дивиться на нас і одночасно не на нас худенька дівчина з косою, а на шиї хрест і Божа Мати. Це та сама Оксана, яка стане коханням усього Шевченкового життя.

Але про неї ми розповімо трохи пізніше. А тепер вирушимо до Петербурга для того, щоб представити вам, шановний читачу, ще двох людей, яким належало відіграти в житті нашого героя не менш, а може, і більш важливу роль, аніж дячку, Карлу Брюллову і Юлії Самойловій.