Читать книгу Художник - Денис Замрій - Страница 7

Багато хто любить Караваджо. Натомість той, хто не любить бароко, напевно, воліє умбрійську школу і Рафаеля Санті або північний ренесанс Ван Дейка. На жаль, хай хоч якими були переваги, утім, далеко не кожен може дозволити собі придбати оригінал. У ті часи, про які ми мовимо, оригінали великих майстрів коштували набагато дешевше. Але й платня середнього чиновника – скажімо, гоголівського Акакія Акакієвича – складала близько чотирьохсот карбованців на рік. І дозволити собі полотно справжнього майстра він аж ніяк не міг, навіть якби відмовився від їжі, пиття й даху над головою.

Дагеротипія – попередниця фотографії – тоді вже з’явилася, але широко розповсюджена ще не була. А слово «репродукція» вживалося зовсім в іншому значенні й до живопису не мало ніякого відношення. Тому ті, хто все ж таки мріяв запізнатися з прекрасним, зверталися в художні майстерні, де можна було придбати копії творів великих живописців.

Іноді ці копії мало чим відрізнялися від оригіналу, адже писали їх люди вельми й вельми талановиті…

У петербурзькій майстерні Василя Григоровича Ширяєва було досить людно. Заклад під вивіскою «Художніх справ і всіляких кунштюків майстер» знаходився неподалік Невського проспекту: замовник мав розуміти, що контора в центрі столиці – це вже ім’я. Мудрий вибір місця для майстерні неабияк підвищував вартість замовлень та суттєво впливав на їхню кількість.

На стінах висіли копії картин прославлених майстрів, зразки портретів, рами. А під столами й лавками по кутках вишикувалися рядами порожні пляшки з-під хлібного вина й недорого квасу. Очевидно, столичний клімат не залишав вибору молодим художникам – вони зігрівалися просто в майстернях і часто разом із господарем. Утім, хіба можна уявити російського художника принципово непитущим?

Сам господар у строкатому халаті поверх сюртука в цей ранній час сидів на великому верстаку й снідав – перед ним були розкладені половинка курчати з потворно відстовбурченими ногами, солоні огірки і бруква. За трапезою спостерігали хлопці, зібрані з різних куточків неосяжної Російської імперії – майбутні славетні живописці чи талановиті нероби, але поки що просто учні. Старшому було вже тридцять два роки, а молодшому ледь виповнилося чотирнадцять. Нарешті їхній учитель обгриз курячу ніжку й пожбурив кістку просто під верстак.

– Голуби мої, – мовив Ширяєв до учнів і підмайстрів, що скупчилися навколо верстака, – ви ще чижики, пташата в нашій нелегкій справі. Хто знає, чи довго підмайстер навчався в цехах? Ну, скажімо, у Голландії?

І майстер тицьнув пальцем в копію картини «Танець під шибеницею» Пітера Брейгеля, що висіла на почесному місці серед копій інших майстрів Північного Ренесансу. Треба сказати, що їх Ширяєв дуже полюбляв, тому знімав із голландців копії власноруч, чим страшенно пишався.

– То що? – повторив запитання Василь Григорович. – Хто знає? Рік? Два?

– По чотири роки вчилися, майстре, – по-вологодськи окаючи, припустив золотушний хлопчина років сімнадцяти з біблійним ім’ям Ілля.

Товариші прозвали його Іллюхою-хибою за те, що без кінця потрапляв у халепу. Ось і зараз він вкотре підтвердив своє наймення.

– Хто це сказав? Чотири роки? У себе у Вологді будеш так вчитися! – наслідуючи його говірку, сказав Ширяєв.

Усі засміялися.

– А не хочете по дванадцять років? І по п’ятнадцять! Працювали, старалися для майстра! Вчилися в нього, розумієте, кожного штриха, руху! А картини хіба ж так писали? Пір’їнкою, пір’їнкою полотном пурхали-с! – І майстер показав, як саме пурхали по полотну пером давні голландські майстри. Якщо вірити його жестам, то вони пурхали по аркушу доволі грубо й незграбно, але для майстра була важлива суть. А суть учні вловили.

– А тепер що за звичаї? – продовжив Ширяєв, відкушуючи шматок булки. – У шинок треба когось послати – не докличешся! А докликавшись, не допросишся! Так само в булочну ходять – по годині, по дві!

– А ми ось чули, що пан Венеціанов лише три роки вчився! – несміливо зауважив хтось з учнів і тут же сховався за спини товаришів.

– Хто це сказав? – знову голосно вигукнув Ширяєв, але одразу ж перейшов на повчальний тон: – Це правда. Але! По-перше, Венеціанов у Боровиковського вчився, а той не дуже любив учнів! А по-друге, Венеціанов – великий талант, вам до нього ніколи не дорости! Хто це тут таке ім’я згадав?

– Це я згадав! – З натовпу підмайстрів виступив хлопчина з довгим русявим волоссям.

– А, це ти, Прохоре… – розчаровано протягнув майстер. – А я вже думав, знову Шевченко мудрує.

– Шевченко не може мудрувати, майстре, – досі спить.

– Знову всю ніч п’єте або малюєте? У Літній сад через ґрати стрибаєте? – не на жарт стривожився Ширяєв. – А якщо городовий зловить? І до мене приведе? Хто за вас відступного давати буде?

