Читать книгу Художник - Денис Замрій - Страница 6

Отже, Одеса… Над пристанню кричали чайки, мало не зачіпаючи косими крилами високий Воронцовський маяк.

Сьогодні мало хто знає, що в ті роки Одеса аж ніяк не була столицею півдня Росії. Більше того, вона не була навіть губернським центром. Входила Одеса тоді до складу Херсонської губернії й була лише повітовим містом. Проте вже тоді Одеса стала «осередком різних народів». Окрім росіян і малоросів, мешкали тут євреї, оскільки повіт, як і вся губернія, перебував за межею осілості. Було багато німців-колоністів, що переселилися сюди ще за Катерини Великої, і поляків, які шукали кращої долі на «східних кресах». Не кажучи вже про греків, молдаван, болгар, албанців і безліч інших народів. У місті найвищим указом був заснований «порто-франко» – порт, звільнений від митних зборів.

Давно відомо – де влада дасть хоч невеличке послаблення, туди й люди з’їжджаються. Тож хоч була Одеса лише повітовим містом, але стала найбільшим торговим і вантажним центром на півдні імперії. І розвивалася стрімко, куди швидше за губернський Херсон, де очолював генерал-губернаторство дійсний статський радник Яків Гнаскау. І нехай не ображаються інші міста Росії, але вже в ті часи була Південна Пальміра гарнішою й більш культурною за багато з них.

Навесні 1836 року пароплавний фрегат «Імператриця Олександра» – найкращий корабель «Чорноморського товариства пароплавів» – удруге за рік входив в Одеську гавань.

Як ви вже зрозуміли, ми переносимося з Пальміри Північної в Південну, з берегів холодної Неви, що несе свої води до свинцевого Балтійського моря, на береги Чорного моря, набагато теплішого й привітнішого.

Маршрут, за яким курсували кораблі південних торговельних товариств, пов’язував Російську імперію з Туреччиною, Грецією та Італією. Плавали, або, висловлюючись морською мовою, «ходили», на тих суднах і купці, яких у ті часи на європейський копил називали «комерсантами», і пересічні туристи, і представницькі дипломати, і міжнародні шулери з авантюристами всіх мастей.

– Як, ви не знаєте, як потрапити до Неаполя не через Німеччину? Їдьте в Одесу, сідайте на корабель, і через три дні ви в Константинополі, а ще через три тижні – у Неаполі! – казала, бувало, своєму гостю немолода, але дуже миловидна вдова-полковниця, власниця невеличкого провінційного салону.

– Ви гадаєте, це комфортно? – запитував бородатий інтелігентний чоловік, на вигляд – викладач гуманітарних наук.

– Це не тільки комфортно, це ще й економно! І романтично… – замріяно зітхала господиня.

Такі розмови можна було чути останні двадцять років у всіх закутках імперії.

Ось чому кожен рік вітрильники й перші пароплави перевозили через Чорне море найрізноманітніших пасажирів. Магометани з Казані, прагнучи потрапити в Мекку, зазвичай заповнювали каюти третього класу. Губернських поміщиків і чиновників із дружинами, які вже жити не могли без фресок Помпеї і вулиць Неаполя, можна було зустріти в другому класі, а солідних комерсантів, які бачили прибуток лише у ввезенні апельсинів і кави зі Стамбула чи Афін, – у першому.

Але цього разу «Імператриця Олександра» поверталася до Росії. Її пасажири прогулювалися палубою, чекаючи, коли ж на горизонті з’явиться «дим вітчизни».

– Чи давно ви були в Одесі? – питався молодий дворянин у гарному костюмі й рогових окулярах. Очевидно, пан побував в Італії.

– П’ять років тому, пане! – зітхав сорокарічний чоловік у такому ж гарному костюмі і фесці. Схоже, кар’єрний дипломат, який повертався з Османської Порти.

– Ви уявити собі не можете, добродію, як усе в Одесі змінилося! Власне, крамниці влаштовані не гірше за паризькі чи взагалі європейські! Так, місто постаріло й подорослішало. Ах, бачив би мій батько, який будував це місто, яким райським куточком стала ця степова рівнина! – захоплено розповідав дипломату молодий чоловік, витираючи хусточкою очі під окулярами.

Одесі на той час було близько сорока – новоприбулі не могли не подивуватися своєрідному вигляду Південної Пальміри, такої не схожої на всі інші міста величезної й неосяжної Малоросії. Та що там Малоросія! Не було такого міста також у всій величезній Російській імперії.

Інженер де Волан, брабантський дворянин, якому одесити досі завдячують зручним плануванням міста, недаремно провів свою молодість у Сполучених Штатах Північної Америки, де повсюдно створювались колонії – міста, фортеці й селища нового зразка для заповзятливих і волелюбних мешканців. Щодо поглядів цього містобудівника не вщухали суперечки, навіть на палубі «Імператриці Олександри».

