Читать книгу Шоколад - Джоан Гаррис - Страница 9

Моя мати була відьмою. Принаймні вона називала себе відьмою, а частенько й щиро в це вірила, так що я й досі не знаю, прикидалася вона або чаклувала по-справжньому. Арманда Вуазен чимсь нагадувала її: блискучі звабливі очі, довге волосся, колись, мабуть, чорно-синє з блиском, мрійливість поруч із цинізмом. Від матері я навчилася усього того, що сформувало мене як особистість. Навчилася мистецтва обертати поразки в успіх, витягати виделкою пальці, щоб відвернути лихо, шити саше, варити зілля, вірити у те, що зустріч із павуком до півночі приносить удачу, після – нещастя… Але головне, вона передала мені свою любов до зміни місць, циганську непосидючість, яка змушувала нас блукати по всій Європі й за її межами: рік у Будапешті, стільки ж у Празі, півроку в Римі, чотири роки – в Афінах, потім через Альпи в Монако й уздовж узбережжя – Канни, Марсель, Барселона… До вісімнадцяти років я й сама забула, у скількох містах ми жили й скількома мовами говорили. На життя ми теж заробляли по-всякому: наймалися офіціантками, перекладачками, ремонтували машини. Іноді втікали з дешевих готелів, у яких зупинялися на одну ніч, через вікно, не оплативши рахунок. Їздили на поїздах без квитків, підробляли без дозволу на роботу, нелегально перетинали кордони. Нас депортували немислиму кількість разів. Матір двічі заарештовували, але відпускали, не висунувши жодних звинувачень. І імена ми міняли, підлаштовуючи їх до традицій того або іншого регіону, у якому осідали: Янна, Жанна, Джоанн, Джованна, Ганна, Аннушка… Гнані вітром, ми, немов злочинці, постійно були переслідуваними, переводячи громіздкий життєвий багаж у франки, фунти, крони, долари…

Не думайте, що я страждала; життя в ті роки я сприймала як чудесну пригоду. Нам з матір’ю добре було вдвох. Потреби у батькові я ніколи не відчувала. У мене було багато друзів. І все-таки, мабуть, ця хаотичність – вічні блукання, необхідність постійно заощаджувати – часом її пригнічувала. Проте ми і далі міряли дороги, рік за роком тільки збільшуючи темп, – затримувалися в одному місці на місяць, у крайньому випадку на два, а потім знову вирушали в дорогу, немов вигнанці, що поспішають за останніми променями сонця. Не одразу, лише через кілька років, зрозуміла я, що тікали ми від смерті.

Їй було сорок. Вона помирала від раку. Мені вона зізналася, що про хворобу знає давно, але останнім часом… Ні, до лікарні вона не ляже. Жодних лікарень, зрозуміло? Їй залишилося жити лічені роки, може, місяці, а вона ще так хоче подивитися Америку: Нью-Йорк, флоридський Еверглейдз[10]… Ми тепер майже кожен день проводили в дорозі. Мати ночами, думаючи, що я сплю, ворожила на картах. У Лісабоні ми сіли на пароплав – найнялися робітницями на кухню. Звільнялися о другій-третій ночі, піднімалися зі світанком. І кожної ночі – карти. Засмальцовані від часу й постійного дотику пальців. Розкладаючи колоду на ліжку перед собою, вона тихо бубоніла собі під ніс позначення карт, що випадали їй на долю, з кожним днем усе глибше поринаючи в безодню плутаного марення, яке врешті-решт повністю заволоділо її свідомістю. Винова[11] десятка, смерть. Винова трійка, смерть. Винова двійка, смерть. Колісниця. Смерть.

Колісницею виявилося нью-йоркське таксі, що збило її якось літнього вечора, коли ми закуповували продукти на велелюдних вуличках китайського кварталу. Але краще вже загинути під колесами, ніж помирати болісною смертю від раку.

За дев’ять місяців народилася моя дочка. Я назвала її на честь себе й матері. Вирішила, що для моєї дитини це найкраще ім’я. Її батько навіть не підозрював про її існування, та я й сама точно не знаю, від кого зачала, оскільки на зорі моєї молодості в мене було багато випадкових коханців. Але це не мало значення. Можна було б очистити яблуко й, кинувши шкірку через плече, з’ясувати ініціали батька моєї дочки, але мене це ніколи не цікавило. Зайвий баласт тільки гальмував би нас.

