Читать книгу Дивовижні технології. Дизайн та інтернет речей - Девід Роуз - Страница 9

Чи буде Google Glass проривним ІЛС, який стане одночасно законодавцем моди та конче необхідною технологією? Працюючи над цією книжкою, я зустрівся на головній базі Google у Маунтін-В’ю, штат Каліфорнія, зі спеціальною проектною групою під назвою «Google X». У цій команді повно божевільно розумних людей з МТІ, багато з яких товаришують; туди входять, зокрема, Астро Теллер, який фокусується на носильних пристроях і штучному інтелекті, та Річард Девол – ще один експерт з носильних пристроїв та колишній інженер Apple. Ця команда відповідає за проект Google Glass, самокеровану машину та інші надзвичайно амбітні проекти, щодо яких з мене взяли підписку про нерозголошення.

Перед тим як розповісти історію мого побачення із Glass, хочу наголосити, що, як дослідник та інноватор, я обожнюю пробувати проривні ідеї та пробачаю недоліки перших версій і початкових ітерацій. Я можу заплющити очі на брак полірування, заїкання під час презентації та навіть на випадкове перезавантаження посеред демопоказу. Значення має цілісність ідеї, хай навіть через кілька хвилин після початку демопоказу пристрій задимівся. Тож я взявся до випробовування Google Glass абсолютно неупереджено. Як-не-як я був першопрохідцем найновітнішої технології, тож хотів піти звідти з модним протезом на носі, який навіки змінить спосіб моєї взаємодії з технологією. До біса телефон, iPad, плаский екран та лептоп. Просто дайте мені Glass!

Ще до того як дістатися до кампусу, я фантазував про те, як Google Glass може змінити моє життя. Я уявляв себе за кермом автомобіля, що їде по шосе 101 до Сан-Франциско. Попереду на дорозі виникатимуть підказки щодо напрямку руху. При наближенні інших машин ті з них, чиї водії мають проблемні особові справи, будуть помічені попереджувальним візерунком у горошок. При в’їзді до міста шар доповненої реальності показуватиме будівлі, що стояли тут до того, як були знищені землетрусом чи пожежею, а також демонструватиме бачення того, яким уявляють собі майбутній вигляд міста планувальники та архітектори. Проходячи повз людей, що вигулюють собак, я бачитиму в повітрі над ними імена (людей) та породи (собак).

Коли я виходитиму з готелю поїсти, Google Glass даватиме поради щодо закладів харчування в цьому районі та пропонованих ними типів їжі, рекомендуючи ті чи інші пункти з меню. Коли наступного ранку я робитиму пробіжку, поруч зі мною бігтиме віртуальний відомий бігун, задаючи швидкість і підбадьорюючи мене.

Іншими словами, я був сповнений ентузіазму. Я входив у будівлю Google X, бажаючи вірити, що час персональних ІЛС настав, що Google зробив сміливу інвестицію в майбутнє і що ця команда розробила чергову проривну штуку. Робочий простір команди приємно дивував. Він був незахаращений, без кабінок та без приладдя чи іграшок, що стали звичними для стартапного «театру бойових дій» – слайдів, настільного футболу та крісел-мішків, – і виглядав та сприймався швидше як великий відкритий склад. Поки що непогано.

Настає славетна мить. Мені вручають прототип Google Glass. Перш ніж надягти, я вивчаю його. Він такий легкий, що я припускаю: його виготовлено з титану (так і є). Його визначальна риса – маленький, приблизно з один квадратний сантиметр, екран, вбудований в оправу та розташований на відстані десь півдюйма навпроти мого правого ока. Я надягаю пристрій – і тієї ж миті мої мрії розсипаються на друзки.

Це не занурення в доповнену реальність, це не мить чарівності – це всього лише ще одна версія склопанельного Термінального Світу. Маленький екран плаває в моєму полі зору так, наче висить за пару футів наді мною і трохи праворуч від хлопця з Google, який сидить навпроти мене за столом для нарад. Узагалі маленький екран не затуляє нічого важливого, проте коли я намагаюся підтримувати розмову, мені незручно постійно дивитися вгору і праворуч.

