Читать книгу Шоколад - Джоан Гаррис - Страница 14

Увечері знову похолоднішало. Флюгер на церкві Святого Ієроніма всю ніч крутився в неспокійній нерішучості, верескливо поскрипуючи на іржавих кріпленнях, немов відганяв непроханих гостей. До ранку на місто ліг туман, такий густий, що навіть церковна вежа, яка височіла всього за двадцять кроків від вітрини шоколадні, видалася далеким примарним силуетом. Крізь товщу туману пробивався глухий бій дзвону, який скликав парафіян на літургію, але на його дзенькіт відгукнулися лише кілька людей. Піднявши коміри плащів і курток, вони поспішають до церкви за відпущенням гріхів.

Коли Анук допила молоко, я закутала дочку в червоне пальто й, не звертаючи уваги на її протести, натягнула їй на голову пухнату шапку.

– Хочеш щось на сніданок?

Вона рішуче хитнула головою й схопила яблуко із тарелю біля прилавка.

– А мене ти хіба не поцілуєш?

Це наш ранковий ритуал.

Спритно обхопивши мене руками за шию, вона облизала моє обличчя, зі сміхом відстрибнула, послала від дверей повітряний поцілунок і вибігла на площу. Я зойкаю від удаваного жаху, витираю обличчя. Вона радісно сміється, показує мені маленького гострого язичка, кричить: «Я люблю тебе!» і червоною змійкою біжить у туман, тягнучи за собою портфель. Я знаю, що за півхвилини пухната шапка перекочує в її шкільну сумку, де вже лежать підручники, зошити та інші прикрі згадки про дорослий світ. На мить я знову побачила Пантуфля, що скакав за нею назирці, і поспішила закритися від небажаного образу. Гірке почуття втрати й самотності охопило мене. Як я буду жити цілий день без неї? Зусиллям волі я придушила в собі нездоланний порив погукати її.

За ранок шість покупців. Один з них – Ґійом. Він зайшов на шляху додому, вертаючись із крамниці м’ясника зі шматком кров’яної ковбаси, загорненої в папір.

– Чарлі любить кров’яну ковбасу, – серйозно каже він мені. – Останнім часом у нього поганий апетит, але, я певен, ковбасу він з’їсть із задоволенням.

– Ви й про себе не повинні забувати, – м’яко нагадую я йому. – Вам теж треба їсти.

– Звичайно, – винувато посміхається він. – Я їм як кінь. Слово честі. – Він раптом стривожився. – Щоправда, зараз Великий піст. Але ж тваринам не обов’язково постувати, як ви вважаєте?

У відповідь на його стурбований погляд я хитаю головою. Риси обличчя в нього дрібні, тонкі. Він належить до того типу людей, які розламують печиво на дві половинки й одну залишають на потім.

– Я вважаю, вам обом слід краще дбати про себе.

Ґійом чухає Чарлі за вухом. Пес реагує мляво й майже не цікавиться пакетом з м’ясної крамниці у кошику, який стоїть біля нього.

– Ми даємо собі раду. – Губи Ґійома розсуваються у посмішці так само автоматично, як з його язика злітає неправда. – Правда, даємо. – Він допив свій chocolat espresso.

– Чудовий шоколад, – як завжди, каже він. – Мої компліменти, мадам Роше.

Я вже давно не наполягаю, щоб він звертався до мене на ім’я. Укорінені в ньому правила пристойності не допускають панібратства. Він залишає гроші на прилавку, піднімає капелюха на прощання й відчиняє двері. Чарлі незграбно підводиться з підлоги й, трохи хилячись на один бік, шкутильгає за хазяїном. Двері за ними зачиняються, і за хвилину я вже бачу, як Ґійом нахиляється й бере свого вихованця на руки.

У обід до шоколадні заходить ще одна відвідувачка. На ній безформне чоловіче пальто, але я однаково миттєво впізнала її. Розумне зморшкувате обличчя під чорним солом’яним капелюхом, довга чорна спідниця, з-під якої стирчать важкі черевики.

