Читать книгу Художник - Денис Замрій - Страница 3

До середини ХІХ століття Росія докладала величезних зусиль, щоб утвердитися в Середній Азії. Це було цілком природно, адже кожна держава з імперськими амбіціями прагне розширитися й захопити нові колонії. Російська імперія, самозрозуміло, винятком із цього правила аж ніяк не була. Від перших днів свого царювання самодержець всеросійський Микола Павлович звернув свій державний погляд на Схід.

Відгриміли вже й Друга перська війна, і Російсько-турецька кампанія 1828–1829 років. Здавалося, уже згасла постійно тліюча східна криза. Утім, це було лише затишшя – завойовані землі вимагали не тільки ретельного вивчення, але й охорони від зазіхання інших держав. Тому-то й будували фортеці з регулярними гарнізонами – постійна присутність озброєних загонів гарантувала захист завойованих територій, нехай навіть не завжди надійний.

Укріплення найчастіше створювали в досить спішному порядку: Новопетрівське, Уральське, Раїмське. Про Раїмське, до речі, козаки-уральці навіть склали пісню:

Свинцем і порохом захисники фортець могли пригостити будь-якого зайду. Щоправда, фортецями такі споруди називалися вельми умовно – найчастіше це були поселення, оточені частоколом, з двома-трьома гарматами й незначним гарнізоном воїнів-інвалідів, підкріпленим невеличкими загонами оренбурзьких і яїцьких козаків. Але не так сталося, як гадалося… Російський ведмідь рушив на Схід. Вайлувато, перечіпаючись через гарячі місцеві племена, але рушив.

Однак за кожним кроком ведмедя пильно стежили англійці. Незважаючи на удаваний штиль у відносинах між двома великими імперіями й підписані лондонські конвенції сорокових років, британський лев не хотів ні в чому поступатися двоголовому орлу й втрачати свій вплив у Приараллі. Англійці бачили російську армію в дії, тож всерйоз побоювалися вторгнення царських полків через текінські степи і афганські пустелі на півострів Індостан – перлину британської корони. Чи варто нагадувати, що саме Британська Індія була найбільш цінною з усіх колоній англійської метрополії?

Натомість шлях із Росії в Індію лежав простісінько через піски Середньої Азії. Варто зауважити, що стежка ця вже була сходжена російською розвідкою. Ще батько царя Миколи – імператор Павло Перший – разом із молодим на той час Наполеоном Бонапартом готував плани захоплення країни магараджів. Він навіть відрядив авангард – Військо Донське – під командуванням отамана Василя Орлова, якому наказував: «Пам’ятайте, що вас цікавлять лише англійці, а також мир з усіма, хто не буде їм допомагати, і так, минаючи їх, запевняйте в дружбі з Росією і рухайтеся від Інду на Ганг і далі на англійців. Мимохідь зміцніть Бухарію, щоб китайцям не дісталася. У Хіві випустіть скількись-то тисяч наших полонених підданих. Якщо потрібна буде піхота, то слідом за вами, а не інакше можна послати. Але краще, якби ви це самі зробили». До Індії козаки тоді не дійшли, але неабияк налякали англійців.

«Володарці морів» була настільки неприємна сама лише думка про можливість вторгнення, що вона не шкодувала на оборону своїх інтересів ані дипломатичних зусиль, ані сучасної зброї, ані золота. Британські сили стояли за кожним бунтом і заколотом проти нової влади, зчиненими непокірними кочовими племенами, а часто-густо англійці навіть самі спричиняли безлад.

Ось чому будь-яка, навіть тричі мирна експедиція Російського географічного товариства розглядалася англійцями та їхніми магометанськими союзниками як глибока розвідка території. Не була винятком також Аральська експедиція, яку влітку 1849 року здійснив майбутній контр-адмірал, командор ордена Святих Маврикія і Лазаря, а на той час двадцятидев’ятирічний лейтенант Олексій Бутаков. Проводячи рекогносцировку узбережжя Аральського моря, він наказав членам експедиції покинути шхуну «Святий Костянтин», зійшовши на берег неподалік від Раїмського укріплення.

