Читать книгу Дивовижні технології. Дизайн та інтернет речей - Девід Роуз - Страница 18

Людям може знадобитися деякий час для розуміння та повного прийняття численних способів, якими можна зробити чарівними такі знайомі та прості предмети, як ручка, не кажучи вже про всю множину реакцій, які може викликати чарівність. У МТІ я викладаю основний курс під назвою «Осяжні медіа». Щосеместру ми зі студентами працюємо разом над розробленням прототипів чарівних предметів чи сервісів з осяжними інтерфейсами. Під осяжністю я маю на увазі, що взаємодія між людською істотою та предметом не вимагає екрана. Натомість інтерфейси покладаються на жести, тактильні відчуття, носильні пристрої, звуки, світло та послідовності, а також гаптику – використання дотиків.

Упродовж семестру, в міру того як студенти роблять ескізні намітки різних ідей, їх завжди вражає потенціал чарівних предметів – вони починають розуміти, якою корисною та зручною стане обчислювальна техніка в процесі охоплення нею світу речей. Вони усвідомлюють, як ці неекранні інтерфейси змінять саму тканину способів нашого життя, праці та розваг. Куртка, що легенько обіймає щоразу, коли хтось вподобує твій пост у Facebook; пензель, що зчитує колір чи візерунок, по якому його постукали, і перетворює його на цифрову фарбу; столи, які слухають, та меблі, що зливаються з підлогою чи стіною, коли вони не потрібні; світильники, які розуміють, що ви робите, і відповідним чином змінюють свою яскравість і сфокусованість; годинники, які допомагають студентам знайомитися з іншими схожими на них людьми та підштовхують до спілкування віч-на-віч; самоклейний папір для заміток з електронним чорнилом, який динамічно оновлюється і виводить повідомлення відповідно до свого місцерозташування; брелок, який показує дорожню обставу на маршруті попереду. Це лише жменька чудових ідей з кількох попередніх семестрів. Варіанти та прототипи ніколи не вичерпуються.

Щоб допомогти студентам розкріпачити їхнє мислення, на самому початку семестру я влаштовую сеанс імпровізації. Я даю кожному студентові шмат звичайної малярної стрічки. Їхнє завдання – приліпити його до будь-якого предмета, що може надавати чарівну послугу, та уявити собі будь-який вид інтерфейсу, сенсора чи дисплею, який можна було б вбудувати в матеріал, з якого виготовлено цей предмет. Це генеративна, експансивна вправа, і вона спричиняє лавину цікавих запитань про предмет, уявний сервіс та потенційну поверхню, наприклад:

• Дисплей буде публічний чи приватний? Інформацію, яку надає предмет, зможе бачити будь-хто чи лише я, його користувач?

• Якою мірою динамічні дані? Дані змінюватимуться та оновлюватимуться постійно в реальному часі чи з якимось довшим інтервалом?

• Як досягти компромісу між відволіканням та цінністю? Якою мірою цей предмет нав’язливий і чи прийнятна така нав’язливість з огляду на цінність цього предмета для мене?

• Дисплей закодовано, замасковано чи його легко зрозуміти? Скільки зусиль вимагатиме від мене взаємодія з цим предметом?

• Інтерфейс якимось чином імітує (чи біоімітує) природний світ, скажімо, в’янення? Чи вловлює він те, що я вже роблю, скажімо, якийсь мій жест чи дію?

• Яка в цього сервісу належність та особистість? Як цей предмет репрезентує мене? Він милий? Як я ставлюся до його наявності в моєму житті?

• Інформація віддзеркалюється чи вона може перестрибувати на інші точки дотику, скажімо, мобільні пристрої, веб- чи великі публічні дисплеї? Чи можу я одержати надавану ним інформацію іншими способами і в інших місцях, чи вона обмежена одним цим предметом?

• Яка крива навчання? Як швидко я зможу навчитися ефективно ним користуватися?