– Мадам Вуазен! Прийшли, як і обіцяли? Дозвольте, я наллю вам чогось. – Блискучі очі уважно розглядають шоколадню, зауважуючи кожну деталь. Вона зупиняє погляд на меню, написаному Анук:

ГАРЯЧИЙ ШОКОЛАД – 10 франків

ШОКОЛАД-ЕСПРЕСО – 15 франків

ШОКОЛАДНИЙ КАПУЧИНО – 12 франків

КАВОВИЙ ШОКОЛАД – 12 франків

Бабуся схвально кивнула.

– Сто років нічого подібного не бачила. Уже й забула, що існують такі заклади, – голос у неї звучний, рухи – енергійні, що ніяк не в’яжеться з її віком, вуста глумливо вигнуті, як у моєї матері. – Колись я любила шоколад, – зізнається вона.

Поки я наливала для неї у високий келих кавовий шоколад і додавала в піну кавовий лікер «Калуа», вона підозріливо розглядала табурети біля прилавка.

– Сподіваюся, ти не змусиш мене лізти на цей стілець?

Я засміялася.

– Якби я знала, що ви прийдете, заздалегідь приготувала б драбинку. Почекайте хвилинку.

Я витягла з кухні старе жовтогаряче крісло Пуату.

– Спробуйте-но сюди.

Арманда важко опустилася в крісло й узяла обома руками келиха. Очі в неї палають нетерпінням і захватом, як у дитини.

– М-м-м-м, – це більше, ніж задоволення, майже благоговіння. – М-м-м-м, – вона заплющила очі, смакуючи язиком напій. Я мало не зі страхом споглядала за її блаженством.

– Отакий зараз шоколад, так? – Трохи помовчавши, вона подивилася на мене блискучими очима з-під напівопущених повік. – Вершки, кориця, напевно, і… що ще? «Тіа Марія»?

– Майже вгадали.

– Заборонений плід завжди солодкий, – сказала Арманда, із задоволенням витираючи з вуст піну. – Але це… – Вона знову з жадібністю ковтнула з келиха. – Нічого смачнішого не куштувала, навіть у дитинстві. Побитися об заклад готова, тут тисяч десять калорій, а то й більше.

– Чому ви думаєте, що вам це зашкодить? – спитала я. Маленька й кругла, як куріпка, вона, на відміну від своєї дочки, не справляла враження жінки, що страждає від недосконалості своєї фігури.

– О, це лікарі так думають, – недбало відважила Арманда. – Знаєш, які вони. Усе готові заборонити. – Вона знову потягла через соломинку шоколад. – Ох, як смачно. Здорово! Каро вже протягом багатьох років намагається запроторити мене в який-небудь притулок. Не подобається їй, що я мешкаю по сусідству. Не любить згадувати про своє походження. – Вона смачно гмикнула. – Каже, я хвора. Не здатна подбати про себе. Надсилає до мене свого огидного лікаря, і той починає мені прописувати: це можна, те не можна. Можна подумати, вони хочуть, щоб я жила вічно.

Я посміхнулася.

– Я переконана, що Кароліна дуже любить вас.

Арманда кинула на мене глузливий погляд.

– Просто-таки переконана? – Ще один вульгарний смішок. – Не розповідай мені казки, дівчинко. Ти чудово знаєш, що моя дочка любить тільки себе. Я ж не дурна, усе розумію. – Її блискучі очі пильно вдивляються в мене. – Я за хлопчиком скучаю.

– За хлопчиком?

– Його звати Люк. Це мій онук. У квітні йому буде чотирнадцять. Ти, напевно, бачила його на площі.

Мені ледве пригадався безбарвний хлопчик у відпрасованих фланелевих штанях і твідовій куртці. У нього неприродно пряма постава й холодні сіро-зелені очі в обрамленні довгих вій. Я кивнула.

– Я заповіла йому все, що маю, – каже Арманда. – Півмільйона франків. Він їх одержить, коли йому виповниться вісімнадцять років; доти гроші будуть перебувати в довірчій власності. – Вона знизала плечима й додала уривчасто: – Ми з ним не бачимося. Каро не дозволяє.

