Читать книгу Художник - Денис Замрій - Страница 12

У будинку на Університетській набережній вирішувалося майбутнє мистецтва Російської імперії.

Затверджена у 1757 році, академія ще за Катерини Другої отримує «Привілеї та статут Імператорської академії трьох найвидатніших мистецтв», зазначені 4 листопада 1764 року. Про цю дати учням нагадували викладені мозаїкою на підлозі вестибюля академії римські цифри – MDCCLXIV.

Слід зауважити, що в різний час ректорами Імператорської академії були Іван Мартос – автор пам’ятника Мініну і Пожарському – і Ілля Рєпін, який представлення не потребує. Тут викладали Альберт і Леонтій Бенуа, Олександр Кокорін. Учнями академії були Айвазовський і Васнєцов, Врубель і Кіпренський, Суриков і той самий Рєпін… усіх не перерахувати.

Та й для Карла Павловича академія була alma mater.

Випускники академії – живописці, скульптори, архітектори – створювали міста й садиби, театри, галереї. Їхні імена гриміли не лише в Росії, але й по всьому світу! Це була одна з найкращих художніх шкіл того часу. Однак, незважаючи на успіхи, академія потребувала реформ. Саме термінових реформ.

Лист Григоровича, який отримав Брюллов, був написаний не для красного слівця: конференц-секретар і професор художніх мистецтв багато чого очікував від Карла Павловича.

– Бачите, – у приватній бесіді казав Григорович президенту академії Олексію Миколайовичу Оленіну, немолодому, уже майже сивому чоловікові у віцмундирі з петличками дійсного статського радника, – Брюллова неодмінно слід запросити викладати!

– То в чому ж справа? Запросіть, голубчику, багато хто цього хоче! – дивувався Олексій Миколайович.

– Але Брюллов – майстер світової величини! І як будь-яке світило, непередбачуваний! Норовливий! Ви ж чули про його примхи? Наприклад, соромно сказати, про оргії в античному стилі?

– Ні, про це не чув, – скривився Оленін.

– Ну й добре, що не чули. Хоча, з другого боку, він, безсумнівно, дуже талановитий, і молоді художники до нього підуть.

– То чим думаєте на Брюллова вплинути? – поцікавився Олексій Миколайович. – Адже задобрити його якось треба.

– Думаю, треба почати з урочистої зустрічі та обіду на його честь. Як ви вважаєте?

– Непоганий початок. Дерзайте.

Отримавши таке благословення, Григорович організував на честь Карла Брюллова святковий дружній обід – «торжество, яке ще не траплялося в літописах Санкт-Петербурзької академії мистецтв». У залі і за столом зібралося більше семи десятків гостей – художників, літераторів, відомих шанувальників і прихильників мистецтв. Карети з’їжджалися, зупиняючись біля єгипетських сфінксів, видатні живописці та імениті запрошені гості виходили на світ божий і піднімалися сходами до дверей. Лакеї і швейцари послужливо брали ціпки, розкланювалися, особливо почесних гостей проводжали туди, де розташувалися члени вченої ради та викладачі.

«Шанувальників і прихильників», від чиїх гаманців залежало мистецтво оформлення й портрета, зустрічали оплесками. Григорович, стоячи біля крайньої колони поряд з Оленіним, уважно вдивлявся в присутніх, аплодував і пояснював:

– Цей юнак – Анатолій Іванович Демидов, власник великого спадку. Залізний і мідеплавильний заводи. Пожертвував півмільйона карбованців на відкриття Демидівського будинку піклування про трудящих. І на заснування Миколаївської дитячої лікарні дав двісті тисяч.

– Але ж він ще такий молодий… – сказав Оленін, розглядаючи Демидова – чорнявого молодика з дженджикуватими вусиками, який підіймався сходами.

– Між іншим, – продовжив Григорович, – князя зараз государ недолюблює.

– Що ж такого він накоїв?

– Уявіть собі, дуже хотів титул.

– Що ж тут такого? Демидов міг би собі дозволити.

– Та в тому-то й справа, що він чекав, чекав, а потім узяв та й придбав князівство в Італії в одного вкрай зубожілого князька-марнотратця.

– Князівство? Як це князівство?

Григорович знизав плечима і зітхнув.

– Та ось так, князівство. Називається Сан-Донато.

– Так, наші фабриканти це можуть…

– Та отож. Саме це не сподобалося государю. Йому, уявіть собі, доповіли, що Демидов тепер італійський князь Сан-Донато. Государ скривився і спересердя кинув: «То нехай там князем і залишається». Ну, Демидов і почав там князювати. Погуляв, кров розігнав…

– А що тепер?

