Читать книгу Дивовижні технології. Дизайн та інтернет речей - Девід Роуз - Страница 5

Я виріс у Медісоні, штат Вісконсин, – університетському містечку, розташованому на перешийку між двома великими озерами. Воно відоме як своїм безтурботним лібералізмом, так і чудовим асортиментом сирів. Чи то через улюблені нами ходіння під вітрилами та прогулянки на човнах, чи то через сільське виховання мого батька, чи ще з якоїсь невідомої причини ми були просто схиблені на погоді. Практично будь-яка розмова починалася з обговорення чергового прогнозу. Ми постійно поглядали на антикварний латунний барометр, який гордо висів на стіні у холі верхнього поверху нашого будинку в часи мого дитинства і висить там донині. Цей барометр, який моїм батькам подарували на весілля, міститься в латунному корпусі, оздоблений цінними породами дерева та має білий циферблат і дві стрілки. Його можна переплутати із годинником, проте, якщо придивитися уважніше, побачите, що цифри позначають не хвилини, а мілібари. На циферблаті нанесено слова: Буря. Дощ. Мінлива хмарність. Ясно. Дуже сухо. Під ними пояснювальний підпис: Падає. Погіршується. Підвищується. Покращується. Щоранку мій батько по дорозі зі спальні до ванної зупинявся біля барометра, стукав по ньому пальцем та дивився на циферблат, наче то була кришталева куля. Діставши віщування щодо нинішнього дня, він у відповідь тихо казав: «Гм-м» чи «Ага».

Метеостанція мого батька промовисто проста. Вона не потребує покращення чи перезарядження. Немає жодної маленької кнопки, здатної вас збентежити чи роздратувати.

Для мене цей старомодний барометр став уособленням нового та радикально простішого способу мислення про наші відносини з технологічними інтерфейсами. Інформацію, надану барометром, можна було зчитати одним поглядом – вона була наочна. Цей пристрій був ввічливий, дзен-простий і аж ніяк не жахливий. Цей предмет був присвячений єдиному завданню – надавати інформацію, розміщався в раз і назавжди визначеному місці в будинку і мовчки чекав нагоди зробити свою роботу. І робив це, не потребуючи жодного оновлення, покращення, техобслуговування чи тарифних планів. Минуло майже п’ятдесят років, а наш сімейний барометр досі вірно служить моїм батькам. Коли я став молодим розробником інтерфейсів, саме цей барометр був для мене прикладом для наслідування, приголомшливим взірцем інтерфейсів майбутнього. Як зробити так, щоб взаємодія з технологією була така ж проста, зручна, корисна та довговічна?

Я завжди любив предмети, як реальні, так і уявні, що, подібно до нашого сімейного барометра, вимірювали і відображали інформацію. Пам’ятаєте Фродів меч Жало з «Володаря перснів»? Це якраз один з таких фантастичних предметів. Він не лише відмінно підходить до свого завдання, бо збалансований, привабливий та гострий, але й має додаткову разючу здатність: засікає присутність гоблінів та злих орків. При наближенні небезпеки Жало починає світитися синім світлом, передчуваючи потребу у своєму застосуванні. Це надійна зброя, безвідмовна система сповіщення, красивий предмет та ідеальний супутник – для гобіта.

Жало, барометр та багато інших предметів епохи стимпанку, як-от приладові панелі старих автомобілів та човнів, аналогові циферблати та стереоінтерфейси, мають фізичні властивості, на які я відгукуюсь. Мало того, що користування ними та життя поряд із ними дає задоволення; їм притаманна ошатність, у них відчувається володіння знанням і здатність посилити людські здібності. Як старовинний годинник, ці інструменти, таке враження, мають вагу життєвого досвіду.

Ще дитиною я уявляв, як створюю предмети такі ж зручні, як Жало, та такі ж містичні, як барометр. Упродовж годин, що я провів у майстерні з дідусем (рятуючись від метушні нагорі з нагоди Дня подяки чи Різдва), ми виточували на токарному верстаті кеглі, розбирали годинники, складали стереодинаміки та ролерний велотренажер, вигадували та малювали фантастичні будинки чи аеропорти. Моя цікавість зберігалася впродовж усього дитинства: одного літа в робототехнічному таборі ми програмували робота розміром із пуделя за допомогою складних послідовностей команд так званою асамблерною мовою, а в школі я навчався програмування на своєму першому комп’ютері Apple IIe, змушуючи його виходити з-під контролю за допомогою рекурсивного алгоритму.

