Читать книгу Дивовижні технології. Дизайн та інтернет речей - Девід Роуз - Страница 15

Для інтеракційних дизайнерів та компаній, що сподіваються побудувати привабливі та корисні роботизовані сервіси з унікальними особистостями, важливе питання становить структура, кількість та ієрархія стосунків між людською істотою і машиною. Що краще: мати багато «агентів» і розподіляти роботу між ними чи мати одного агента, здатного виконувати багато завдань, та надавати багато різних послуг або делегувати їх комусь від вашого імені?

Популярний серіал від каналу PBS «Абатство Даунтон» (“Downton Abbey”) – ілюстрація розподіленої агентної моделі. Серіал розповідає про життя-буття заможного сімейства Кроулі на початку ХХ століття. Кроулі наймають велику кількість слуг, які працюють усередині величезного яковіанського помістя, а також наглядають за угіддями, фермами та стайнями. Усі виконують свою роль: дворецький, лакей, кухар, економка, покоївка, посудомийниця, шофер, конюх, садівник. Чи хотілося б нам відтворити такий світ, проте з оживленими пристроями замість Анни, Джеймза, Карсона чи місіс Г’юз? Або, послуговуючись сучасним еквівалентом, мати поруч із собою купу Siri?

У міру здешевлення роботизованих сервісів та реплікантів, це стане питанням дизайну та стилю життя, аналогічним до «Скільки в мене буде пар взуття?» чи «Скільки я назбираю заварних чайничків?» Звісно, нам би дуже хотілося дістати якнайбільше допомоги в розв’язанні всіх наших завдань: прибирати в домі, навчати нас нових навичок, координувати перевезення, ладнати юридичні справи, планувати відпустки, управляти фінансами, надавати медичні послуги, доглядати за дітьми. Ми хочемо мати масажистку, персонального купувальника, навіть проксіпсихотерапевта. Більшість із нас уже користується або хоче користуватися деякими або й усіма цими послугами, проте вони або задорогі, або обтяжливі, або незручні, або потребують багато часу. Проте в міру того як ціна знижується, а ми набиваємо руку у створенні догідливих спеціалізованих роботів, дедалі більше людей охоче перекладе свою роботу на пристрої.

Який ступінь анімізму ми хотіли б бачити в цих надавачах послуг? Чи повинні вони мати особистості, як репліканти, бути гуманоїдами, як Asimo, чи відносно механічними, як Roomba? Я переконаний, що ми б хотіли, щоб наші надавачі послуг були «персоналізовані» – мали точно таке співвідношення людського характеру та гіперспеціалізації, щоб не змушувати нас почуватися в небезпеці чи затіненими і залишити за нами комфортну роль майстрів на все.

Чого я точно хочу, так це персоналізації людей, які надають мені послуги. У спортзалі я вишукую тренерів із привабливими для мене манерами та стилем взаємодії. Тренер повинен змушувати мене бути відповідальним, бути готовим вислуховувати моє буркотіння щодо хворобливості й ковтання ібупрофену та перейматися моїми цілями. У мене не буде мотивації ходити в спортзал, якщо там я взаємодіятиму лише з машинами, хоч би який обсяг даних щодо мого тренування вони б уміли показувати.

Надавач послуг, наділений особистістю, спроможний активувати мотиваційні системи, що вроджені, залежні від соціальних відносин і, як наслідок, потужні підсилювачі. Тренер, наділений особистістю, може активувати несвідомі дитячі перенесення. Вона мене похвалить. Вона кохатиме мене, якщо я впораюся. Нами керують бажання задовольнити наших батьків і фантазія про романтичного партнера. Такі види підсилювальних систем постійно діють у наших стосунках і вмикаються в «компанійських» системах, які запускають наші дзеркальні нейрони – клітини мозку, що допомагають нам співчувати іншим, навіть якщо безпосередній зв’язок між нами слабкий чи його нема (ось чому ми плачемо при перегляді фільмів). Ці вроджені системи дуже потужні, й оживлена людино-комп’ютерна взаємодія неминуче їх використовуватиме.