– Цей де Волан – чи як його там – хоче побудувати місто за зразком колоніальних портів протилежної півкулі! Це ж моветон, чи не так?

– Чому ви так гадаєте?

– Хіба приживеться в наших широтах те, що, можливо, і добре, але зовсім в інших палестинах? – густим басом запитував огрядний священик, поправляючи величезний хрест на грудях і вдивляючись в панораму Одеси на обрії.

Утім, з цього приводу обурювалося також багато одеситів, здебільшого консерваторів.

Пароплавний фрегат дав два гудки, обдавши пасажирів димом, і засвистіли до швартування боцманські дудки.

– А що в цьому поганого? – здивувався візаві священика – пан модного ліберального вигляду в солом’яному капелюсі і з тоненьким ціпком. Після чого не втримався, хизуючись власною вченістю: – Тим більше, що Північноамериканські Штати розташовані на тій самій широті, що й наша рідна Одеса. Це, батюшко, можна на будь-якому глобусі побачити.

І дійсно, усе в проектах де Волана здавалося на диво зручним і гарним.

Уже за герцога Ришельє в місті з’явилося безліч вулиць завширшки п’ятдесят футів кожна, були розбиті сади, відкриті навчальні заклади – благородний виховний інститут та комерційна гімназія. А як же без цього, запитаєте ви, якщо товарообіг порту становив уже тридцять мільйонів карбованців щороку?

Відомо, що там, де розвивається комерція, процвітають мистецтва – тож у 1810 році в Одесі сам Арман Емануель Софія-Септімані де Він’єро дю Плессі, граф де Шинон, п’ятий герцог Ришельє відкрив перший будинок Оперного, або – як тоді його називали – Міського театру.

За спогадами сучасників, «зала старого театру була триярусною із сімнадцятьма ложами, а галерея розташовувалася під самою стелею, однак була такою низькою, що публіка майже торкалася її головами. Люстри не було, її повісили пізніше. Зала освітлювалася кенкетами, тобто п’ятисвічковими канделябрами, прикріпленими до зовнішніх стінок лож. Свічки були сальними й восковими. Сцена ж освітлювалася великими олійними лампадами. На галереї не було ніякого освітлення, унаслідок чого світло зали і сцени видавалося нам, які сиділи на галереї, просто сліпучим. Театр мав свій особливий, специфічний запах від нагару свічок і жіночих парфумів».

Під час прибуття в Одесу Карла Павловича Брюллова в Міському оперному театрі монополію на постановку мали італійські антрепренери Монтовані й Буонаволіо, тому італійське населення міста почувалося, як на батьківщині, а росіяни, українці, євреї, греки і французи, що населяли Одесу, користувалися чудовою можливістю вивчити мову Петрарки й Данте.

Однак повернімося на «Імператрицю Олександру». Якщо відкрити ілюмінатор, то з палуби можна було почути розмову в каюті.

– Звичайно, цим трупам не зрівнятися з імператорським театром, але хто скаже, що вони співають гірше, ніж у «Ла Скала»? – казали, з любов’ю дивлячись на місто, яке вже завидніло здалеку, досвідчені шанувальники опери – одеські губернські чиновники Іван Матвійович і Реанольд Аркадійович, які подорожували другим класом.

– Не скажіть, не скажіть! Пригадуєте, у 1815 році, святкуючи перемогу над Буонапартом-супостатом, ми замовили трупу самого Бучинетті?

– О, так, це була справжня вершина майстерності!

Розмовляли голосно, тож чути було далеко. Брюллов відклав блокнот, у якому робив начерки.

– Юліє Павлівно, – гукнув кохану Карл Павлович, насолоджуючись ранковою кавою й краєвидами порту і міста. Ілюмінатори каюти першого класу облямовував обідок із вибитим на міді написом «Імператриця Олександра». – Вам не здається, що Одеса нагадує Палермо?

Самойлова поправила випещеною рукою чорне, як смола, волосся і без особливого інтересу подивилася на берег. Уже гриміли якірні ланцюги, лунали свистки боцманської дудки й гучні команди – вони майже оглушали красуню й змушували її кривити аристократичний носик.

– Усі південні міста схожі між собою, як близнюки, мій друже, – відповіла вона, пильно вдивляючись у далекі молоді акації й платани над портом. – І добре, що в наших губерніях є щось таке…

– Уперше від тебе таке чую.

– Признатися, мені моторошно від однієї лише думки, що незабаром я повернуся до холодного Петербурга! – зітхнула Юлія і знову поправила волосся.