У коледжі обчислювальна техніка відкрила мені очі на новий світ можливостей, як уже доступних для предметів, так і тих, що могли б зрештою стати їм доступні. Навчаючись за двома спеціальностями, я виявив, що і фізика, і образотворче мистецтво мають власні захопливі мови для опису фізичного світу, кожна зі своїми відкриттями та прозріннями. Моя дипломна робота в Гарварді містила побудову програмно-навчальних симуляторів, подібних до гри «SimCity». Далі я прийшов у Медіалабораторію МТІ – місце, де програмісти змішуються з художниками, музикантами та освітянами і всі експериментують з технологією та обчислювальною технікою з метою наново винайти все – від кіно та опери до медицини й освіти. Там я мав інше відкриття: технологія здатна покращити предмети так, що вони наблизяться або навіть перевершать якості магічних предметів із фольклору та наукової фантастики, які я полюбив ще в дитинстві. Щоб зробити звичайні речі такими ж надзвичайними й чудовими у використанні та приємними для життя поряд із ними, як барометр мого батька та інструменти мого дідуся, потрібно звільнити людино-комп’ютерну взаємодію від клацання та перетягування. Можна створити (і будуть створені) справжні килими-самольоти, і мають існувати (і вже існують) наручні комунікатори Діка Трейсі.

Чарівні предмети: звичні речі, що стали надзвичайними.

Сьогоднішні ґаджети – антитеза гострого різця дідуся Отто та розумного меча Фродо. Смартфон – це спантеличлива та набита по вінця функціями техноверсія швейцарського армійського ножа, який вражає лише своєю надзвичайною компактністю. Ним незручно користуватися, він безпардонний, нав’язливий та не надає гарного інтерфейсу практично ні до чого. Смартфон – ревнивий супутник, який, в міру того як ми весь день постійно витріщаємося на його екран, перетворює нас на синьолицих зомбі.

У мене пішло багато часу на те, щоб зрозуміти, чому смартфон, зручний та корисний для деяких завдань, – сліпий шлях розвитку людино-комп’ютерного інтерфейсу. Щойно я зрозумів причину, вона стала засліпливо очевидною: він не має поваги до людства.

На противагу йому, фентезійні та фольклорні предмети робить чарівними їхня здатність сповнювати людські прагнення емоційним ангажементом та ентузіазмом. Фродо цінує Жало не лише за гарне руків’я та гостре лезо; він цінує його за безпеку та захист, що, мабуть, найосновніший рушій. Дік Трейсі не був схильний витрачати час та гроші на дорогі особисті аксесуари, як-от наручні годинники, проте цінував свій зап’ястний комунікатор, бо той надавав йому щось на кшталт телепатії: з його допомогою він міг миттєво зв’язуватися з іншими та краще виконувати свою роботу. Зупиняти злочинців. Рятувати життя.

Гуманістичний підхід до обчислювальної техніки, який я пропоную в цій книжці, стосується не фантастичних, ефемерних бажань, а сталих, невіднятних людських прагнень: усевідання, телепатії, безпеки, безсмертя, телепортації та самовираження. Щоб правильно розставити пріоритети щодо того, які нові технології досліджувати та які нові пристрої розробляти, компанії та товаровиробники повинні на фундаментальному рівні відштовхуватися від людського жадання в його найбазовіших формах. Це дасть їм змогу зосередитися на створенні товарів, здатних справити на світ значущий та позитивний вплив.

Інший мій дідусь, батько мого батька, Поп Роуз, помер від серцевого нападу невдовзі після свого шістдесят другого дня народження. На превеликий жаль мого батька, ми з Попом так і не зустрілися. Смерть забрала його надто рано, почасти через поведінкові проблеми зі здоров’ям: він палив та нерегулярно вживав ліки для серця. Навряд чи він один такий. На рівні суспільства нам дедалі краще вдається обмежувати паління, проте одна з серйозних перепон на шляху до ефективнішої охорони здоров’я та фактор її астрономічної ціни – те, що люди не вживають прописаних їм ліків.

