Читать книгу Шоколад - Джоан Гаррис - Страница 10

Учора було п’ятнадцять покупців. Сьогодні – тридцять чотири. У тому числі Ґійом. Він купив пакунок вафель у шоколаді й чашку шоколаду. Чарлі, як завжди, з ним, лежить покірно під табуретом, згорнувшись клубочком. Ґійом час від часу нахиляється й вкладає в його ненаситну, жадібну пащу шматочок коричневого цукру.

Потрібен час, каже мені Ґійом, щоб Ланскне прийняв приїжджу людину. Минулої неділі, розповідає він, кюре Рейно виголосив сувору проповідь про помірність, і тому багато хто, побачивши того ранку, що «Небесний мигдаль» відчинився, ніби нічого й не сталося, вирішив, що це – пряма образа церкви. Особливо сильно страждала Кароліна Клермон, яка вчергове сіла на дієту. «Це так само обурливо, милі мої, – на весь голос верещала вона, звертаючись до своїх приятельок у церкві, – як і римські оргії часів заходу імперії, а ця жінка зовсім загордилася, заявилася до міста, танцюючи, немов цариця Савська, та ще так безсоромно хизується своєю позашлюбною дитиною, начебто… О, шоколад? Нічого особливого, любі мої, і зовсім не варто тих грошей…» У результаті дами дійшли висновку, що «це» – цікаво, що вони мали на увазі? – не протриває довго й за два тижні мене вже не буде в місті. Але число моїх покупців порівняно з минулим днем подвоїлося. Серед них – навіть пара найближчих подружок мадам Клермон. Трохи збентежені, з жадібним блиском в очах, вони повторюють одна одній, що їм просто стало цікаво, тільки й усього, просто захотілося побачити все на власні очі.

Я знаю всі їх улюблені ласощі. Визначаю їх так само вірно, як ворожка по лініях на долоні передбачає долю. Це моя маленька хитрість, професійна таємниця. Мати посміялася б з мене, сказала б, що я марно розтринькую свій талант. Але в мене немає бажання з’ясовувати їхню таємницю. Мені не потрібні їхні секрети й таємні думки. Не потрібні їхні страхи й дяка. Нудний алхімік, сказала б про мене мати з поблажливим презирством. Показує нікчемні фокуси, хоча могла б творити чудеса. Але мені подобаються ці люди. Подобаються їхні дрібні турботи й переживання. Я з легкістю читаю по їхніх очах і вустах: цій, із затаєною гіркотою в рисах, сподобаються мої пікантні апельсинові трубочки; он тій, з милою посмішкою, – абрикосові серденька з м’якою начинкою; дівчина зі скуйовдженим волоссям оцінить належним чином мендіани; а ця бадьора весела жінка – бразильський горіх у шоколаді. Для Ґійома – вафлі в шоколаді; він їх акуратно з’їсть над блюдцем у своєму охайному холостяцькому будинку. Нарсіс любить трюфелі з подвійним вмістом шоколаду, а це значить, що за його суворою зовнішністю криється добре серце. Кароліна Клермон сьогодні ввечері буде марити про палений ірис і вранці прокинеться голодною й роздратованою. А діти… Шоколадні шишечки, кренделики, пряники із золотавою окантовкою, марципани в гніздечках з гофрованого паперу, арахісові льодяники, шоколадні грона, сухе печиво, набори безформних ласощів у коробочках на півкіло… Я продаю мрії, маленькі задоволення, солодкі нешкідливі спокуси, що скидають сонм святих на купу горішків та нуги…

Хіба це так погано? Кюре Рейно, у всякому разі, не схвалює.

– Тримай, Чарлі. Їж, старий, – голос Ґійома незмінно теплішає, коли він звертається до свого вихованця, але стає й незмінно сумним. Пса він купив одразу ж після смерті батька, повідомив він мені. Вісімнадцять років тому. Однак собачий вік коротший за людський, і вони постаріли одночасно.

– Це тут, – показує він мені пухлину під щелепою Чарлі. Вона завбільшки з куряче яйце, випинається, як наріст на дереві. – Увесь час росте. – Він помовчав, почухуючи живіт пса. Той з насолодою потягується, дриґаючи лапою. – Ветеринар каже, нічого зробити не можна.

Тепер мені ясно, чому сповнений любові погляд Ґійома затьмарений відчуттям провини.

– Старих людей ми ж не присипляємо? – палко доводить він. – Ні, поки в них, – він підшукує потрібні слова, – не згасло бажання жити. Чарлі не страждає. Зовсім ні… – Я киваю, розуміючи, що він лише намагається переконати самого себе. – Ліки вбивають біль.

Поки, – беззвучною луною дзенькає невимовлене слово.

– Я знатиму, коли настане час. – У його добрих очах я бачу жах. – І знатиму, як треба вчинити. Я не злякаюся.

