Читать книгу Шоколад - Джоан Гаррис - Страница 13

Я чекала на неї. Картатий плащ, волосся туго зачесане назад, руки моторні й нервові, як у досвідченого стрільця. Жозефіна Мускат, жінка з карнавальної ходи. Вона дочекалася, коли мої завсідники – Ґійом, Жорж і Нарсіс – покинули шоколадню, і ввійшла, тримаючи руки глибоко в кишенях.

– Гарячий шоколад, будь ласка, – замовила вона, увіткнувшись поглядом у порожні келихи, які я ще не встигла забрати, і ніяково сіла на табурет за прилавком.

– Хвилинку. – Я не стала уточнювати, як приготувати для неї напій, – налила на свій розсуд і подала із шоколадною стружкою й збитими вершками, поклавши на край блюдця дві кавові помадки. Із хвилину вона примружившись дивилася на келих, потім несміливо доторкнулася до нього.

– Днями, – заговорила вона неприродно безтурботним тоном, – я була у вас і забула заплатити… – Пальці в неї довгі і, як не дивно, витончені, незважаючи на мозолисті подушечки. У невимушеній обстановці її обличчя трохи втратило тривожний зацькований вираз й стало здаватися майже гарним. Волосся м’якого каштанового відтінку, очі золотаві.

– Вибачте. – Тут вона майже з викликом кинула на прилавок монету в десять франків.

– Нічого страшного, – з безтурботною байдужістю відповіла я. – З кожним може трапитися.

Жозефіна підозріливо глянула на мене й, переконавшись, що я не серджуся, трохи розслабилася.

– Смачно, – похвалила вона, ковтнувши з келиха шоколад. – Дуже смачно.

– Я сама готую, – пояснила я. – З тертого какао, ще не розведеного какао-маслом, яке додають для того, щоб маса затвердішала. Саме так багато сторіч тому пили шоколад ацтеки.

Жозефіна знову підозріливо покосувала на мене.

– Спасибі за подарунок, – вимовила вона нарешті. – Мигдаль у шоколаді. Мої улюблені цукерки, – і раптом заговорила швидко, запекло, захлинаючись словами: – Я не хотіла. Просто вони обговорювали мене, я знаю. Але я не злодійка. Це все через них, – тон презирливий, куточки губ опущені в гніві й самобичуванні, – через це стерво Клермон і її подружок. Брехухи… – Вона знову подивилася на мене, зухвало, немов кидаючи виклик. – Кажуть, ти не ходиш до церкви, – голос у неї дзвінкий, занадто голосний для маленького приміщення шоколадні, він глушить нас обох.

Я посміхнулася.

– Так і є. Не ходжу.

– Отже, довго тут не пробудеш, – заявила Жозефіна таким самим ламким голосом. – Вони виживуть тебе звідси, проженуть, як проганяють усіх, хто їм не подобається. Ось побачиш. Усе це… – Нервовим жестом вона показала на полиці, коробочки, солодку споруду у вітрині. – Нічого тебе не врятує. Я чула їхню балаканину. Чула, що вони говорили.

– Я теж. – Зі срібного чайника я налила собі маленьку чашку шоколаду, чорного, як «еспресо», і стала помішувати його маленькою ложкою. – Але я не слухаю, – спокійно сказала я й, надпивши із чашки, додала: – І тобі не раджу.

Жозефіна засміялася.

Ми обидві замовкли. Минуло п’ять секунд. Десять.

– Кажуть, ти відьма. – Знову це слово. Вона з викликом подивилася мені в обличчя. – Це так?

Я знизала плечима, ковтнула шоколаду із чашки.

– Хто каже?

– Жолін Дру. Кароліна Клермон. Прибічниці кюре Рейно. Я чула, як вони базікали біля церкви. І дочка твоя щось розповідала дітям. Щось про парфуми, – у голосі її чулися цікавість і прихована, неприємна їй самій ворожість, природи якої я не розуміла. – Треба ж, парфуми! – вигукнула вона.

Я провела пальцем по золотому обідку своєї чашки.

– Я думала, тобі плювати на те, що верзуть усі ці люди.

– Мені просто цікаво, – це знову сказане з викликом, начебто вона боїться розбудити до себе симпатію. – До того ж ти днями розмовляла з Армандою. А з Армандою ніхто не розмовляє. Крім мене. Арманда Вуазен. Бабуся з Маро.