Нині, як можна було б очікувати, для цього є спеціальні мобільні додатки. Однак навіть попри те що Поп Роуз сам був лікар і чудово усвідомлював, що його життя під загрозою, чи використовував би він додаток для смартфона, щоб той допомагав йому дотримуватися режиму вживання ліків? Чи зумів би він відшукати на екрані крихітну іконку та користуватися нею для ведення щоденника своїх дій? Чи запам’ятав би він усі ці паролі до безпечного Wi-Fi, iCloud та захищеної системи електронних медичних карток, якою користувалися його лікарі з Університету Північної Кароліни?

Проте що, якби існувала магічна пляшечка для пігулок – технологічно вдосконалений предмет, такий же надійний, як меч Фродо, що попереджав би мого дідуся про наближення небезпеки та спонукав би його випити таблетку?

І що, якби ця пляшечка була здатна спілкуватися з іншими, повідомляючи оточенню про недотримання ним необхідного режиму?

Історія серцевих захворювань у моїй родині була одним із мотивів, якими я керувався, розробляючи саме таку справжню «магічну» баночку для пігулок під назвою GlowCap. На вигляд це звичайна захищена від дітей баночка для ліків бурштинового кольору, проте з особливою кришечкою, що сяє, наче Жало, та спілкується через Інтернет, наче зап’ястний комунікатор. Вона так причарувала своїх користувачів, що вони вживають свої ліки в понад 90 % потрібних моментів. Для порівняння: зазвичай показник дотримання графіка вживання ліків коливається в межах 40—60 %.

Я переконаний, що чарівні предмети на кшталт GlowCap докорінно змінять те, як люди використовуватимуть, захоплюватимуться та діставатимуть зиск від наступної хвилі Інтернету – шляхом вбудовування невеличких обсягів обчислювальної потужності, зв’язності та взаємодії в сотні повсякденних речей, що нас оточують, до яких ми звикли, – дорогих гостей у наших домівках, життях і ритуалах.

Ідея чарівних предметів глибоко вкорінена в нашому дитинстві, у нашому поклонінні супергероям і захопленні фентезі та науковою фантастикою, а також у байках, міфах та казках, історія яких налічує багато століть. Через це складається враження, що ми завжди прагнули жити у світі чародійства.

Ми дізнаємося про усталені людські потреби та фантазії зі стародавніх міфів і казок, які вже циркулюють нашим культурним кровообігом.

Джек Зайпс – відставний професор німецької мови Міннесотського університету та провідний фахівець з історії казок братів Гріммів та усної традиції, що склала основу багатьох казок Ганса Крістіана Андерсена. Щойно Джек почув вихідне твердження моєї книжки – ідею, що сучасним винахідникам слід вздовж і впоперек копати міфи та фольклор у пошуках бачення майбутнього гуманістичної технології, – він втратив спокій.

Ми довго обговорювали походження чарівних предметів, що знову і знову постають в оповідях різних культур з усіх куточків світу. Як можна здогадатися, є багато спільних мотивів:

Чарівна паличка чи перстень, які миттєво виконують будь-яке бажання.

Килим-самоліт для швидкого переміщення з місця на місце.

Бездонний гаманець, у якому ніколи не закінчуються гроші.

Надзвичайна прозірна труба, в яку видно предмети на відстані тисяч миль.

Магічні черевики, що дозволяють одним кроком подолати кілька миль.

Ріг чи свисток, завдяки якому можна викликати допомогу.

Кришталева куля, що надає змогу дізнатися майбутнє.

Плащ- або щит-невидимка, що ховає від небезпеки.

Нескінченний стіл, здатний щедро нагодувати сотні людей.

Зверніть увагу, скільки з цих предметів можуть переходити від людини до людини. Вони не надають надможливості комусь одному. Ці предмети можна здобувати, спільно використовувати, дарувати, обмінювати та передавати з покоління в покоління – точно як приклади чарівних предметів, що я наводжу в цій книжці.