Я мовчки наливаю для нього келих шоколаду й посипаю піну шоколадною пудрою, але Ґійом, зайнятий своїм вихованцем, не бачить цього. Чарлі перевертається на спину, ліниво крутить головою.

– M’sieur le curé каже, що у тварин немає душі, – тихо мовить Ґійом. – Каже, я повинен позбавити Чарлі страждань.

– Душа є в кожної істоти й у кожної речі, – заперечую я. – Так вважала моя мати. У всього, що існує.

Ґійом киває, замкнувшись у колі власного страху й провини.

– Як я буду без нього жити? – запитує він. Його погляд, як і раніше, звернений до собаки, і я розумію, що він забув про мою присутність. – Що я буду робити без тебе? – Я за прилавком стискаю кулака в німій люті. Мені знайоме це відчуття – страх, каяття совісті, невтамована спрага, – добре знайоме. Такий самий вираз я бачила на обличчі матері в ніч після зустрічі з Чорним чоловіком. І слова, вимовлені Ґійомом – «Що я буду робити без тебе?» – я теж чула. Їх шепотіла мені мати протягом усієї тієї жахливої ночі. Дивлячись на себе в дзеркало перед сном, уранці, коли я тільки прокидаюся, відчуваю страх, що збільшується, – упевненість, – й усвідомлюю, що моя власна дочка вислизає від мене, що я втрачаю її, втрачу напевно, якщо не знайду заповітного Притулку… І бачу на своєму обличчі такий самий ненависний вираз. Я обійняла Ґійома. Незвичний до жіночого дотику, він на мить застиг у напрузі. Потім почав розслаблюватися. Я почуваю, як з нього хвилями вихлюпується пекучий біль невідворотної втрати.

– Віана, – тихо промовляє він. – Віана.

– Це цілком природне почуття, – твердо кажу я йому. – І зрозуміле.

Чарлі з-під табурета гавкає, висловлюючи своє обурення.

Сьогодні ми заробили майже триста франків. Уперше змогли покрити витрати. Я з радістю сповістила про це Анук, коли вона повернулася зі школи. Однак дочка відповіла мені неуважним поглядом. Її завжди жваве личко надзвичайно серйозне, очі – темні, похмурі, як небо перед грозою.

Я запитала в неї, чому вона така пригнічена.

– Через Жанно, – голос у неї безбарвний. – Його мама заборонила йому гратися зі мною.

Я згадала Жанно в костюмі Вовка на карнавальній ході. Худий семирічний хлопчик з кошлатою головою й підозріливим поглядом. Учора ввечері він грав з Анук на площі. Вони з войовничим лементом ганялися одне за одним, поки не стемніло. Його мати, Жолін Дру, одна з двох учительок початкової школи, дружить із Кароліною Клермон.

– Он як? І що ж вона каже? – стримано питаюсь я.

– Що я впливаю на нього погано. – Вона глянула на мене спідлоба. – Тому що ми не ходимо до церкви. Тому що ти відчинила крамницю в неділю.

Ти відчинила.

Я дивлюся на дочку. Мені хочеться обійняти її, але насторожує її неприступний ворожий вигляд.

– А сам Жанно що думає? – якомога спокійніше запитую я.

– А що йому залишається? Вона завжди поруч. Спостерігає. – Анук підвищує голос до лементу, і я здогадуюся, що вона от-от розплачеться. – Чому з нами так завжди? – вимогливо питає вона. – Чому я ніколи… – Не витримуючи внутрішньої напруги, вона замовкає; її худенькі ребра здригаються.

– У тебе є інші друзі. – Я не перебільшую: учора ввечері я бачила з нею не менше п’яти дітей; площа аж дзвеніла від їхнього вереску й сміху.

– Це друзі Жанно. – Я розумію, що вона має на увазі. Луї Клермон. Ліз Пуату. Вони – його друзі. Без Жанно компанія скоро розпадеться. Мені раптом стало нестерпно гірко за дочку, котра вигадує невидимих друзів, щоб заповнити простір навколо себе. Тільки мати-егоїстка може уявити, начебто вона одна здатна заповнити цей простір. Сліпа егоїстка.

– Ми могли б ходити до церкви, якщо ти хочеш, – кажу лагідно. – Але ти ж знаєш: це нічого не змінить.

– Чому ж? – У її голосі бринить осуд. – Вони ж не вірять. Їм плювати на Бога. Вони просто ходять до церкви. – Я посміхнулася, не без гіркоти. Їй усього шість, але часом вона вражає мене глибиною своєї проникливості.

– Може, це й так, – відповідаю я, – але хіба ти хочеш бути як вони?

Вона знизує плечима – цинічний, байдужий рух. Тупцяє з ноги на ногу, немов боїться, що я почну читати лекцію. Я шукаю підхожі слова, щоб пояснити їй, а в думках – тільки образ матері зі збожеволілим обличчям: вона заколисує мене, нашіптуючи майже з люттю: «Що я буду робити без тебе? Що буду робити?»

