Читать книгу Дивовижні технології. Дизайн та інтернет речей - Девід Роуз - Страница 3

Мені часто сниться один і той самий кошмар. Дія відбувається в далекому майбутньому. Усі дорогі нам чудові повсякденні речі зникли, поглинуті незупинним інтерфейсом: тонкою панеллю чорного скла. Книжки, калькулятори, годинники, компаси, карти, музичні інструменти, олівці та пензлі – пропало все. Артефакти, інструменти, іграшки та побутові прилади, які ми нині любимо та на які покладаємося, злилися в цей шматочок блискучого скла, поверхня якого вкрита крихітними незрозумілими іконками, що нині визначають і керують нашим життям. При цьому світ поза панеллю в моєму сні абсолютно пустельний. На столах нема навалених речей та паперів. Ніде не видно жодної ручки. Ми більше не носимо з собою гаманців або ключів, не носимо годинників. Сімейні реліквії були оцифровані, а тоді розкладені на атоми. Фотографії в рамках, спортивні трофеї, милі фотоапарати зі шкіряними ременями, зім’яті мапи, обертні глобуси та компаси, навіть біноклі та книжки – символи нашого минулого та тригери наших спогадів – усе поглинув холодний скляний інтерфейс та миготливе поле пошуку. Життя в майбутньому схоже на фотосесію журналу «Dwell». Прямолінійні простори, позбавлені людей. Ніяких меблів. Жодного предмета. Лише жорсткі перетинні площини – утопія Ле Корбюзьє. Брак предметів справляє на нас крижаний вплив. Людські відносини також стали транзакційніші, різко акцентовані, ненасичені та уривчасті. Менш ностальгічні. Існує надто мало об’єктів, здатних послужити відправною точкою оповіді – ніяких старих фотоальбомів чи незграбних акварелей, написаних під час подорожі якимись островами Карибського басейну.

У моєму кошмарі холодна чорна панель перебудувала все: наш життєвий та робочий простір, наші школи, аеропорти, навіть бари та ресторани. 90 % свого активного життя ми взаємодіємо з екранами. Як наслідок маємо холодніший, ізольованіший, менш людяний світ. Так, можливо, ефективніший, проте ми менш щасливі.

Марк Ендріссен, винахідник браузера Netscape, сказав: «Програми пожирають світ». Смартфони – піксельовані тарілки, з яких харчуються програми.

Прокидаючись від цього кошмару, я часто згадую свого дідуся Отто і розумію, що майбутнє зовсім не обов’язково належатиме цій панелі. Мій дід був скрупульозним архітектором і теслею. У його підвальній майстерні було значно більше інструментів, ніж встановлено додатків у типовому iPad. Він мав електроінструменти: настільну пилу, токарний верстат, стрічкову пилу, свердловий верстат, стрічковошліфувальний верстат, циркулярно-шліфувальний верстат, ажурну пилку, фасонну фрезу. А також ручні інструменти: сотні молотків, викруток, ключів, плоскогубців, різців, рубанків, напилків, рашпілів. Із усіх крокв звисали затискачі. Архітектурними малюнками були розкидані рейсшини, прозорі трикутники, сотні олівців і ручок, трафарети для складних кривих, циркулі та транспортири всіх можливих розмірів.

Розмаїття теслярських інструментів у майстерні мого дідуся, начиння на кухні чи черевики у прикомірку доводять, що нам властива спеціалізація. Це спростовує міф про технологічну конвергенцію.

Не пригадую, щоб мій дідусь коли-небудь жалівся на завелику кількість інструментів. Чи мріяв про інструментальну конвергенцію, себто бажав появи якоїсь однієї матері всіх інструментів, що їх замінила б. Буяла надлишковість. Високо цінувалася спеціалізація. Займаючись різьбою, він розкладав у ряд різці, що, як на моє нетреноване око, виглядали практично однаково. Він швидко міняв інструменти, беручи то призначений для вирізів меншого радіуса, то для вирізання більшої кількості матеріалу, то для V-подібних вирізів. А що мені було лише п’ять років, то моїм завданням стало змахувати дерев’яну стружку, що чарівно пахла, з робочого столу та змітати докупи тирсу на підлозі.

Не менш важливим за придатність інструмента до роботи був його зв’язок із майстром. Те, як він лягав у руку, реагував на силу та тиск, відповідав дідусевому образові думок, нагадував йому про минулі проекти чи як він успадкував певний інструмент від свого батька, майстра з виготовлення шаф. Інструменти були практичні, але, крім того, розповідали історії. Кожен мав свій родовід. Кожен пробуджував емоції. З крокв звисали сотні спеціалізованих затискачів, які він виготовив для утримання певних деталей дерев’яного годинника під час оброблення настільною пилою чи для фрезування з’єднань «ластівчин хвіст». Коли той чи інший інструмент викликав спогади, він підіймав очі від деталі і питав: «Девіде, пам’ятаєш те крісло-гойдалку, що стоїть на ґанку?» Я згідно кивав. «Пам’ятаєш його полозки та їхній акуратний гладенький вигин?» Так, звісно. Тоді він показував на лучкову пилку у своїй руці: «Ось чим я формував той заворот».

Дідусеві інструменти були сконструйовані та використовувалися відповідно до людських здатностей і смаків. Вони відповідали людським тілам і розумам. Робота з ними та демонстрація їх давали задоволення. Вони дозволяли нам почуватися могутнішими, вправнішими та здібнішими, ніж ми були без них. Вони тихо висіли або лежали, кожен на своєму місці, і з ними ми ніколи не почувалися дурними чи придушеними. Іншими словами, вони були чарівні.