Тепер я згадала, що бачила їх разом: вони йшли до церкви, хлопчик підтримував матір під руку. Він єдиний з усіх дітей у Ланскне ніколи не купує шоколад в «Мигдалі», хоча, мені здається, я кілька разів помічала, що він дивився на мою вітрину.

– Останнього разу він відвідав мене, коли йому було десять років. – Голос в Арманди незвично бляклий. – По його мірках, років сто тому. – Вона допила шоколад і зі стуком поставила келих на прилавок. – Наскільки я пам’ятаю, це був день його народження. Я подарувала йому томик віршів Рембо. Він поводився зі мною дуже… чемно. – У її тоні чутно гіркоту. – Звичайно, з тих пір я зустрічала його кілька разів на вулиці. Та я не скаржуся.

– А чому ви самі до них не зайдете? – із цікавістю запитала я. – Пішли б з ним погуляли, поговорили, пізнали його краще.

Арманда похитала головою.

– Ми з Каро не спілкуємося. – У її голосі зненацька почулися буркотливі нотки. Без посмішки, що так молодила її, вона раптом здалася мені неймовірно старою, навіть старезною. – Вона мене соромиться. Одному Богу відомо, що вона говорить про мене хлопчикові. – Арманда труснула головою. – Ні. Тепер уже занадто пізно. Я це бачу по його обличчю. Він увесь такий чемний. Надсилає мені на Різдво ввічливі беззмістовні листівки. Надзвичайно чемний хлопчик. – Вона невесело засміялася. – Увічливий, вихований хлопчик.

Її посмішка заясніла, зробилася сміливою.

– Якби знати, чим він займається, – провадила вона, – що читає, за яку команду вболіває, хто його друзі, як він вчиться в школі. Якби знати все це… Можна було б переконати себе… – Я бачу, що вона от-от розплачеться. Сталася коротка пауза, поки вона боролася зі сльозами. – А знаєш, мабуть, я не відмовилася б ще скуштувати твого фірмового шоколаду. Наллєш?

Вона бадьорилася, але її бравада викликала щире захоплення. Будучи, по суті, нещасною жінкою, вона з успіхом грала роль заколотниці. От і зараз, відпиваючи з келиха, поклала лікті на прилавок з якоюсь подобою виклику.

– Прямо тобі Содом і Гоморра через соломинку. М-м-м-м. Таке відчуття, начебто я вмерла й піднеслася на небеса. У всякому разі, рай десь поруч.

– Я могла б дізнатися щось про Люка, якщо хочете. І переказати вам.

Арманда замислилася. Я бачила, що вона спостерігає за мною з-під опущених повік. Оцінює.

– Усі хлопчики люблять солодощі, еге ж? – нарешті промовила вона. Я погодилася з її зауваженням, зробленим нібито мимохідь. – Мабуть, його друзі теж тут бувають?

Я сказала, що не знаю, кого він вважає за друзів, але так і є, майже всі діти регулярно навідуються до шоколадні.

– Мабуть, я теж зайду ще, – вирішила Арманда. – Мені подобається твій шоколад, хоча стільці в тебе жахливі. Може, навіть і в постійні відвідувачки запишуся.

– Я вам завжди буду рада.

Арманда знову замовкла. Я здогадувалася, що вона звикла все робити по-своєму, у призначений нею самою час, і не терпить, щоб хтось квапив її або давав поради. Я не стала заважати її роздумам.

– От. Тримай. – Рішення ухвалене. Не вагаючись, вона викладає на прилавок стофранкову купюру.

– Але я…

– Якщо побачиш його, купи йому коробочку ласощів. Яку він забажає. Тільки не кажи, що це від мене.

Я взяла гроші.

– І не піддавайся його матері. Вона вже розгорнула кампанію – це більш ніж імовірно. Поширює плітки, демонструє свою зневагу. Хто б міг подумати, що моє єдине дитя стане однією із сестер Армії порятунку Рейно? – Вона пустотливо примружила очі, і на круглих щоках утворилися зморшкуваті ямочки. – Про тебе вже плітки всякі ходять. Напевно, здогадуєшся які. А будеш спілкуватися зі мною, тільки підкинеш дрів у вогонь.