І все-таки… Хіба вітри не ослабнули, не стали віяти рідше, з тих пір як я поїхала з Нью-Йорку? Хіба не відчуваю я щемливу тугу, щось ніби жаль, щоразу, коли ми знову зриваємося з місця? Мабуть, відчуваю. Двадцять п’ять років блукань, і ось той механізм, що живе в моїх грудях, почав зношуватися, я втрачаю колишній ентузіазм, так само, як мати розгубила свій в останні роки життя. Іноді я ловлю себе на тому, що дивлюся на сонце й намагаюся уявити, як би я спостерігала його схід над одним і тим самим обрієм протягом п’яти – або десяти, двадцяти – років. При цій думці я відчуваю дивне запаморочення, мене охоплюють страх і туга. А Анук, моя маленька бродяжка? Тепер, коли я сама мати, наше життя, повне ризикованих пригод, бачиться мені трохи в іншому світлі. Я згадую себе в дитинстві – смагляву дівчинку з довгим розпатланим волоссям, в обносках, придбаних у крамницях для бідних, із суворим досвідом, що осягає такі науки, як математика й географія, – скільки хліба дадуть на два франки? Як далеко можна заїхати потягом, заплативши за квиток п’ятдесят марок? – і розумію, що не хочу для неї такої долі. Може, тому останні п’ять років ми не залишаємо Франції. Уперше в житті в мене з’явився рахунок у банку. З’явилася власна справа.

Моя мати не була б мною задоволена. Але, напевно, і позаздрила б. Відмовся від себе, якщо можеш, сказала б вона мені. Забудь, хто ти є насправді. Не згадуй, поки вистачить сил. Але одного разу, моя дівчинко, одного разу ти все-таки не витримаєш. Повір мені.

Сьогодні я відчинила шоколадню у звичайний час. Але тільки до обіду – другу половину дня я проведу з Анук, – вранці у церкві служба, на площі будуть люди. Знову встановилася властива для лютого брудна сумовита погода: мрячить холодний дрібний дощ, він вже пофарбував бруківки й небо в колір старого олов’яного посуду. Анук за прилавком читає книжку з дитячими віршиками, стежачи за дверима замість мене, поки я готую на кухні партію мендіанів – «злиднів», які називаються так тому, що колись давно ними торгували на вулицях бідняки й цигани. Це мої улюблені ласощі – кружечки із чорного, молочного або білого шоколаду, прикрашені зверху тертою лимонною цедрою, мигдалем і пухкими ягодами родзинок сорту «малага». Анук любить мендіани з білою основою, а я віддаю перевагу чорним, із шоколадної глазурі, звареної з кращого порошку какао, у складі його цілих сімдесят відсотків… Із присмаком приємної гіркоти невідомих жарких тропіків. Моя мати й про це висловилася б презирливо. І все-таки я і далі вершу свої чари.

За ті два дні, що минули з п’ятниці, я придбала й поставила біля прилавка високі табурети, і тепер інтер’єр «Мигдалю» трохи нагадує атмосферу дешевих кав’ярень, до яких ми частенько навідувалися в Нью-Йорку. Червоні шкіряні сидіння, хромовані ніжки, яскраві світло-жовті стіни, з кутка весело підморгує старе жовтогаряче крісло Пуату. Ліворуч – меню. Анук сама написала й розфарбувала його в жовтогарячі й червоні кольори:

ГАРЯЧИЙ ШОКОЛАД – 5 франків.

ШОКОЛАДНИЙ ПИРІГ – 10 франків (шматок).

Пиріг я спекла ввечері, гарячий шоколад у казанку чекає на першого відвідувача на поличці в печі. Таке ж саме меню я повісила у вітрині, – щоб його можна було бачити з вулиці. Я чекаю.

Служба в церкві почалася й скінчилася. Я дивлюся на парафіян, що сумно плентаються під холодною мрячкою. Двері до шоколадні відчинені, на вулицю струменіє теплий запах ароматної випічки. Окремі перехожі кидають тужливі погляди у бік моєї крамнички, але одразу нишком озираються на церкву, знизують плечима, кривлять губи – чи то ухвалюючи непросте для себе рішення, чи то просто роздратовано, і поспішають повз, сутулячи на вітрі понурі опущені плечі, начебто вхід до шоколадні їм перепиняє янгол із вогненним мечем.

Час, кажу я собі. На все потрібний час.