– А тепер ось думає, як би знову зійтися з імператором.

– Яким чином?

– Думає йому «Останній день Помпеї» подарувати.

– Ну що ж, чудовий вибір! – відповів Оленін. – Цілком може бути, що відтане його величність. Надто вже монументальне полотно. А чи Карл Павлович про це знає?

– Знає, звичайно, як не знати… аж ось і він!

Грім оплесків зустрів головного гостя свята. Карл Павлович виходив із карети, осипаний пелюстками троянд і конфетті. Неуважно, думаючи про щось своє, маестро оглянув усіх присутніх і підняв для привітання руку.

Карл Павлович був сам: Самойлова не любила галасливі компанії петербурзьких митців і купецьких синків, а також святкові обіди, які нерідко завершувалися в майстернях п’янкою з циганами й ведмедями, тому повідомила, що хвора. Брюллов теж розумів, що тут не Італія, тому не наполягав, щоб Юлія Павлівна його супроводжувала. Він вийшов із карети, дозволивши лакею зачинити за ним дверцята, і пішов по сходах, супроводжуваний захопленими вигуками:

– Хай живе геній російського живопису!

– Слава пану Брюллову!

– З поверненням до Санкт-Петербурга!

Трохи кривлячись, Карл Павлович увійшов у портик академії, звідки з розпростертими обіймами до нього назустріч рушив Григорович.

– Карле Павловичу, ну нарешті! Ласкаво просимо, як-то кажуть, у рідні пенати! – пророкотав Григорович, розцілувавши Брюллова й тягнучи його за собою. – Як Італія?

– Добре, скажу я вам, – відповів Брюллов, згадуючи апельсинові та лимонні гаї, звук мандолін і обіди в невимушеній обстановці. – Приватно, спокійно… Немає, знаєте, такого… розмаху!

– Ну, Карле Павловичу, тут вам не Неаполь! Тут Росія! Простір!

І Григорович особисто прочинив перед Брюлловим двері в залу.

Зала, приготована й прибрана до обіду, вражала своєю пишнотою. Люстри і стіни над вікнами були оповиті вітальними гаслами й гірляндами. Стіл, уставлений всілякими тарелями з дичиною, фруктами, кав’яром і величезними осетрами, поданими у вигляді драконів, виблискував сріблом і венеціанським склом. Вази з квітами стояли по всій довжині столу, чергуючись із графинами вин і наливок. Ліврейні лакеї, готові прислужувати, виструнчилися біля столу, чекаючи, коли гості займуть свої місця.

Оркестр грав польську мелодію, модну останнім часом. Кожному новоприбулому гостю вручали пам’ятну картку з назвами страв. Меню було таким: «Цибулевий суп за рецептом колишніх францисканців.

Релеве, шматок осетра на рожні.

Антре шести видів:

– із соте з філе тюрбо під соусом «Метрдотель»;

– з вугра по-татарськи;

– з огірків, фаршированих мізками;

– волован із білим м’ясом птиці під соусом «Бешамель»;

– з риби сен-п’єр із каперсами, як у давнину;

– філе куріпки кільцями.

Печеня двох видів:

– з піскаря по-провінційному;

– з коропа, тушкованого у пряному відварі.

Антреме шести сортів:

– зі збитих білків;

– з буряка, підсмаженого з шинкою;

– з желе з мадерою;

– з пончиків із кремом із квітів померанця;

– із сочевиці, як у давнину, із соусом по-королівськи й соком телятини;

– з денець артишоків під соусом «Равігот».

Салат із тертої селери під соусом “Ремулад”».

Карл Павлович прочитав меню, сумно обвів очима залу і зрозумів, що так просто гостинних друзів йому не спекатися.

– Ну-с, Карле Павловичу, приступимо, перший тост, а потім і розмова про справи!

Григорович був невблаганний. Брюллову нічого не залишалося, як підкоритися. Він підійшов до столу й широко всміхнувся публіці, яка зібралася в залі.

Вітальне слово вимовив сам Оленін.

– Панове живописці! Служителі найблагороднішого з мистецтв! У цей день ми раді вітати в стінах академії одного з її вихованців – професора живопису Карла Павловича Брюллова!

Оленін говорив довго. Брюллов обвів очима присутніх і зауважив у кінці столу Сошенка, який розмовляв із поетом Гребінкою.

«Ось кому треба показати малюнок дівчинки в стрічках, – подумав Карл Павлович, – але відчуваю, не сьогодні».

