Читать книгу Шоколад - Джоан Гаррис - Страница 7

Я знаю, mon père, що прийшов не у свій звичайний день. Але мені треба виговоритися. Учора відкрилася пекарня. Але виявилося, що це не пекарня. Коли я прокинувся вчора о шостій ранку, захисної плівки на фасаді вже не було, навіс і віконниці висіли на своїх місцях, над вітриною – піднятий козирок. Колись звичайний непоказний старий будинок, як і всі будинки навколо, тепер сяяв, немов цукерка у золотаво-червоно-помаранчевому фантику на сліпуче-білому столі. На вікнах горщики із червоною геранню. Поручні обплетені гірляндами з гофрованого паперу. Над входом дубова вивіска із чорним написом:

ШОКОЛАДНЯ «НЕБЕСНИЙ МИГДАЛЬ»

Маячня, та й годі. Подібний заклад, напевно, став би користуватися популярністю в Марселі або в Бордо, навіть в Ажені, який з кожним роком відвідує усе більше туристів. Але навіщо відкривати його в Ланскне-су-Тан? Та ще в перші дні Великого посту, традиційної пори помірності? Я розцінюю це як святотатство, можливо, навмисний виклик. Сьогодні вранці я роздивився вітрину. На білій мармуровій полиці викладені рядами незліченні коробочки, пакетики, срібні й золоті паперові ріжки, розетки, бубонці, квіточки, серця, довгі спіралі з різнобарвних стрічок. У скляних пляшечках і на тарелях – шоколад, смажений мигдаль у цукрі, «соски Венери», трюфелі, мендіани,[5] зацукровані фрукти, грона лісового горіха, шоколадні черепашки, зацукровані пелюстки троянд і фіалки… Опущені від сонця жалюзі на половину висоти вітрини, і вони мерехтять усіма відтінками темного, немов скарби в морській безодні, коштовності в печері Аладіна. А в самому центрі вона звела пишну споруду – пряниковий будиночок. Його здобні стіни облицьовані шаром шоколаду, їх обвивають незвичайні глазуровані й шоколадні лози, ліпнина відлита зі срібної й золотої глазурі, дах з вафельної черепиці засіяний зацукрованими плодами, у шоколадних деревах співають марципанові птахи… Там була і чаклунка – уся із чорного шоколаду від кінчика ковпака до краю довгої накидки – верхи на помелі, яким служить їй гігантський guimauve – довге криве стебло алтею, на кшталт тих, що звисали з лотків торговців запашними рослинами під час карнавалу… З вікна свого будинку я бачу її вітрину – та її очі, примружені лукаво, змовницьки. Через цю крамницю, що торгує спокусами, Кароліна Клермон порушила Великий піст. Вона сама зізналася мені вчора на сповіді. Слухаючи її заливчастий писклявий голосок, я не вірив, що вона готова щиро покаятися.

– Ах, mon père, мені так соромно! Але що я могла поробити? Ця чарівна жінка така люб’язна. Я хочу сказати, я навіть не розуміла, що до чого, спохопилася, коли вже було пізно. Але ж якщо хто й повинен відмовитися від шоколаду… Мої стегна за останні два роки розтовстіли до неподобства, хоч лягай і помирай…

– Дві молитви Богородиці. – Господи, що за жінка! Її повні обожнювання очі буквально пожирають мене через ґрати.

– Звичайно, mon père, – розчаровано тягне вона, нібито скривджена моїм різким тоном.

– І пам’ятайте, чому ми дотримуємося Великого посту. Не для того, щоб потішити власне марнославство або справити враження на друзів. І не заради підтримки фізичної форми, щоб похизуватися влітку в дорогому модному одязі, – я навмисно твердий, бо так вона хоче.

– Так, ви маєте рацію, я марнолюбна, – вона схлипує, куточком батистової хустки промокає сльозинку. – Марнолюбна, дурна жінка.

– Пам’ятайте Спасителя нашого. Його жертву. Його скромність.

У ніс мені б’є запах її парфумів, якийсь квітковий аромат, занадто насичений для такого малесенького темного закутка. Може, вона намагається ввести мене в спокусу? Якщо це так, даремно: мене не дістанеш.

– Чотири молитви Богородиці.

У мені говорить розпач. Він підточує душу, роз’їдає її клітинка за клітинкою, як летючий пил і пісок руйнують храм, роками осідаючи на його каменях. Він підриває в мені рішучість, отруює радість, убиває віру. Я хотів би вести їх через випробування, через терни земного шляху. Але з ким я маю справу? Щодень переді мною проходить млява процесія брехунів, шахраїв, ненажер, знехтуваних людей, що займаються самообманом. Уся боротьба добра зі злом зведена до товстої жінки, що нищить себе жалюгідними сумнівами перед крамницею, де торгують шоколадом: «Можна? Або не можна?» Диявол боягузливий; він не показує свого обличчя. Він не має тіла, розпилений на мільйони часточок, підступними червоточинами, які проникають в кров і душу. Ми з тобою, mon père, народилися занадто пізно. Я б краще жив у суворому доброчесному світі епохи Старого Заповіту. Тоді все було просто й ясно. Сатана у плоті ходив серед нас. Ми ухвалювали важкі рішення, жертвували нашими дітьми в ім’я Доброчинця. Ми любили Бога, але ще більше боялися Його.

Не думай, начебто я звинувачую Віану Роше. Насправді їй взагалі немає місця в моїх думках. Вона – лише один із проявів зла, проти яких я повинен боротися день у день. Але як подумаю про цю крамницю з ошатним навісом, що закликає до надмірності, що відвертає від віри… Зустрічаючи в церкві парафіян, я краєм ока ловлю рух за його вітриною. Спробуй мене. Скуштуй. Спожий. У хвилини затишку між виконанням псалмів я чую гудок фургона, що зупиняється перед шоколаднею. Читаючи проповідь – проповідь, mon père! – я замовкаю на півслові, тому що чую шурхіт фантиків…

Сьогодні вранці моя проповідь була суворішою, ніж звичайно, хоча людей прийшло мало. Нічого, завтра я їх покараю. Завтра, у неділю, коли всі крамниці зачинені.