І все-таки нетерпіння, майже гнів роздирає мене. Що трапилося з цими людьми? Чому вони не заходять? Годинник бив десяту, одинадцяту. Я бачу, як люди зникають у дверях пекарні на протилежному боці площі й за кілька хвилин знову з’являються на вулиці з батонами хліба під пахвами. Дощ припинився, але небо, як і раніше, сіре. Пів на дванадцяту. Останні кілька людей, що затрималися на площі, розходяться по домівках готувати недільний обід. Хлопчик із собачкою огинає ріг церкви, старанно ухиляючись від крапель води, що стікає з жолобів. Він проходить повз крамничку, ледве удостоївши поглядом вітрину.

Хай їм грець. А я вже повірила, що починаю приживатися тут. Чому вони не заходять? Осліпли, чи що? Або, може, носи в них заклало? Як ще їх запросити?

Анук, яка завжди тонко почуває мій настрій, обіймає мене.

– Не плач, maman.

Я не плачу. Я ніколи не плачу. Її волосся лоскоче моє обличчя, і в мене зненацька темніє в очах від страху, що одного разу я раптом можу втратити її.

– Ти не винна. Ми ж старалися. Усе зробили як слід.

Цілком слушно. Ми все взяли до уваги. Навіть червоні стрічки на дверях й саше з ароматами кедра й лаванди, які відвертають зло. Я цілую її в чоло. На моєму обличчі волога. Щось – мабуть, гіркувато-солодкі випари шоколаду – палить мені очі.

– Усе чудово, cherie..[12] Нехай живуть як знають, нас це не обходить. Давай краще поласуємо.

Ми налили собі по чашці шоколаду й за прикладом завсідників нью-йоркських барів залізли на табурети біля прилавка. Анук п’є шоколад зі збитими вершками й шоколадною стружкою, я – гарячий, чорний, міцніший, ніж навіть еспресо. З наших чашок піднімається ароматний димок, ми з насолодою приплющуємо очі й бачимо, як вони заходять – по двоє, по троє, по десять людей одразу. Посміхаючись, вони розсідаються поруч із нами, вираз суворої безпристрасності стирається з їхніх облич, вони світяться гостинністю й радістю. Я стрепенулася, розплющила очі. Анук стоїть біля дверей. На мить мені здалося, начебто я бачу Пантуфля в неї на плечі, він ворушить вусами. Світло в неї за спиною немов пом’якшало, потеплішало. Сяє спокусливо, манить.

Я зіскочила з табурета.

– Не треба, прошу тебе.

Вона загадково дивиться на мене.

– Я лише намагаюся допомогти…

– Прошу тебе.

З непохитною впертістю вона витримала мій погляд. Ми обидві у владі чарів, що огортають нас золотавим серпанком. Це ж так просто, легше легкого, промовляють її очі, і я бачу, як невидимі пальці, немов беззвучні голоси, закликають відвідувачів…

– Не можна. Так не годиться, – намагаюся пояснити я їй. Ми порушуємо місцеві традиції. Ставимо себе поза суспільством. Нам не варто виділятися, якщо хочемо залишитися тут. Пантуфль – розпливчастий вусатий силует на тлі золотавих тіней – з німим благанням волає до мене. Я замружуюся, щоб сховатися від нього, а коли знову розплющую очі, його вже немає.

– Нічого страшного не відбувається, – твердо кажу я Анук. – У нас усе буде добре. Почекаємо ще трохи. Час у нас є.

І нарешті, о пів на першу, наше терпіння винагороджується першим відвідувачем. Анук перша помітила його – maman! – але я вже на ногах. Це Рейно. Одна долоня затуляє голову від крапель, що падають із навісу, друга нерішуче береться за дверну ручку. Його бліде обличчя дихає спокоєм, однак в очах щось мерехтить – таємне задоволення. Я здогадуюся, що він прийшов не за солодощами. Дзенькнув дзвіночок. Він переступив поріг, але до прилавка не йде. Залишився стояти у дверях. Під поривами вітру поли його сутани влетіли до крамнички, немов крила чорного птаха.

– Месьє? – Він з підозрою дивиться на червоні стрічки. – Чим можу служити? Повірте, я знаю, що вам потрібно, – добродушно-жартівливим тоном я за звичкою кидаю стандартні фрази, з яких звичайно починаю розмову з покупцями, але цього разу я брешу. Мені невідомі смаки цієї людини. Він для мене – загадка, темний людиноподібний пролом у повітрі. Я не знаходжу з ним спільної мови, моя посмішка розбивається об нього, як хвиля об камінь. Він зміряв мене презирливим поглядом.

– Сумніваюся, – каже він тихо, вкрадливо, як і личить священикові, але в його голосі я чую ворожість. Мені одразу згадалися слова Арманди Вуазен: «Я чула, наш m’sieur le curé уже ополчився проти тебе». Цікаво, чому? Інстинктивна недовіра до безбожників? Або, може, щось іще? Потай під прилавком я склала вилами пальці, захищаючись від нього.