– Вона мені подобається, – просто сказала я. – Чому я маю цуратися її?

Жозефіна стукнула кулаком по прилавку. Вона була збуджена, голос її тріскотів, як схоплене морозом скло.

– Тому що вона божевільна, ось чому! – На підтвердження своїх слів вона невиразно покрутила пальцем біля скроні. – Божевільна, божевільна, божевільна, – вона понизила голос. – Я от що тобі скажу. У Ланскне існує поняття межі, – мозолястим пальцем вона провела на прилавку риску, – і якщо ти переступаєш її, якщо не сповідаєшся, не поважаєш чоловіка, не готуєш їжу тричі на день, не чекаєш повернення чоловіка додому, сидячи біля каміна із пристойними думками в голові, якщо в тебе немає… дітей… і ти не ходиш із квітами на похорон друзів і не прибираєш вітальню у своєму будинку й… не… копаєш… квіткові грядки! – Жозефіна розчервонілася від напруги, від невтримного гніву, який клекотів у її грудях. – Виходить, ти – теж божевільна! – випалила вона. – Божевільна, ненормальна. І люди… шепочуться… за… твоєю спиною і… і… і…

Вона різко замовкла, гострий біль більше не спотворював її риси. Я помітила, що її погляд спрямований повз мене на щось за вікном, але через сліпучий блиск скла я не могла розгледіти те, на що вона дивилася. Здавалося, немов завіса опустилася на її обличчя – щільне, непроникне, безнадійно глухе.

– Вибач! Мене трохи занесло. – Вона допила шоколад. – Мені не можна з тобою спілкуватися. Та і я для тебе погана компанія. І так уже добра не чекай.

– Це думка Арманди? – незворушно спитала я.

– Мені вже час іти, – немов караючись, вона знову притисла до грудей кулаки. – Мені вже час іти. – У її рисах знову проступило сум’яття, а опущені від страху куточки губ надавали обличчю вираз не надто розумний… Однак та розгнівана, обурена жінка, яка говорила зі мною хвилину тому, була зовсім не дурна. Що – кого – вона побачила, що так різко змінилася в обличчі? Ледь вона ступила за поріг шоколадні й, горблячись під поривами уявного ураганного вітру, покрокувала у своїх справах, я підійшла до вікна, проводжаючи її поглядом. До неї ніхто не підійшов. Ніхто, як мені здалося, навіть і не дивився в її бік. І тут я помітила Рейно. Він стояв біля входу в церкву, в арці. Поруч із ним – незнайомий мені лисіючий чоловік. Погляди обох прикуті до вітрини «Небесного мигдалю».

Рейно? Невже це він – джерело її страху? Від думки про те, що священик, можливо, намагається налаштувати Жозефіну проти мене, я відчула гостре роздратування. Пригадую, вона говорила про нього скоріше зі зневагою, ніж зі страхом. Співрозмовник Рейно – невисокий чоловік міцної статури. Закочені рукави його картатої сорочки оголюють лискучі червоні руки, маленькі інтелігентські окуляри мають безглуздий вигляд на великому м’ясистому обличчі. У всій його постаті помітна ворожість, спрямована невідомо на кого, і я нарешті впізнаю його. Я вже зустрічала його колись – з білою бородою, у червоному халаті. Він кидав солодощі в юрбу. На карнавалі. Санта-Клаус. Жбурляв цукерки в натовп з такою злістю, начебто сподівався вибити кому-небудь око. У цей момент біля вітрини зупинилася зграйка дітей. Чоловіків біля церкви я тепер не бачила, але, здається, розгадала причину поспішної втечі Жозефіни.

– Люсі, бачиш того чоловіка на площі? У червоній сорочці? Хто це?

Дівчинка скривилася. Її улюблені ласощі – мишки з білого шоколаду, п’ять штучок за десять франків. Я додала їй до паперового кулька ще дві.

– Ти ж знаєш його, правда?

Люсі киває.

– Месьє Мускат. Хазяїн кав’ярні. – Я знаю цей заклад – непоказне маленьке місце наприкінці вулиці Сітуайєн-Лібр. Зо п’ять металевих столиків на тротуарі під вицвілим навісом з емблемою оранжаду. Стара вивіска – «Кав’ярня “Республіка”».

Стискаючи в руці мішечок із солодощами, дівчинка відходить від прилавка, збираючись вискочити на вулицю, але потім, передумавши, знову повертається.

