Читать книгу Художник - Денис Замрій - Страница 13

Петербуржці театр шанували і навіть любили. Тим паче, що розваг для культурної публіки тоді було не так уже й багато. Пригадуєте, як в оповіданні Чехова «Смерть чиновника» якийсь дрібний службовець – екзекутор, тобто судовий виконавець, – чхнув на лисину статського генерала? Це свідчить про демократичність театрів того часу. Але певні обмеження, на жаль, усе ж таки існували. Пересічну публіку, звичайно, у гості до Мельпомени не пускали, але будь-яка культурна, освічена людина, обіймаючи хоч незначну посаду, могла вільно піти на, скажімо, «Корневільські дзвони», як це описано в Антона Павловича.

У ті роки в моді здебільшого була російська опера, яка вважалася новаторською, витісняючи класичну італійську. Публіка із задоволенням приймала й патріотичні «Життя за царя» і «Ополчення, або Любов до Батьківщини», проте воліла романтичну «Руслан і Людмила» або комічну «Мельник, чаклун, шахрай і сват». Словом, театр тоді був вельми важливим місцем, справжнім осередком культури. Бували тут і вищі сановники держави, і великі князі, і сам государ імператор. Тому оформлення театру було справою дуже відповідальною.

Нарешті торги Ширяєва завершилися, артільники вдарили по руках і роздали аванси. Спеціальний документ затверджував обов’язки художників:

«1836 року 13 дня червня. Я, що нижче підписався, маляр Василь Ширяєв, дав цю підписку конторі Імператорських театрів у тому, що зобов’язуюся провести живописні роботи у Великому кам’яному театрі, а саме:

перше – зробити розпис на плафоні з двома кутами й арками за конфірмованим від государя імператора малюнком;

друге – у чотирьох бічних ложах, двох царських і двох міністерських;

третє – у двох царських бенуарах;

четверте – у бенуарі директора;

п’яте – на парадних сходах;

шосте – у двох бічних великих залах;

сьоме – на двох маленьких бічних сходах, царських і міністерських;

і восьме – у царській середній ложі;

у всіх вищеназваних місцях зробити розпис на стелях, як буде показано архітектором, з виплатою мені оптом, за всі вищезазначені роботи, п’ятнадцяти тисяч трьохсот карбованців асигнаціями, у чому підписуюсь.

Маляр Василь Ширяєв».

Розпис плафона в залі Великого театру Санкт-Петербурга вдався на славу. Учні Ширяєва лише тут засвоїли, що плафоном у театрах називається «декор стелі у вигляді живописного або ліпного орнаменту, зображення чи композиції за архітектурно-декоративними мотивами».

Тарас пройшовся пензлем раз, потім другий, відкинувся на риштованнях, скільки можна було, і задоволено примружився – це те, що треба.

– Агов, дивись, не впади! – гукнув знизу Прохор.

– Не впаду! – озвався Тарас і знову взявся за палітру.

Сюжет розпису був надто фривольний: «Свято Венери і Вакха». Німфи й наяди, звиваючись в обіймах сатирів, граціозно грали на лірах, а на передньому плані в розкішних палацових інтер’єрах лежала молода оголена жінка, яку навіть неосвічений глядач міг ототожнити лише з богинею Венерою.

Прекрасна покровителька кохання і краси була зображена без одягу, прикрита лише Зефіром, за винятком кількох скромних прикрас – кільця, браслета і сережок. Відвертий погляд жінки був спрямований просто на глядача.

У правій руці, як змалював Тарас, Венера тримала квіти, а її ліва рука сором’язливо прикривала лоно, утворюючи центр композиції. Біля ніг Венери спав маленький песик. На довершення на задньому плані праворуч були зображені дві наяди, що захоплено розглядали вбрання у величезній скрині.

Архітектор Кавос так пояснив Тарасу свій задум:

– Згідно з однією з традицій, ця композиція картини символізує узи шлюбу. Скриня з вбранням на задньому плані – це посаг оголеної дівчини. Хоча інші любителі пошукати логічного пояснення вважають, що це портрет куртизанки, яка фактично пропонує себе глядачеві. Натомість мені здається, що це буде спроба поєднати бентежну еротику з чеснотами шлюбу й насамперед із вірністю, яку уособлює зображений на картині песик.

Юнаки старанно розглядали песика, намагаючись побачити в ньому цю саму вірність, хоча грубіян Прохор готовий був заприсягтися, що такий мерзенний псисько буде вірний лише своїй мисці, а зовсім не господині.

– Венера тримає в руці троянди, які вважали її символом, – продовжував архітектор, розмахуючи ескізом перед носом Тараса і Прохора. – Її тіло повинно відображати ідеал краси й бути еротичним символом епохи високого Відродження!

Тарас і Прохор перезирнулися. Прохор знизав плечима. Натомість Тарас витягнув шию, намагаючись не пропустити жодної деталі, жодної рисочки на ескізі. Вигуки архітектора, який розмахував руками, його тільки збивали з пантелику й заважали вловити суть малюнка.

– Зверніть увагу! – продовжував Кавос, тицяючи пальцем в ескіз. – У неї на картині не обов’язково має бути високе чоло, що вважалося символом краси за часів Середньовіччя, заради чого жінки вищипували волосся на лобі!

– А як же його зображувати? – здивувався Тарас.

– Таке чоло, молоді люди, перестало бути ідеалом. Тепер волосся обрамляє обличчя, пом’якшуючи його риси. Улюбленим кольором волосся став не темний, як у більшості італійок від природи, а русий.

– Русий? Чому ж неодмінно русий?

– Саме русий, друзі мої! Майже у всіх міфологічних фігур, зображених художниками італійського Ренесансу, було русяве волосся! Груди вважали гарними, якщо вони були маленькі, круглі і пругкі.

Згадавши про це, Тарас зітхнув, змішав на палітрі фарби, змахнув пензлем і подумав про дівчину у вінку зі стрічками… Хто сказав, що художник пише все життя одне й те саме обличчя?

Якби хтось із відвідувачів Великого театру побував у Кирилівці, то міг би побожитися, що німфа, яка тримає глечик, поливаючи Венеру, викапана Оксана Коваленко. Струнка, висока козачка уродилася, як казали сусіди, «красою в матір, а гордістю в батька».

Батько Оксани, заможний козак Остап Коваль, був у Кирилівці відомим можновладцем, фактично першою особою в селі. Остап міг говорити із самим Енгельгардтом, відповідаючи за всіх селян і розселених на землях поміщика козаків. Оксана була єдина дочка Остапа.