– Та киньте, майстре! Либонь, заробимо на відступне!

– Отож! Саме про це я хотів сказати.

І Ширяєв витяг з-за спини два аркуші цупкого паперу.

– Що це?

– Це? Це, братці мої, наше замовлення.

Усі з цікавістю підсунулися до Ширяєва, витягаючи шиї та намагаючись розглянути дивні ескізи в руках майстра.

– Га? Як вам? – У голосі майстра звучала гордість. – Великий театр переробляти будемо!

Тиша запанувала в майстерні, бо учні одразу зрозуміли, яке важливе замовлення отримала майстерня. Не даючи отямитись, Василь Ширяєв читав:

– «Приступаючи до перероблення будівлі Великого театру, театральна дирекція наказала:

1. Доручити розпорядження і загалом завідування роботами з цього переробляння архітектору Кавосу за представленими ним планами і малюнками.

2. Провести роботи на публічні торги за описом ним, Кавосом, складеним, щоб перероблення театру цього загалом було завершене не пізніше вересня місяця цього року.

3. Для приймання матеріалів до їхніх робіт призначити театрмейстера Карташева і охтенського теслю Кононова…»

– А що се означає, Василю Григоровичу? – шанобливо спитав Прохор.

– А те означає, – багатозначно зауважив Ширяєв, складаючи аркуш навпіл. – Що архітектор Кавос – мій майже родич. Тож замовлення наше! Знайдіть мені Шевченка. Розсиджуватися ніколи, для всіх роботи буде до біса!

Прохор побіг по Тараса. Його більш досвідчений друг уже встиг узяти участь у роботі з декількох великих замовлень: три роки тому був завершений розпис у нових будівлях сенату і синоду – головних адміністративних спорудах столиці. Розписували інтер’єри академік Медичі, художники Ріхтер, Василь Соловйов і його товариші Василь Ширяєв і Петро Матвєєв зі своїми учнями, серед яких також був «кімнатний живописець» Тарас Шевченко.

Великий театр Санкт-Петербурга переживав своє друге народження. У 1775 році театр мав будуватися за проектом видатного Антоніо Рінальді, але після того, як маестро впав із будівельних риштовань і втратив можливість керувати роботами, за справу взялися німці Тишбейн і фон Баур.

Очевидець описував театр у день відкриття так: «Зовні він являє собою будівлю величного вигляду. Над головним входом височіє зображення сидячої Мінерви з каррарського мармуру з її символами і написом на щиті: «Vigilando quiesco (спочиваючи, продовжую пантрувати)».

У первісному варіанті театр мав три яруси і вміщував дві тисячі глядачів – практично все вельможне панство Санкт-Петербурга, включаючи дипломатичний корпус.

Проте пізніше імператор Олександр I особисто схотів переобладнати будівлю столичного храму Мельпомени – і театр змінився. Архітектор де Томон впорався з роботою за небачено короткий термін – лише вісім місяців, завдяки чому був так само щедро винагороджений. Тепер мешканці Північної Пальміри могли стверджувати, що подібного за розмірами театру немає навіть у Парижі.

Загалом це була та саме будівля, до якої входив Євгеній Онєгін:

Столиця розросталася, багатіла. Панів ставало більше, дворянські діти, переїжджаючи з провінції, не задовольнялися лише полюванням і грою в карти. Їх вабило справжнє мистецтво. Зала вже не вміщала всіх охочих, тому за часів, про які йдеться в нашій оповіді, театральна дирекція постановила збільшити об’єм зали до трьох тисяч місць, додавши ще два яруси.

Замовлення на роботу було воістину неймовірне, тому кожен живописець, який бодай чував про нові столичні проекти, архітектор, різьбяр по каменю або по дереву, мебляр або маляр міг вважати себе забезпеченою людиною, отримавши замовлення на роботи в шанованому петербуржцями розкішному Великому театрі.

Тому коли Прохор, добігши до Тарасової оселі, побачив, як той спускається сходами, то одразу закричав:

– Де ти ходиш?! Григорович береться розписувати Великий!

Зараз ми не знаємо, та, мабуть, ніколи й не дізнаємося, наскільки вдалими були ранні роботи нашого героя. Що саме він малював у Великому театрі? Які з копій майстерні Ширяєва належать пензлю Тараса Григоровича? Які з його малюнків були продані пітерським обивателям, які розійшлися на ярмарках? Боляче усвідомлювати, але цю спадщину ми безповоротно втратили.

Так, сьогоднішня наука дозволяє з великою ймовірністю визначити почерк художника. Але скільки відтоді минуло війн! А були ще Жовтнева революція й блокада.

Полотна спалювали з ідеологічних міркувань, ними запросто палили пічки. Будинки, розписані видатними художниками, руйнувалися самі й були зруйновані навмисно. На жаль, як кажуть: «Що маємо – не дбаємо». Тому сьогодні ми можемо говорити тільки про невелику частку художньої спадщини Шевченка, яка дійшла до нас. Але якщо те, що нам залишилося, – тільки невеличка частка, то яка ж була його справжня натура? Наскільки вона була велика й багатогранна?

Однак час повертатися в дев’ятнадцяте століття. Ми спробуємо насолодитися хоча б тим, що залишила доступним нашому погляду сувора муза історії – безстрашна Кліо.