– Що поробиш, мій янголе. Якби не справи, залишилися б ми в Італії або Греції…

Останнім часом закохані все частіше замислювалися про це. Їхня подорож півднем добігала кінця, а це завжди звучить сумно. У Карла Павловича іноді навіть з’являлася думка, а чи не послати все до біса, придбавши на всі заощадження будинок або маєток, скажімо, у Криму або на Дунаї, щоб провести все своє життя з цією жінкою.

Однак Юлія Павлівна, яка виросла у вищому світі й не уявляла життя без нього, завжди уникала відповіді – тим більше, що їй було де жити у південних широтах. Походячи з роду Скавронських, які пишалися кревністю з Катериною Першою, Самойлова розпоряджалася величезним спадком: крім земель і маєтків у Росії, їй належали французький маєток Груссе, вілла на зарослому оливами й кипарисами озері Комо і палацо в Мілані.

Там вона із задоволенням позувала і Брюллову, і його менш відомим побратимам із цеху. Брюллов на своєму знаменитому полотні «Останній день Помпеї» зобразив її тричі – «жінку, що притискає до себе дітей», «жінку з глечиком на голові» і «жінку, яка розбилася на колісниці».

Виходить, Юлія допомогла йому стати відомим. А це важливо. Проте однієї слави було б замало, картина зробила Брюллова також багатим – меценат Анатолій Демидов, той, що подарував шедевр імператору, заплатив художнику нечуваний гонорар. Про це тривалий час пліткували в салонах, тому пара – великий живописець і надзвичайна красуня – викликала незмінний інтерес, хай хоч де вони з’являлися: на світському балу чи на палубі фрегата, у Парижі чи в Москві.

Цього разу на них чекала далека дорога вибоїстими й розбитими шляхами Малоросії, що, звісно, не захоплювало надто вразливого Брюллова, однак зовсім не турбувало життєрадісну Юлію Павлівну.

– Мій друже, – майже стогнав Брюллов, із жахом думаючи про майбутній довгий шлях на перекладних, – як нам плентатися Росією? Ти тільки подумай!..

– Друже мій, – відповіла в тон живописцеві Самойлова. – Ми поїдемо крізь усю Малоросію, відвідаємо Київ, будемо часто зупинятися – якось переживемо це горе! Ти ж сам казав, що на тебе чекають і не можуть дочекатися в Академії мистецтв.

– Так, чекають… Але я ще сам не знаю, чи вийде щось путнє з цього запрошення. Не знаю, як бути з академією.

– Що хвилює тебе, душе моя? – підвелася на лікті Самойлова.

– Бачиш, Григорович запрошує на професорську посаду, дуже хоче мене в наставниках бачити – старий лис розуміє, що академії потрібна свіжа кров! Знає, що зараз неодмінно треба розвивати й просувати вперед нашу школу живопису!

– Григорович? – підняла брову Юлія.

– Так, Василь Іванович, він зараз конференц-секретар академії. Ось, візьми, це його лист.

І Брюллов простягнув Юлії Павлівні списаний дрібним почерком аркуш.

«…Ви наш у всьому: як росіянин, як вихованець, як художник, як спільник, як товариш, і ми розуміємо, що тільки ви здатні врятувати своїм талантом будівлю, яка валиться».

– Він справді так вважає? – запитала Самойлова, з цікавістю дивлячись на Брюллова, який сидів у кріслі біля ілюмінатора з черговою чашкою кави.

– Думаю, що так.

– То ось через що ти бентежився.

– Справа не лише в цьому. Як мене сприймуть у Петербурзі?

– Добре сприймуть. Як завжди сприймали. І я цьому посприяю, уже повір мені.

Самойлова всміхнулася так, як могла всміхатися тільки вона – щиро й щасливо. Брюллов, бачачи усмішку жінки, подумав: «До біса все це! Усе й без того добре: і цей чудовий корабель, і світанок, і Одеса, і майбутня подорож Малоросією».

І повторив уголос:

– Юліє, до біса все це! Клич камердинера вдягатися! Поснідаємо на Дерибасівській!

– Тобто ти вже не боїшся з’явитися в академії і в Петербурзі? Я правильно тебе зрозуміла?

– Та ні ж бо! Навпаки, я вже хочу туди! Головне, щоб ти завжди була поруч, кохана!

Карл Павлович відставив чашку й різко підвівся. Він уже був готовий їхати крізь усю країну – хоч у Санкт-Петербург, хоч до чорта в пекло.

Дорогами, як лініями долі, вкрита долоня нашої землі. І іноді ці лінії перетинаються, як перетинаються дороги посеред поля або у великих містах. Зараз уже стало зрозуміло, що дорога нашого героя й дорога Карла Брюллова незабаром перетнуться. Проте до точки їхнього перетину ще багато днів і чимало верст. Але як же, чорт забирай, важливо зробити перший крок і як важливо зробити його в правильному напрямку!

Однак залишімо на якийсь час художника і його кохану під палючим південним сонцем і повернімося до Санкт-Петербурга…