– Узагалі-то я не очікував, що ви будете працювати сьогодні. – Тепер, коли він думає, що розгадав нас, упевненіший в собі. Його витягнуті в посмішці щільно стулені губи з молочною білістю по краях, тонкі, як бритва, нагадують мені устрицю.

– Ви маєте на увазі – у неділю? – уточнюю я, зображуючи безневинну простодушність. – Я сподівалася перехопити ваших парафіян, коли вони юрбою повалять із церкви.

Він не відреагував на мою маленьку дошкульність.

– У першу неділю Великого посту? – Він здивований, але за його подивом криється презирство. – Я б на це не розраховував. Мешканці Ланскне – прості люди, мадам Роше. Благочестиві, – м’яко, ввічливо наголошує він.

– Я – мадемуазель Роше, – малесенька перемога, але цього досить, щоб збити з нього пиху. Його погляд метнувся до Анук. Вона все ще сидить за прилавком з високим келихом шоколаду в одній руці, рот у шоколадній піні. Начебто вжалена кропивою, я раптом знову відчула сліпий жах, запанікувала від страху, що можу втратити її. Але хто посміє відібрати в мене дочку? У душі наростав гнів, але я відмахнулася від страхітливої думки. Може, цей? Нехай тільки спробує.

– Зрозуміло. – Він незворушний. – Вибачте, мадемуазель Роше.

Я мило посміхнулася, здогадуючись, що ще нижче впала в його очах, але з протиріччя далі пестувала його обурення. Щоб приховати страх, говорю на тон вище, з вульгарними нотками в голосі.

– Ви навіть не уявляєте, яка я щаслива, що зустріла в цьому сільському краї розуміючу людину, – посміхнулася я йому сліпучою чарівливою посмішкою. – Бачите, у великому місті, де ми жили, до нас нікому не було діла. Але тут… – Вигляд у мене пригноблений, але анітрохи не винуватий. – Таке чудесне містечко, і люди такі милі, такі самобутні… Але ж це не Париж, правда?

Рейно погоджується – з ледь вловимим глузуванням у голосі.

– На мій погляд, абсолютно слушна думка, усі так думають про відносно маленькі містечка, – промовляю далі я. – Тут кожному є до тебе діло. Думаю, це від нестачі розваг, – з люб’язною посмішкою пояснюю я. – Усього лише три крамнички й церква. Я хочу сказати… – Тут я засміялася. – Утім, що я вам розповідаю? Ви краще за мене все знаєте.

Рейно кивнув із серйозним виглядом.

– У такому разі поясніть мені, будь ласка, мадемуазель…

– О, називайте мене просто Віана, – вставляю я.

– …чому ви вирішили перебратися до Ланскне? – Його єлейний тон пронизаний ворожістю, тонкі губи ще більше нагадують зачинену устрицю. – Як ви слушно зазначили, це не Париж. – Він поглядом дає мені зрозуміти, що Ланскне у будь-якому сенсі, безумовно, кращий за столицю. – Чи не здається вам, що така стильна, – витонченою рукою він із удаваною байдужістю махнув перед собою, маючи на увазі інтер’єр шоколадні, – спеціалізована крамничка користувалася би більшим успіхом – й була би більш доречною – у великому місті? Певен, у Тулузі й навіть в Ажені… – Тепер я розумію, чому ніхто з жителів не наважився зайти до нас сьогодні. Слово «доречно» обдає крижаним холодом, як прокльон пророка.

Я знову під прилавком викинула пальці вилами в його бік – з люттю. Рейно, начебто вжалений, ляснув себе по шиї.

– По-вашому, задоволення – це привілей великих міст? – розлютилася я. – Кожному необхідно іноді розслабитися, потішити себе розкішшю.

Рейно промовчав. Очевидно, не погодився зі мною. Я йому так прямо це й заявила.

– Сподіваюся, сьогодні вранці у церкві ви проповідували строго протилежні принципи? – Не дочекавшись від нього відповіді, я додала: – І все-таки я переконана: у цьому місті вистачить місця для нас обох. У нас в обох вільні підприємства, чи не так? – По його обличчю бачу: він зрозумів, що я кинула йому виклик. Якусь мить я дивлюся йому в очі – з нахабною, злісною посмішкою. Рейно відсахнувся, начебто я плюнула йому в пику.

Він вимовив тихо:

– Зрозуміло.