З огляду на описану вельми тривожну міжнародну ситуацію невеличкий загін під проводом Бутакова був завбачливо підсилений вояками і козачою півсотнею. Приписи для цього загону були недвозначні – не зводити очей із барханів і, помітивши «халатників», – так тоді називали войовничих кокандців і текінцев, – діяти за статутом військового часу. Утім, не виключалася можливість мирних переговорів, тому Бутаков віз в обозі також подарунок кокандському шаху.

Дар був чималенький і складався з безлічі коштовних і просто дорогих речей: «Скляних речей: два канделябри чотириаршинних із срібною оправою (17 000 крб.), стіл восьмиріжковий на низеньких ніжках у срібній оправі (2700 крб.), до нього компотьєрів (на 1500 крб.), дванадцять столових ліхтарів (2400 крб.), двадцять чотири квітники (2000 крб.). Порцелянових речей: сорок вісім чаш за перським смаком з багатими прикрасами (4000 крб.), 24 невеличкі вазони або квітники з багатим оздобленням (4000 крб.)».

Чимало, чи не так? Росія на подарунки не скупилася – мир і люди коштували дорожче.

Загін сходив на берег. Судно, збудоване в Оренбурзі спеціально для експедиції, яке стало для вояків на довгі місяці рідною домівкою, стояло біля берега. Шхуна, кинувши якір на дно жовтуватого Аральського моря, погойдувалася на легкій хвилі, прощаючись із пасажирами і вимахуючи, ніби руками, щоглами, реями й бушпритом.

Козаки, вояки і члени експедиції рушили крізь піски і бархани, усе далі відходячи від берега. Поскрипувала дивовижна й незвична для європейського ока ремінна плетена збруя. Погонич із багряним обличчям погейкував на верблюдів, які тягли черевату чавунну гармату. Сонце немилосердно палило обличчя мандрівників, а кінські ноги глибоко грузнули в піску. І не було в небі ані хмаринки – лише безкрайня жовта розпечена пустеля та тремтливе марево на обрії.

Чорновусий лейтенант Бутаков, уже знайомий нам командир експедиційного загону, смикнув вуздечку свого вороного, кашлянув і звернувся до художника експедиції.

– Тарасе Григоровичу, – шанобливо почав він, – а от скажіть, якби ви вчора з бубнового валета зайшли, вийшла б партія?

Художник, довговусий чолов’яга в чоботях, військовій формі, підтримуючи на плечі пошарпаний етюдник, відповів:

– З бубнового валета заходив завжди Карл Павлович як наставник і мені наказав робити так само.

– Та це я вже зрозумів, – кивнув Бутаков. – А от мені цікаво, з чого б це?

– А з того, що як не маєш із чого, то ходи з валета! – відповів художник і розсміявся.

Розсміявся також лейтенант.

– А ось була одна історія, Тарасе Григоровичу, – не перестаючи сміятися, продовжив Бутаков. – Вона зі мною ще в Морському корпусі трапилася…

Моряки й вояки, нещодавно прикомандировані до загону, здивовано переглядалися. Що може бути спільного в простого вояка Шевченка і бравого столичного лейтенанта, та й дворянина до того ж?

Уже другий день солдати тільки про це й говорили, а козаки в пікетах висували версії то про дворянське походження Шевченка, то про дивацтва Бутакова. Казали, зокрема, що рядовий Тарас – розжалуваний у вояки пан. Можливо, навіть із гвардійських, із самого Санкт-Петербурга. Тоді ще була свіжа пам’ять про декабристів і повстання на Сенатській площі. Не дивно, що жителів Уралу і Сибіру годі було здивувати простими вояками найшляхетнішого походження, та ще й щирої блакитної крові.

Два яїцькі козаки, бородаті, у синіх мундирах і смушкових шапках, їхали верхи в авангарді загону. Вони лише півгодини тому закінчили обговорювати таку незвичну дружбу офіцера з простим вояком.

