Читать книгу Художник - Денис Замрій - Страница 8

Зараз це звучить дивно, але тоді, у дев’ятнадцятому столітті, слово «Україна» вживалося рідко, навіть серед її мешканців. Частіше казали «Мала Русь» або «Малоросія». Навіть сам Тарас Шевченко в особистому щоденнику сімнадцять разів називає свою батьківщину Малоросією й лише чотири – Україною. Утім, слово це існувало і сучасне значення під ту пору вже мало, хоч і звучало з дещо нігілістичним відтінком і здебільшого в середовищі української інтелігенції. Пізніше Шевченко жодного разу у віршах не назве свою батьківщину Малоросією, тільки Україною.

Але одна справа – думка художника, а зовсім інша – думка влади. І хоча до видання Валуєвського циркуляру залишалося понад двадцять років, уже була надрукована перша книжка українською мовою – «Енеїда» Івана Котляревського. Однак це був не успіх просвітництва, а скоріше потурання й благодушність російського уряду, який не бачив тоді в Україні бунтарського духу або старанно його не помічав.

Карета Брюллова котилася шляхами Малоросії. Художник відраховував катерининські верстові стовпи, поставлені ще світлішим князем Потьомкіним-Таврійським на шляху імператриці під час її єдиної подорожі до Тавриди. Відтоді минуло чимало часу, але дороги, прокладені для подорожі Катерини, не змінилися. Вони були курними, розбитими й вибоїстими.

У Росії навіть зараз із дорогами біда, а в середині дев’ятнадцятого століття її транспортні магістралі взагалі нікуди не годилися. Як сказав хтось із мудрих: «Дві біди на Русі – дурні і дороги». Зараз уже важко уточнити, кому належить ця карбована фраза. Можливо, Салтикову-Щедріну, можливо, Карамзіну, а можливо, самому імператору Миколі Першому. Але цілком можливо, що ніхто з них нічого подібного не казав. Хай там як, але сказано точно й правильно.

Отже, карета торохтіла старим і нудним трактом, Карл Павлович, нудьгуючи, дивився у вікно і, як-то кажуть, ловив ґав. Коли карета зустрічала на своєму шляху чергове село, художник пожвавлювався і крутив головою на всі боки, немов намагаючись назавжди зберегти у своїй пам’яті прекрасні пейзажі.

Біленькі хатки в селах зворушували своєю картинною чистотою, а квітучі вишні в садках налаштовували на поетичний лад. Брюллов згадував із Баратинського:

Юлія Павлівна в дорозі здебільшого спала. Прокидаючись на коротких стоянках біля колодязів і поштових станцій, Самойлова виходила з карети, підставляла обличчя південному сонцю, жартувала з Брюлловим і здавалася абсолютно щасливою.

– Друже мій, – раз у раз запитувала вона свого супутника, – хіба цей благодатний край не заслуговує честі бути відображеним на полотні?

– Тебе справді так вражає цей ландшафт? – усміхнувся Брюллов.

– О, так!

– Тоді, люба моя, я познайомлю тебе в Петербурзі з дивовижною людиною – майстром саме такого пейзажу!

– Правда? Хто ж це?

– Іван Сошенко, мій давній приятель. Він родом звідси, малорос. Повір, його роботи – гімн цьому дивовижному краю!

– Гімн Малоросії? Чому ж я про це нічого не знаю?

– По-перше, сам він називає цю місцевість «Україна», а не «Малоросія». А по-друге, Сошенко не такий модний художник, як, скажімо, Венеціанов. Однак… його роботи абсолютно неповторні, настільки цікаві, що їх можна побачити в багатьох столичних салонах.

– Україна? Уперше чую. Яким же чином він зі своєї України потрапив у столицю?

– Насамперед, скажу я тобі, Сошенко вельми і вельми вправний іконописець.

– Іконописець?

– Саме так. Побачивши його роботи, ми подали прохання до правління академії. А вже по тому на основі цього прохання й листів наш Григорович підписав йому квиток – дозвіл відвідувати натурні класи та лекції. Вчитися Івану спочатку було складно, але ти вже знаєш мою думку: українці в столиці так само, як італійці, пробиваються швидко.

– Дивна історія. Обіцяй, що ти неодмінно познайомиш мене з ним.

– Обіцяю. І передбачаю, що ти ойкнеш від його пейзажів!

Так, мріючи й будуючи плани, рухалися художник і його муза старовинними трактами, збуджуючи цікавість селян, які розглядали нову, вкриту лаком карету. Кучер поганяв баских коней, торохтіли колеса в коліях і вибоїнах, і до вечора п’ятниці екіпаж перетнув кордон володінь Павла Васильовича Енгельгардта, – відставного полковника лейб-гвардії Уланського полку, одруженого із Софією Григорівною Енгельгардт, уродженою Готхард-Герхард, – власника трьох мільйонів грошима та сімнадцяти тисяч душ кріпосних селян.

Карета залишила за собою похилений дорожній вказівник із лаконічним написом «Кирилівка».

Сьогодні ми не можемо достеменно стверджувати, що саме через Кирилівку лежав шлях Брюллова й Самойлової. Але! По-перше, саме ця дорога – через Звенигородський повіт – була найкоротшою. По-друге, це може пояснити той факт, що іменитий і досить стриманий у спілкуванні художник Брюллов раптом перейнявся такою симпатією й щирою любов’ю до невідомого сироти, кріпосного хлопця з великим талантом. Ну, і по-третє – це просто красиво. Тож, шановний читачу, дозвольмо на якусь мить вимислу взяти гору над сухою правдою, викладеною, а точніше, не викладеною в жодних документах. Від цього світ стане яскравішим, а історія – цікавішою.

Хоча цілком може бути, що нам, оповідачам, не розумом, але палкою уявою вдалося розгледіти саме те, що відбувалося насправді.