– А от які його улюблені ласощі, ви ніколи не здогадаєтеся, – заявляє вона. – Тому що він нічого не любить.

– У це важко повірити, – посміхаюсь я. – Кожна людина має щось любити.

Люсі замислилася.

– Ну, може, тільки те, що він забирає в інших, – лунко говорить вона й іде, махнувши мені на прощання через вітрину. – Перекажіть Анук, що після школи ми йдемо в Маро!

– Обов’язково.

Маро. Цікаво, чим приваблює їх цей район. Річка зі смердючими коричневими берегами. Вузькі вулички, по яких гуляє сміття. Оаза для дітей. Пласкі камінчики, які доладно скачуть по стоячій воді. Секрети, таємниці, мечі із ціпків, щити з листя ревеню. Воєнні дії в заростях ожини, тунелі, першопрохідники, бродячі собаки, чутки, викрадені скарби… Учора Анук повернулася зі школи, крокуючи якоюсь особливо бадьорою ходою, і одразу показала мені свій новий малюнок.

– Це я… – Постать в червоному комбінезоні зі скуйовдженим чорним волоссям. – Пантуфль… – На її плечі сидить, як папуга, кролик з нашорошеними вухами. – І Жанно. – Хлопчик у зеленому з простягненою рукою. Обоє посміхаються. Зважаючи на все, матерям – навіть матерям-учителькам – вхід у Маро заборонений. Анук повісила малюнок на стіну над пластиліновою фігуркою, яка дотепер сидить біля її ліжка.

– Пантуфль сказав мені, що робити. – Вона згребла його в обійми. У цім світлі я досить чітко бачу його. Він схожий на вусату дитину. Часом я запитую себе, може, мені слід якось заборонити їй цей самообман, але я знаю, що в мене не вистачить мужності приректи своє дитя на самотність. Можливо, якщо ми залишимося тут, Пантуфль згодом поступиться місцем більш реальним друзям.

– Я рада, що вам вдалося залишитися друзями, – кажу я, цілуючи її в кучеряву маківку. – Скажи Жанно, якщо хоче, нехай приходить сюди цими днями. Допоможете мені розібрати вітрину. Інших своїх приятелів і подруг теж можеш покликати.

– Пряниковий будиночок? – Її очі засяяли, як вода на сонці. – Ура! – У припливі радості вона затанцювала по кімнаті, мало не перекинула табурет, у довжелезному стрибку обігнула уявну перешкоду й кинулася на східці, перескакуючи одразу через три сходинки. – Пантуфлю, доганяй!

Пролунав гуркіт – бам-бам! Анук ляснула дверима об стіну. Мене, як завжди зненацька, накрила з головою хвиля любові до дочки. Моя маленька мандрівниця. Вічно в русі, жодної хвилини не мовчить.

Я налила собі ще одну чашку шоколаду й обернулася, почувши дзвінок біля дверей. Мені випало захопити його зненацька: він не контролює вираз свого обличчя – погляд, що оцінює, підборіддя випнуте вперед. Плечі розправлені, на лискучих оголених руках набрякли вени. Потім він посміхнувся – не тепло, одними вустами.

– Месьє Мускат, якщо не помиляюся? – Цікаво, що йому тут потрібно? Здається, він прийшов зовсім не у справах. Чоловік спідлоба розглядає виставлений товар, його погляд нишпорить по моєму обличчю, опускається до моїх грудей – один раз, другий.

– Що їй тут знадобилося? – наважився він, не підвищуючи голосу, і хитнув головою, немов від подиву. – Що, чорт забирай, їй може бути потрібно в цій крамниці? – Він показав на пакуночки із зацукрованим мигдалем вартістю п’ятдесят франків за пакетик. – Це, чи що, га? – звертається він до мене, розводячи руками. – Подарунки на весілля і хрестини? Навіщо їй такі подарунки? – Він знову посміхнувся, цього разу улесливо, намагаючись причарувати мене. – Що вона купила?

– Наскільки я розумію, йдеться про Жозефіну?

– Так, це моя дружина. – Він вимовив це з дивною інтонацією – надто суворо. – От уже жінки! Працюєш як проклятий, щоб заробити на життя, а вони що роблять, га? Витрачають усе на… – Він знову обвів рукою ряди шоколадних перлин, марципанових гірлянд, срібної фольги, шовкових квітів. – То вона подарунок купила? – У голосі його забриніла підозра. – Для кого це вона подарунки купує? Для себе, чи що? – Він реготнув, немов ця думка здалася йому цілковитою нісенітницею.