Узагалі-то я давно вже пояснила все доньці – й про лицемірство церкви, і про полювання на відьом, про переслідування бурлак і людей іншої віри. Вона розуміє. Тільки ось засвоєні поняття погано переносяться на щоденне життя, не примирюють із самотністю, із втратою друга.

– Це несправедливо, – у її голосі усе ще чутні бунтарські нотки; вона вже налаштована менш вороже, але, як і раніше, агресивна.

Так само як і розграбування Святої землі, спалення Жанни д’Арк, іспанська інквізиція. Але я не нагадую їй про це. Її обличчя напружене, у рисах застиг нестерпний біль. Варто мені виявити слабину, і вона відвернеться від мене.

– Знайдеш інших друзів, – непереконлива, невтішна відповідь. Анук глянула на мене із презирством.

– А мені потрібний цей, – це вимовлено страшенно дорослим, страшенно втомленим тоном. Вона відводить погляд. Її повіки набрякли сльозами, але вона не кидається до мене за розрадою. Зненацька я з жахливою ясністю бачу її, дитину, підлітка, дорослу, зовсім незнайому мені, якою вона неодмінно стане, і ледь не плачу від розгубленості й страху. Немов ми з нею помінялися місцями: вона – доросла, я – дитина…

Не йди, будь ласка! Що я буду робити без тебе?

Але я відпускаю її без жодного слова, забуваючи про велике бажання лишити її біля себе: я занадто гостро усвідомлюю, що вона відгородилася від мене стіною відчуження. Люди народжуються дикунами. Найбільше, на що я можу сподіватися, – це трохи ласки й видимість слухняності. Тому що в глибині душі моя дочка, як і всі діти, – маленький варвар з первісними інстинктами – неприборкана, неприручена, непередбачувана.

Увесь вечір вона мовчала. Коли я стала вкладати її спати, вона відмовилася від казки, але заснула лише за кілька годин після того, як я загасила світло у своїй спальні. Лежачи в темряві, я чула, як вона міряє кроками кімнату, час від часу вибухаючи лютими уривчастими тирадами, зверненими чи то до самої себе, чи то до Пантуфля. Слів я не могла розібрати: вона говорила занадто тихо. Пізніше, переконавшись, що вона спить, я навшпиньках пробралася до її кімнати, щоб вимкнути світло. Згорнувшись клубочком, вона лежала на краю ліжка, викинувши убік руку й так зворушливо вивернувши голову під неприродним кутом, що в мене від жалості защеміло серце. В одній долоні вона стискала маленьку пластилінову фігурку. Розправляючи простирадла, я забрала в дочки цю фігурку, щоб покласти її в коробку для іграшок. Вона ще зберігала тепло дитячої ручки, я відчувала від неї аромат початкової школи, нашептаних секретів, друкарської фарби й напівзабутих друзів.

Липка шестидюймова фігурка, старанно виліплена дитячими пальчиками. Очі й рот видряпані шпилькою, навколо пояса – червона нитка, й щось – гілки або суха трава – уткнуте в голову, позначаючи кошлате каштанове волосся… На тулубі пластилінового хлопчика видряпані букви: прямо над серцем – акуратна велика «Ж», трохи нижче, майже залазячи на неї, – «А».

Я обережно поклала фігурку на подушку поруч із голівкою дочки й вийшла, загасивши в її спальні світло. Незадовго до світанку вона забралася до мене в ліжко, як це часто робила, коли була ще зовсім малям, і я крізь дрімоту почула її шепіт: «Не гнівайся, maman. Я ніколи тебе не залишу». Від неї пахло сіллю й дитячим милом. У темряві вона міцно стискала мене у своїх теплих обіймах. Щаслива, я заколисувала її, заколисувала себе, обіймала нас обох, відчуваючи майже біль від неймовірного полегшення.

– Я люблю тебе, maman. І завжди буду любити. Не плач.

Я не плакала. Я ніколи не плачу.

Решту ночі мене переслідували важкі видіння. Я погано спала й прокинулась на світанку, відчуваючи на своєму обличчі руку Анук, а на душі – огидне панічне бажання схопити дочку в оберемок і знову кинутися в мандри. Як нам тут жити? Які ж ми дурні, що вирішили, начебто він не наздожене нас навіть у цім місті? У Чорного чоловіка безліч облич, і всі вони невблаганні, суворі й надзвичайно небезпечні. Біжи, Віано. Біжи, Анук. Забудьте про свою маленьку солоденьку мрію й біжіть.

Але ні, цього разу ми не втечемо. Ми й так уже надто віддалилися від самих себе. Анук і я. Мама і я. Надто далеко.

Цього разу я не відступлюся від своєї мрії.