Упродовж десятиліть футуристи розмірковували над ідеєю чарівних предметів, придумуючи цій концепції різноманітні назви, зокрема «прониклива обчислювальна техніка», «повсюдна обчислювальна техніка» (ubicomp, від «ubiquitous computing»), «зв’язані речі» чи «речі-що-думають». Найпростіший і найширше вживаний нині термін, авторство якого зазвичай приписують Кевінові Ештону, співзасновникові та колишньому виконавчому директорові центру Auto-ID МТІ, – «Інтернет речей» (IoT, від «Internet of Things»).

Артур Кларк, футурист і письменник-фантаст, чиє оповідання «Вартовий» надихнуло Стенлі Кубрика на фільмування «Космічної одіссеї 2001 року», – автор знаменитого вислову: «Будь-яку достатньо просунуту технологію неможливо відрізнити від чаклунства»1. Багато сучасних найрозумніших дизайнерів інтерфейсів з ним погоджуються. Метт Джонз, мій приятель і засновник Berg, шанованої дизайн-консалтингової компанії зі штаб-квартирою в Лондоні, нещодавно зазначив: «В академічних колах довгий час панувало бачення повсюдної обчислювальної техніки, яке пустило під укіс популярність смартфона». Проте нині є відчуття, що ми наближаємося до інтернету речей головно через те, що ціна обчислювальної техніки та зв’язності знизилася майже до нуля.

Майже, але не зовсім. Смартфон далеко завів нас одним із шляхів, проте наразі за увагу компаній та їхні долари на розроблення нових продуктів змагаються й інші варіанти технологічного майбутнього. Ці альтернативні бачення шляхів еволюції технології виглядають дуже багатонадійно, проте передбачають зовсім різні види взаємодії з людськими істотами, а отже, приведуть до дуже різних варіантів майбутнього.

Наразі в перегонах технологій з великим відривом лідирує скляна панель – від iPod nano розміром із поштову марку до 80-дюймових ultra-HD LCD-екранів. Майбутнє, що визначається домінуванням такого різновиду пристроїв, я називаю Термінальним Світом, бо інтерфейс прикуто до піксельного екрана. На світанку обчислювальної техніки такі екрани звалися терміналами; то був «останній дюйм», на якому машина стикалася з людиною.

Для тих, хто вірить у Термінальний Світ, як, скажімо, лідери бізнесу, чиї компанії зосереджуються саме на цій траєкторії, мета – виробити та поширити якомога більше пікселів, вбудувати екрани в усі без винятку поверхні, зробити пристрої тоншими, дешевшими, набитими більшою кількістю рис і функцій, та продати кожній людині на планеті по дві чи три штуки.

А тоді повторити. Неважко уявити собі розвиток цього сценарію, бо він уже розгортається перед нашими з вами очима. На момент написання цих рядків з магазину додатків iTunes завантажено майже 50 мільярдів додатків. Android від Google швидко скорочує дистанцію. А Microsoft, придбавши Nokia, намагається зметикувати, як увійти в цю гру.

Друге можливе майбутнє – протезування, носильна технологія. Ця траєкторія поміщає технологію на людину задля того, щоб підсилити та покращити нас додатковими здатностями, щоб у певному сенсі надати нам надможливості. Щоб зробити людей надлюдьми або фактично «постлюдьми». Цей шлях вбудованої носильності має деякі значні переваги. Приміром, я відчуваю натхнення, коли бачу, як протези повертають фізичні здатності людям, які їх втратили, надаючи їм – тим, кого раніше вважали «інвалідами», – можливість ходити та бігати, як ніколи до того, або бачити чи чути так далеко й чітко, як до їхньої травми або навіть ніколи в житті. Проте, коли компанії заводять розмову про майбутнє імплантів і ковтальних пристроїв для всіх, мені стає зле. Подібно до пластичної хірургії, це майбутнє видається незворотним, багатим на непередбачувані наслідки та сповненим швидше жалю, аніж зачарування.

