Читать книгу Шоколад - Джоан Гаррис - Страница 4

Нас розбудив якийсь передзвін. Я й не здогадувалася, що наша крамничка стоїть так близько до церкви, поки не почула низьке резонуюче «бом», яке одразу розчинилося в мелодійному передзвоні – «бом-м-м да-ді бом-м-м». Я поглянула на свій наручний годинник. Шоста ранку. Через щілини розбитих віконниць на постіль потрапляє сіро-золотаве світло. Я підвелася й глянула на площу. Мокра бруківка виблискує. Особливо помітна у променях ранкового сонця вежа квадратної білої церкви, яка височіє над ямою темних вітрин – пекарні, квіткової крамниці, похоронного бюро, що торгує меморіальними табличками, кам’яними янголами, нев’янучими штучними трояндами з емалевим покриттям… Серед цих насторожених глухих фасадів біла вежа більше нагадувала маяк. Годинник на ній показував двадцять хвилин по шостій. Римські цифри мерехтять червоним, вводячи в оману диявола. З неприступної ніші на запаморочливій висоті сумно дивиться на площу Діва Марія, яка має такий вигляд, ніби її раптом почало нудити. На кінчику короткого шпилю в’ється флюгер – фігурка в довгому вбранні з косою, що показує то на захід, то на північний захід. З балкончика, де стоїть горщик із зів’ялою геранню, я дивлюся на перших городян, які поспішають на месу. Он жінка в картатому плащі, що я її бачила під час карнавальної ходи. Я махнула їй, але вона, не відповідаючи на моє вітання, лише щільніше закуталася у свій плащ і квапливо пройшла повз мене. Слідком крокує чоловік у фетровому капелюсі, за ним дрібоче його пес коричневого кольору. Чоловік боязко посміхається мені, я голосно й радісно з ним вітаюся, але, мабуть, за місцевим етикетом така нестриманість недозволена, тому що він теж не відповідає мені, поспішаючи зникнути в церкві разом зі своїм вихованцем.

Після цього вже ніхто не дивився у моє вікно, хоча я бачила, як повз нього проходило близько шістдесяти городян – у шарфах, беретах, низько насунутих капелюхах, які захищали обличчя своїх хазяїв від незримого вітру. Але я відчувала їхню удавану байдужість, за якою тут було прийнято приховувати справжню цікавість. Маємо й важливіші справи, – промовляли їхні згорблені спини і втягнуті в плечі голови. Однак вони пленталися бруківкою, як діти, що їх батьки силоміць відсилають до школи. Он цей сьогодні кинув палити, здогадалася я, той – відмовився від своїх щотижневих візитів до кав’ярні, а значить, і від своїх улюблених страв. Мене їхні проблеми, звісно, не обходять, але цієї миті я раптом усвідомлюю, що якщо і є на землі куточок, який потребує хоча б трішки добрих чар, то це воно, маленьке містечко… Старі звички не вмирають. І якщо ви одного разу взялися виконати чуже бажання, цей порив ніколи не залишить вас. До того ж вітер, супутник карнавалу, усе ще дме, приганяючи ледь чутні пахощі жиру, цукрової вати й пороху, гострі пряні аромати весни, що наближається, від яких сверблять долоні й частішає серцебиття… Виходить, ми залишаємося. На деякий час. Поки не зміниться вітер.

У міській крамниці ми купили фарбу, пензлики, малярські валики, мило й цебра. Прибирати почали з верхніх приміщень, поступово просуваючись униз, – зривали штори, старі речі скидали в садочок у внутрішньому дворі, де швидко росла купа сміття, ретельно вимивали підлогу, раз у раз поливаючи водою вузькі закопчені сходи, так що обидві вимокнули наскрізь по кілька разів. Щітка Анук перетворилася на підводний човен, моя – на танкер, і наші човни стали пускати вниз по сходах стрімкі мильні торпеди, які розривалися в холі. У самий розпал прибирання дзенькнув дверний дзвіночок. Із щіткою й милом в руках я підвела голову й побачила високу постать священика.

А я ж бо все запитувала себе, коли він наважиться завітати до нас.

Він пильно розглядає нас. Посміхається. Настороженою посмішкою, доброзичливою, але якоюсь… хазяйською. Так власник маєтку вітає непроханих гостей. Я почуваю, що його дуже бентежить мій вигляд – мокрий брудний комбінезон, волосся, підв’язане червоним шарфом, голі ступні хляпають у сандаліях.