Я не могла зрозуміти, чого він хоче, але мене насторожували його агресивний тон, нездоровий блиск в очах, нервова жестикуляція. Я боялася не за себе – протягом років, проведених з матір’ю, я опанувала багато різних способів самозахисту. Мені стало страшно за Жозефіну. Перш ніж я встигла спорудити між нами незриму стіну, мені від нього передався образ: закривавлений палець у диму. Я стисла під прилавком кулаки, тому що виворіт душі цієї людини бачити зовсім не хотіла.

– Думаю, ви щось не так зрозуміли, – сказала я. – Я сама запросила Жозефіну на чашку шоколаду. Хочу заприятелювати.

– О! – Він сторопів на мить. Потім знову видав смішок – майже щирий, у його презирстві тепер лунав непідробний подив. – Ви хочете подружитися з Жозефіною? – Знову погляд, що оцінює. Я бачу, що він порівнює нас, раз у раз стріляючи масними очицями у бік моїх грудей, і, коли він знову заговорив, я почула в його голосі вкрадливі котячі нотки. Очевидно, у його уявленні саме таким голосом треба зваблювати жінок.

– Ти ж тут новенька, вірно?

Я киваю.

– Мабуть, ми могли б зустрічатися іноді. Познайомилися б, краще пізнали один одного.

– Мабуть, – безтурботно кинула я й додала незворушно: – Може, ви заодно й дружину запросите?

Він розгубився, знову зміряв мене поглядом, підозріливо покосував.

– Сподіваюся, вона не бовкнула чого зайвого?

– Чого, наприклад? – уточнила я.

Він мотнув головою:

– Нічого. Нічого. Просто в неї язик як помело, от і все. Рот не закривається. Нічого не робить, хе! Тільки теревенить і теревенить, увесь час, безперервно. – Знову короткий невеселий смішок. – Утім, ти й сама в цьому скоро переконаєшся, – додав він з похмурим задоволенням у голосі.

Я промурмотіла щось ухильне. Потім, піддавшись пориву, дістала з-під прилавка маленький пакетик мигдалю в шоколаді й простягнула йому. Сказала невимушено:

– Будьте ласкаві, передайте це від мене Жозефіні. Ці цукерки я приготувала для неї, а віддати забула.

Він з подивом дивиться на мене. Повторює тупо:

– Передати їй?

– Безкоштовно. За мій рахунок. – Я обдарувала його чарівною посмішкою. – Це подарунок.

Він широко посміхнувся, узяв у мене симпатичний срібний мішечок із шоколадом і, зім’явши, сунув до кишені джинсів.

– Звичайно, передам. Не сумнівайся.

– Це її улюблені цукерки, – пояснюю я.

– Багато ти не напрацюєш, якщо будеш пригощати всіх підряд, – поблажливо заявляє він. – Місяця не мине, як збанкрутуєш. – І знову пильний голодний погляд, начебто я – шоколадна цукерка, яку йому не терпиться розгорнути.

– Поживемо – побачимо, – єлейно мовила я. Він вийшов на вулицю й, сутулячись, покрокував додому розв’язною ходою Джеймса Діна. Я проводжала його поглядом і незабаром побачила, як він витяг з кишені цукерки, призначені для Жозефіни, і розкрив пакетик. Навіть не відійшов від крамниці. Можливо, здогадався, що я спостерігаю за ним. Одна, друга, третя. Його рука з ледачою методичністю піднімалася до рота, і не встиг він перейти площу, як пакетик уже був спустошений, а шоколад – з’їдений. Він зібгав у руці сріблястий пакунок. Я уявила, як він запихає до рота цукерки, немов ненажерливий пес, що хоче скоріше вилизати власну миску, щоб поцупити шматок м’яса з чужої тарілки. Минаючи пекарню, він жбурнув срібний папір до урни, що стояла біля входу, але промахнувся: паперовий мішечок пострибав на краєчку й упав на камені. А він, не озираючись, продовжив шлях – пройшов повз церкву й покрокував вулицею Сітуайєн-Лібр, грубими черевиками вибиваючи іскри з рівних кругляків бруківки.