Одним із перших та широковідомих технічних протезів був представлений у 1980-х роках плеєр Sony Walkman, який надав нам можливість брати музику з собою всюди, хоч би куди ми йшли, а також дозволив нам акустично полишати цей світ. Його сьогоднішній підступний візуальний еквівалент, що наробив багато шуму, – Google Glass – окуляроподібний пристрій, який проектує інформацію на прозорий екран, що плаває на периферії нашого поля зору. Ця чарівна лінза запевняє, що ми зможемо взаємодіяти з виведеною чи спроектованою практично на що завгодно інформацією. Хоча це має свої переваги, певні ризики та втрати також невідворотні. Полишення світу може стати ще повнішим, аніж у випадку з Walkman. Ви не будете знати, коли і чи взагалі інші люди доступаються та звертаються до тієї ж інформації, що й ви, чи якоїсь іншої інформації, чи взагалі ніякої. Навіть люди, що стоять поруч, не матимуть узгодженого, спільного бачення світу. Google Glass може піти ще далі, ізолювавши нас одне від одного набагато надійніше, аніж сучасні мікронавушники.

Третє майбутнє технологічної взаємодії – анімізм. За цього напрямку розвитку комп’ютери улещують нас до з’єднання з ними, симулюючи комфортність і привабливість живих стосунків. У цьому варіанті майбутнього обчислювальний інтелект розміщується не в носильних аксесуарах чи і-штуках, а головно в інших цифрових акторах. Анімізм стимулює ту саму частину мозку, яка збуджується від милих кошенят та цуценячої любові. Анімізм концентрується на нашій фантазії, що не тільки ми маємо навчати технологію, а й технологія може навчати нас. Роботи, які вміють розмовляти нашою мовою, помічати наші жести та розуміти, що ми кажемо та чого бажаємо, поза всяким сумнівом, нададуть привабливе людське розв’язання проблеми незручності сьогоднішніх взаємодій за допомогою клацань, стукань, перетягувань, стискань і збільшень.

Гадаю, ви чули про пилотяг Roomba, навіть якщо він іще не прибирає у вас на кухні. Мета анімістів полягає в побудові мобільніших роботів такого типу доти, доки ми не оточимо себе анімованими пристроями, здатними поводитись, як тренер, дворецький, найманий працівник, ба навіть як приятель чи партнер. Проте очікування, що соціальні роботи стануть двійниками людей, ідеальними репліками особистостей, може привести нас до потрапляння в зону, яку японський експерт з робототехніки Масагіро Морі охрестив «моторошною долиною» гидливості та розчарування – місце, де ступінь подібності машини до людини такий високий, що ми почуваємося незручно. Хто перед нами, людина чи машина?

Найнагальніше питання в основі цих конкурентних траєкторій звучить так: який є найприродніший та найбажаніший – а то й найнепомітніший – спосіб взаємодії людських істот з технологією, що не вимагає оволодіння новим набором навичок і не пов’язаний з постійною потребою вивчати нові мови, жести, іконки, кольорові коди чи комбінації клавіш? Це питання бентежило мій розум упродовж багатьох років, спонукало мене заснувати п’ять технологічних компаній та змусило зайнятися академічними дослідженнями та викладанням у Медіалабораторії.

Я переконаний, що всі ці траєкторії – Термінальний Світ, протези/носильні аксесуари, анімізм та чарівні предмети – гнучкі й нестійкі. Усі вони тією чи іншою мірою цінні та накладаються і доповнюють одна одну.

Я вибрав присвятити свій час та енергію четвертій технологічній траєкторії: чарівним предметам. Я не викину свої смартфони і не втрачу цікавості до роботи моїх колег, які розробляють носильні аксесуари та соціальних роботів. Просто я переконаний, що найнадійніше та найпривабливіше майбутнє таке, в якому технологія наділяє звичайні речі дещицею магії, створюючи приємнішу взаємодію та викликаючи емоційний відгук.

Розглядайте цей підхід до технології як втілення наших найпалкіших фантазій та найпристрасніших мрій. Переосмислення килимів-самольотів, розмовляючих дзеркал, плащів-невидимок, живих мітел і всезнаючих кришталевих куль, а також дорогих нам повсякденних предметів з минулого на кшталт кімнатних барометрів та деревообробних інструментів – речей, які ми завжди любили, про які мріяли і хотіли мати у своєму житті. Ця книжка саме про таке переосмислення та способи зробити його реальністю.