– Доброго ранку. – До його начищеного чорного черевика тече пінистий струмочок. Він швидко глянув на мильний потік, тоді – знову на мене.

– Франсіс Рейно, – рекомендується він, завбачливо роблячи крок убік. – Кюре місцевої парафії.

Я засміялася. Не зуміла стриматися.

– А, он воно що, – уїдливо кажу я. – А я думала, ви – персонаж карнавальної ходи.

Він сміється, звісно, виключно з увічливості. Хе-хе-хе.

Я простягаю руку в жовтій гумовій рукавичці.

– Віана Роше. А отой бомбардир позаду – моя донька Анук.

Вибухи мильних бульок. Анук борюкається з Пантуфлем на сходах.

Я відчуваю, що священик чекає від мене подробиць про месьє Роше. Набагато простіше, коли все написане чорним по білому, все зрозуміло, все офіційно. Тоді не доводиться ставити ніякових, неприємних питань…

– Здається, ви були дуже зайняті сьогодні вранці…

Раптом починаю його жаліти, він так старанно шукає підхід до мене, он, знову вимушено посміхається.

– Так, нам і справді треба якомога швидше навести тут лад. А роботи море – враз не переробиш! Але нас у будь-якому разі не було б сьогодні в церкві, monsieur le curé.[3] Ми не ходимо до церкви, – це було сказано з добрих міркувань, щоб одразу дати йому зрозуміти, що такі вже наші принципи, й заспокоїти його. Але він увесь скривився, здригнувся, начебто я його образила.

– Зрозуміло.

Я поводжуся занадто відверто. У його розумінні нам варто було б трохи потоптатися коло нього, вкрадливо покружляти одне навколо одного, немов коти.

– Але я дуже вдячна вам за привітну зустріч, – бадьоро веду далі я. – Сподіваюся, з вашою допомогою ми навіть зуміємо тут з кимось заприятелювати.

Він і сам трохи схожий на кота: його холодні світлі очі не знають жодної хвилини спокою, метушливо усе щось розглядають, вивчають, утім, погляд відсторонений.

– Зроблю все, що в моїх силах. – Тепер, коли з’ясувалося, що ми не поповнимо ряди його пастви, священик більше не приховує своїх справжніх відчуттів. Однак, прислухавшись до голосу сумління, він змушений запропонувати нам більше, ніж хотів би дати. – У вас є якісь прохання до мене?

– Узагалі-то, ми не відмовилися б від помічників, – кажу я й, бачачи, що він починає відповідати, швидко додаю: – Мова, зрозуміло, не про вас. Але, може, ви знаєте когось, хто хотів би трохи заробити? Наприклад, тинькаря, кого-небудь, хто міг би допомогти з ремонтом? – Це, звісно, більш безпечна тема для розмови.

– Ні, я таких не знаю. – Він тримається насторожено, я вперше зустрічаю настільки стриману людину. – Але розпитаю.

Може, й розпитає. Як і годиться, виконає свій борг перед новенькими. Тільки я певна, він нікого не знайде. Такі люди, як він, не роблять ласку лише з милосердя. Священик підозріливо косує на хліб із сіллю біля порога.

– Це на щастя, – з посмішкою пояснюю я. Його обличчя кам’яніє. Він боком обходить наш скромний дарунок домашнім богам, начебто це – якась скверна.

– Maman? – У дверях з’являється голівка Анук зі скуйовдженим волоссям. – Пантуфль хоче пограти на вулиці. Можна?

Я кивнула.

– Тільки із саду нікуди, – велю своїй дівчинці я, витираючи бруд з її перенісся. – Ну й вигляд у тебе. Справжня паливода. – Її погляд звертається до священика, я завчасно помічаю в її очах смішинки. – Анук, це месьє Рейно. Привітайся.

– Добридень! – кричить Анук, вже біжучи до виходу. – До побачення! – Неясною плямою змигнули жовтий светр із червоним комбінезоном, і вона ховається за дверима, сковзаючи по масній кахельній плитці. Мені привиділось, уже не вперше, що слідком за нею зник і Пантуфль – безформний темний силует на тлі ще темнішого одвірку.

– Їй лише шість років, – пояснюю я.

Рейно видушує кислу посмішку. Очевидно, коротка зустріч із моєю дочкою тільки зміцнила його підозри щодо мене.