Щоб розбудити Google Glass, тобто викликати до життя його функції, мені необхідно сказати: «Окей, Glass» (одразу пригадується інспектор Ґаджет: «Уперед, Google Glass!»). У вусі лунає симпатичне негучне «дзинь» – і на екрані з’являється меню (о ні, будь ласка, тільки не меню). Серед пропонованих варіантів: Відео, Google, Повідомлення, Вказівки. Я кажу: «Відео» – і на екрані з’являється зображення кімнати, де я перебуваю – те, що я бачу і так, без жодного вдосконалення. Після десяти секунд запису GG вимикається. За цей час не відбулося нічого цікавого. Мені кажуть, що постійний запис швидко з’їдає батарею, що міститься в дужці окулярів. Я розумію, на які компроміси доводиться йти конструкторам. Вони працюють над віднайденням оптимальної конфігурації функціональності та моди, обчислювальної потужності та тривалості роботи батареї, розміру та ваги. Вони надають перевагу гнучкості та легкості, а це слушний вибір з огляду на те, що досі всі носильні дисплеї були завеликі та надто потворні, щоб носити їх постійно, як звичайні окуляри. Навіть випробуваний мною того дня Google Glass був завеликий та задурний на вигляд, щоб носити його протягом довгого часу. Утім, моїх друзів із Google ці обмеження не турбували. «Дайте йому від трьох до п’яти років, – казали вони. – Досягаючи щороку тридцяти-відсоткового зменшення розміру і ваги, ми доведемо його до пуття».

Можливо. Проте, навіть якщо Google Glass скине 70 % ваги та зможе працювати на одному заряді впродовж кількох днів, необхідно роз’язати дві критичні проблеми користувацького інтерфейсу: введення та доповнену реальність. Нині для керування Glass використовується інтерфейс, що поєднує голос і дотик. Треба говорити та водити пальцем по дужці окулярів в одному з чотирьох напрямків: угору, вниз, уперед та назад. Голосове керування незручне й не дуже гарне, а то й узагалі не працює в шумних середовищах. Воно не доповнює, а швидше навіть урізає вашу здатність говорити.

Проблеми з інтерфейсом можна розв’язати, але справжнє зобов’язання, що взяв на себе Google Glass, – це надавати істинне переживання доповненої реальності (ДР). Цю планку подолати значно складніше. Для цього Glass повинен розпізнавати та розуміти, куди саме спрямовано ваш погляд, і накладати релевантну інформацію на об’єкт, ландшафт чи людину, на якій ви зосередилися, а тоді візуально зв’язувати їх. Коли ви повертаєте голову, інформація повинна залишатися прив’язаною до предмета, ландшафту чи людини, а не рухатися екраном в таке ж положення. Зверніть увагу: разом із вашою головою рухається тільки бруд на окулярах, все інше лишається на своїх місцях.

Щойно Google Glass навчиться накладати інформацію з «прив’язкою до світу», почнеться все найцікавіше, проте постане інша проблема – «фільтраційна бульбашка». Якщо я живу в бульбашці, в якій усе фільтрується інакше, ніж у тій, що бачите ви, це все одно, що ми з вами живемо у двох окремих світах. Так само носіння iPod впливає на слухову область. Ми не можемо обговорювати музику, бо ви не чуєте те, що чую я. Релятивістські візуальні сприйняття ізолюватимуть нас іще надійніше.

Цей брак спільного погляду становить величезну проблему, проте водночас цікавий концептуально. Що відбувається, коли ми по-різному фільтруємо світ? Скажімо, я хочу бачити ціну на eBay кожної машини на вулиці, приховати логотипи брендів на одязі людей та зазирнути в історію кожної зустрічної будівлі. З іншого боку, ви хочете знати ціну черевиків на людях, дізнатися, які купони доступні в магазинах, повз які проходите, та побачити тривалість фільмів і їхні анонси на плакатах, наклеєних на боки автобусів і таксі.

Чи має це якесь значення? Хіба ми вже не провадимо подумки таку саме фільтрацію? Хіба всі ми не бачимо світ із зовсім різних перспектив? Це так, проте коли Glass чи його аналог запрацює на повну потужність, це буде схоже на те, що ми з вами налаштовані на різні радіочастоти, і вони охоплюють абсолютно все. Це відчуття може нас розділити та ізолювати.

Чи є кращий шлях? Одна з ідей полягає в наданні здатності налаштовуватися на частоти одне одного. У разі масових заходів, скажімо, спортивних матчів чи концертів, це означатиме, що ви можете побачити вид з кожного сидіння. А якщо я зможу провести годину «на вашому місці», «дивлячись крізь ваші окуляри», то яка це чудова нагода для емпатії! Це розкриє нам очі та ще більше згуртує людей довкола питань на кшталт бідності чи політики. Це поліпшить моє розуміння інших, замість того щоб зменшити його через гіперфільтрований, гіперперсоналізований погляд на світ. Звісно, в міру поліпшення нашого розуміння інших людей за допомогою технології, технології також намагатимуться ліпше зрозуміти людей. Що приводить нас до третьої технологічної траєкторії: на сцені соціальні рóботи!