Козаки цього пікету, треба сказати, були люди різні. Старший, огрядний і бородатий урядник Авдій Буланов, був першим із козаків на всьому Яїку, що за указом імператриці давно перейменували на Урал, але серед козаків його називали по-старому. Учасник походів і воєн, який полонив свого часу самого мурзу Ахмета, отримавши за це Георгіївський хрест. Напарник його, Митяй, молодий, безвусий, у війнах ще не брав участі, хоч дуже хотів. Він раз за разом намагався проскочити вперед на своєму баскому конику й крутив на всі боки великою головою у величезній папасі, насунутій на відстовбурчені вуха. Багато чого було йому в дивину в цьому степу. І дерева, нижчі від людського зросту, які не росли вгору, а ніби прагнули розпластатися по землі. І небачені трави, які росли острівцями – здебільшого полин і колінчасті джизгуни або турсуки, як називали їх провідники. І схожі на віслюків кулани й легконогі сайгаки, які зривалися з місця і тікали, ледь завбачивши вдалині людину.

Авдій не звертав уваги ні на кого і ні на що. Хоч у цьому степу він не бував, але побачив чимало, тому не було нічого такого, що могло його здивувати понад міру.

Отже, Авдій був незворушний. Наговорившись досхочу, старий козак дрімав упівока, відпустивши поводдя і дозволивши своєму жеребцеві йти вільно. Тому Митяй делікатно мовчав: турбувати урядника питаннями, і тим самим будити його, було незручно. Але ж поговорити хотілося, от лишень із ким? Хіба що з конем або з лінивим вараном, який із далекого бархана дивився на козаків напівзаплющеними очима… Або роздивлятися обрій – одноманітний, хоч куди глянь, і давно вже обридлий…

Козак придивився. Раптово на обрії, посеред барханів, закурилося. Хмарка пилу, зростаючи, наближалася до мандрівників. Ось коли в нагоді молодому козакові став його надзвичайно гострий зір!

Митяй підвівся у стременах і тицьнув у напрямку хмарки батогом.

– Дядьку Авдію! Поглянь, ніби куриться отам-о?

Урядник Буланов розплющив очі, придивився, зняв папаху й перехрестився широким хрестом.

– Ну, Митяю, здається, доїхали…

– То що робити, дядьку Авдію?

– Стріляй у повітря й мерщій до лейтенанта!

Обидва козаки розвернули коней і понеслися вчвал по барханах, стріляючи в повітря.

Бутаков витягнув із чохла мідну підзорну трубу. Оптика наблизила хмарку пилу з барханів: стало чітко видно вершників у строкатих халатах і з шаблями, які наздоганяли козаків, огинаючи широким півмісяцем загін лейтенанта.

– Сурмачу, тривога! – скомандував лейтенант. – Рото, слухай мою команду! До бою готуйсь!

Сухим тріском забив барабан, надривно заспівав ріжок, козаки почали розсипатися в лаву, вояки розвернули гармату. Бутаков, зістрибнувши з коня і витягнувши шаблю, захоплено чекав на майбутню атаку.

– Агов! – гукнув він до урядника Авдія, який виринав із куряви, як билинний богатир. – Можете атакувати після залпу? Так? Дякую!

І продовжив, відвернувшись від зосередженого урядника, вичікуючи, коли кочівники наблизяться на відстань пострілу.

– Готуйсь! – Лейтенант підняв шаблю. – Вогонь!

Постріл із сотні ротних рушниць і однієї гармати прогримів над давніми барханами. І постріл цей перекинув чистокровних коней із табунів еміра, які мчали назустріч загону. Вершники в халатах і чалмах, горлаючи і співаючи молитви, відповіли безладною стріляниною з довгих англійських штуцерів.

Тільки для стороннього погляду все, що відбувалося, було безладним гармидером. Бутаков командував, скупо махаючи шаблею, перебігав від гармати і назад до стрілків. Він бачив, що напад вдалося відбити. Коли ж кіннотники відринули, усе ще відстрілюючись, але здебільшого задля годиться, до нього раптом долетів далекий крик:

– Шевченка вбили! Шевченка вбили!

Лейтенант обернувся. Уже непотрібна шабля вислизнула з його руки. Козаки загону, сурмачі, фельдшер і барабанщик бігли до того місця, де ще хвилину тому стриміла постать «маляра», як жартома називав себе рядовий вояк Шевченко. Зараз він лежав на піску без руху. На білому його вояцькому кітелі, з лівого боку, проступала червона пляма.

Лейтенант зняв кашкета й перехрестився.