Подібний тип людей мені добре знайомий. Ми з мамою вдосталь надивилися на них за роки мандрів по Європі. Ті ж люб’язні посмішки, презирство, байдужість. Дрібна монета, що випала з пухкої руки жінки біля стін переповненого Реймського собору; молоді черниці, які з осудом дивилися на маленьку Віану з голими колінами, що кинулася підбирати її на курній підлозі. Чоловік у чорній одежі, який гнівно, гаряче переконує в чомусь мою матір; вона вискочила із церкви бліда як полотно, до болю стискаючи мою руку… Пізніше я довідалася, що вона намагалася йому сповідатися. Що надихнуло її на цей крок? Можливо, самотність; потреба висловитися, звіритися комусь, але не коханцеві. Людині, що закликає до відвертості. Але невже вона сліпа! Його обличчя, що тепер уже аж ніяк не закликало до відвертості, суцільна гримаса гніву й обурення. Це гріх, смертний гріх… Їй слід залишити дитину на піклування добрих людей. Якщо вона любить свою маленьку – як її кличуть? Ганна? – якщо вона любить її, то повинна – зобов’язана – піти на цю жертву. Він знає монастир, де про неї можуть подбати. Він знає… Він схопив її за руку, стиснув пальці. Хіба вона не любить своє дитя? Хіба не мріє про порятунок? Невже не любить? Невже вона не бажає порятунку для неї?

У ту ніч мати плакала, заколисуючи мене на руках. А вранці ми покинули Реймс, потай, озираючись навкруги, – гірше, ніж злодії. Мати міцно притискала мене до себе, немов украдений скарб, а очі в неї були збуджені, погляд як у зацькованого звіра.

Я зрозуміла, що він майже умовив її відректися від мене. Після вона часто запитувала, чи щаслива я з нею, чи не страждаю від відсутності друзів, власного дому… Та ні, ні, раз по раз відповідала я, цілуючи й переконуючи її, що я не шкодую ні про що, ні про що, однак отруйне насіння вже пустило коріння. Багато років бігали ми від священика, від Чорного чоловіка, і, коли його обличчя несподівано спливало в картах, – а це траплялося час від часу, – ми знову рушали у мандри, намагаючись сховатися від чорної безодні, яку він породив у її серці.

І от він знову тут, коли я вже думала, що ми нарешті знайшли своє місце під сонцем. Стоїть у дверях, немов янгол біля воріт.

Що ж, цього разу, заприсяглася собі, я не втечу. Що б він не робив. Як би не налаштовував проти мене людей. Обличчя його, немов сорочка карти, що віщує зло, – безпристрасне, категоричне. Ясно, що ми оголосили одне одному війну, хоч уголос ці слова так і не пролунали.

– Дуже добре, що ми знайшли спільну мову, – кажу я голосно і холодно.

– Згоден.

У його очах мерехтить вогник, якого я раніше не помічала. Я насторожуюся. Он воно що. Він задоволений, радіє, що ми зіткнулися з ним. Певен, що він застрахований від поразки, ні на мить не припускає, що може раптом програти.

Він повертається, збираючись піти. Спину тримає прямо, тільки ледь помітно киває на прощання. Ні єдиного зайвого жесту. Увічливе презирство. Колюча отруйна зброя праведника.

– M’sieur le curé! – Він на мить обертається, і я вкладаю йому в долоні прикрашений стрічками пакетик. – Це вам. За рахунок закладу, – посмішкою даю зрозуміти, що не прийму відмови, він ніяково бере подарунок. – Дуже вам вдячна.

Він насупився, немов досадуючи на те, що зробив мені приємність.

– Знаєте, я не дуже люблю…

– Дурниці, – жваво перебиваю я безапеляційним тоном. – Ці вам сподобаються, я просто впевнена. Вони нагадують мені про вас. – Вважаю, він подумки здригнувся, хоча зовні це ніяк не було помітно. Потім, з білим пакетиком у руці, вийшов під сумовиті струмені дощу. Я дивилася йому вслід. Він не побіг в укриття. Покрокував під дощем звичайною своєю розміреною ходою, не безпристрасно, а всім виглядом показуючи, що ця невелика незручність навіть робить йому приємність.

Мені хочеться думати, що він з’їсть цукерки, хоча, скоріш за все, він кому-небудь віддасть мій подарунок. І все-таки я сподіваюся, він зазирне в пакетик… Із цікавості.

Вони нагадують мені про вас.

Дюжина моїх фірмових ласощів. Маленькі цукерки у формі зачинених устриць із начинкою праліне.