Григорович тим часом спостерігав за Брюлловим, зауважуючи зміни, і шукав нагоди почати розмову, заради якої, власне, усе й влаштовувалося. Василь Іванович крутив на пальці масонський перстень із циркулем і кельмою, вичікуючи зручної нагоди. Нарешті, коли гості дозволили йому відвернути увагу винуватця торжества, Григорович підступився до справи:

– Карле Павловичу, ви читали мої листи?

– Так, і дуже уважно, Василю Івановичу.

– І що ви зможете відповісти з приводу моєї пропозиції? – Григорович вичікувально примружив праве око.

– У мене до вас одне головне запитання…

– Ви можете його поставити, не стримуючи себе.

– Чому саме я?

– Розумієте, шановний Карле Павловичу… Будучи людиною практичною, я бачу, що академія як осередок мистецтва руйнується. І ви зі своїм авторитетом, талантом, увійшовши в коло її професорів, здатні все відновити. І ім’я, і канони, згідно з якими студентів слід навчати…

– Невже із самим лише талантом?

– Карле Павловичу! Усі знають про ваші зв’язки у високих колах.

Григорович, поза сумнівом, мав на увазі, що Демидов змовився з Брюлловим про купівлю «Останнього дня Помпеї» для подарунка Миколі Першому, щоб тим самим відновити втрачену прихильність імператора. Карл Павлович, як багато людей мистецтва, був особою непрактичною. До того ж ціна, запропонована Демидовим за полотно, видалася художнику більш ніж достойною.

Брюллов обернувся і глянув просто в обличчя Григоровичу.

– Добре, я прийму вашу пропозицію. Однак для відновлення високого імені академії я вважаю необхідним влити в неї свіжу кров.

– Нічого не маю проти. Але… Яким саме чином?

– Треба, шановний Василю Івановичу, домогтися найвищого дозволу приймати в академію учнів із простолюду!

– Ви ще скажіть, Карле Павловичу, з кріпаків!

– І з кріпаків так само, – незворушно кивнув Брюллов.

Григорович перестав усміхатися.

Художників-кріпаків у Російській імперії було хоч греблю гати, і ніхто з господарів не палав бажанням із ними розлучатися. Обдарованих простолюдинів зазвичай жаліли пани з лібералів, особливо панянки, утім, на тому справа й завершувалася. Доходило навіть до скандалів. У суспільстві багато говорили про історію портретиста Тропініна, автора відомого портрета Пушкіна і «Мереживниці».

Портретист, будучи кріпаком графа Моркова, відвідував заняття в академії. Один із професорів повідомив графу про те, що по закінченні він може більше не побачити свого кріпака. Морков із великого розуму одразу відкликав кріпосного художника до себе в Подільську губернію. Там його, уже відомого живописця, який стояв за графським стільцем у лакейській лівреї, упізнав один із гостей, француз. Скандал був такий, що Морков поспішив дати Тропініну вольну.

Про це пам’ятали і Григорович, і Брюллов.

– Добре, я подумаю про це, – пообіцяв Григорович і потягнувся за келихом, у який послужливий лакей не забарився долити вина.

– Тоді я подумаю про те, чи прийняти вашу пропозицію, – парирував Брюллов. – Крім того, мені б хотілося обговорити деякі деталі моєї роботи в стінах академії. Утім, не тут, де-небудь у більш спокійній і дружній обстановці. Як ви на це дивитеся, Василю Григоровичу?

– Позитивно. У середу я збираю салон, можливо, будуть пани Гоголь, Жуковський, князь В’яземський і впливові пани.

– Добре, я прийду з Іваном Сошенком і з паном Венеціановим.

– Панове! – від розмови їх відволік голос розпорядника, який пробирався з розкритим альбомом, пером і чорнильницею. – Панове живописці, ми влаштовуємо підписку на користь вдів і сиріт незаможних художників. Карле Павловичу, чи не зробите таку ласку й чи не напишете картину для розіграшу в лотерею на користь цих удів і сиріт?

Добрий Брюллов кинув холодний погляд на улесливо усміхненого розпорядника й кивнув:

– Чому ж не допомогти? Обов’язково напишу!

Такі були звичаї того століття. Гучні бенкети, за які могли заплатити селом у сімдесят душ, іноді ставали місцем, де присутні демонстрували «душі прекрасні пориви», віддаючи чималі кошти на благодійність. Мільйонне казнокрадство або користолюбство могло стати матеріальною базою для великого географічного чи археологічного відкриття.

Утім, як щодо нашого героя? Він у ті роки навіть уявити не міг, що одного разу буде присутній на такому обіді і що подібні обіди колись стануть влаштовувати на його честь.