Читать книгу Шоколад - Джоан Гаррис - Страница 5

Дякувати Господу, на сьогодні я вільний. Як же стомлюють мене всі ці візити. Йдеться, звичайно, не про тебе, mon père.[4] Мій щотижневий візит до тебе – це щастя, можна сказати, моя єдина відрада. Сподіваюся, квіти тобі сподобаються. Вони не дуже гарні, але пахнуть чудово. Я поставлю їх тут, біля твого крісла, щоб ти міг милуватися ними. Звідси відкривається чудовий вид на поля, на Тан, вдалині блищить стрічка Гаронни. І здається, начебто ми зовсім самі. О ні, я не скаржуся. Зовсім ні. Просто одній людині важко нести такий тягар. Усі їхні дрібні турботи, образи, дурість, тисячі банальних проблем… У вівторок у нас був карнавал. Вони танцювали й кричали, як справжнісінькі дикуни наших днів. Клод, молодший син Луї Перрена, вистрілив у мене з водяного пістолета. І як відреагував його батько? Сказав, що син маленький і йому хочеться трохи погратись. Я ж, mon père, усіма помислами прагну наставити їх на шлях істинний, збавити від гріха. Але вони затинаються на кожному кроці, немов малі діти, з примхи відкидають здоровішу їжу, а їдять те, від чого їх нудить. Я знаю, ти розумієш мене. Ти сам протягом п’ятдесяти років безмовно й гідно ніс на своїх плечах цю ношу. І завоював їхню любов. Невже все так сильно змінилося? Тут мене бояться, поважають… але чи люблять? Ні. Обличчя у всіх похмурі, незадоволені. Учора йшли зі служби повні каяття, а в рисах кожного читалося винувате полегшення. Верталися до своїх таємних пристрастей і пороків. Як же вони не розуміють? Господь усе бачить. Я все бачу. Поля-Марі Муската, який б’є дружину. Благопристойно сповідається щотижня, а потім прочитає на кару десять молитов – і знову за своє. Дружина його – злодійка. Минулого тижня пішла на ринок і вкрала з прилавка дешеву цяцьку. Ґійом Дюплесі постійно запитує, чи мають тварини душу, і, чуючи від мене негативну відповідь, починає плакати. Шарлотта Едуар підозрює, що в її чоловіка є коханка. Я знаю, що в нього їх аж три, але мушу зберігати таємницю сповіді. Які ж вони всі діти! Своїми питаннями й манерами вони допроваджують мене до божевілля. Але я не маю права виявляти слабкість. Вівці – аж ніяк не покірні сумирні істоти, якими зображають їх в ідилічних пасторалях. Це підтвердить будь-який селянин. Вони хитрі, часом жорстокі й патологічно дурні. І у невимогливого пастиря найчастіше починають демонструвати непокору й зухвалість. Тому я незмінно суворий з ними. І тільки раз на тиждень дозволяю собі трохи розслабитися. Твої губи щільно стиснуті, mon père, як на сповіді. Але серце в тебе добре і ти завжди готовий вислухати мене. На одну годину я можу скинути свій тягар. І визнати свою недосконалість.

У нас з’явилася нова парафіянка. Якась Віана Роше, – гадаю, удова, – з маленькою дочкою. Пам’ятаєш пекарню старого Блеро? Він помер чотири роки тому, і з тих пір його будинок стояв пусткою. І вона орендувала цю пекарню й сподівається відкрити її до кінця тижня. Гадаю, її заклад проіснує недовго. У нас уже є пекарня Пуату, на іншому боці площі. І до того ж вона тут не приживеться. Хоч вона й приємна жінка, але з нами в неї немає нічого спільного. Не мине й двох місяців, як вона втече знову до великого міста. Саме там їй місце. Кумедно, але я так і не з’ясував, звідки вона родом. Очевидно, парижанка, а може, з-за кордону приїхала. Говорить без акценту, мабуть, навіть занадто чисто для француженки. Голосні вимовляє уривчасто, як жителі півночі, але в очах є щось від італійців або португальців, а шкіра… Утім, я її майже не бачив. Учора цілий день і сьогодні вона наводила лад у пекарні. Її вітрина прикрита шматком жовтогарячого пластику. Час від часу вона сама або її маленька дочка-дикунка вибігають на вулицю, щоб спорожнити в канаву цебро помиїв або перекинутися парою приязних слів з ким-небудь із робітників. Мене вражає її вміння домовлятися з людьми. Я запропонував їй свої послуги як посередника, але сумнівався, що знайду бажаючих допомогти. Аж раптом рано-вранці бачу, як Клермон несе їй лісоматеріали, слідком іде Порсо зі своєю драбиною. Пуату позичив їй якісь меблі. Я бачив, як він тягнув через площу крісло і увесь час озирався кругом, наче боявся, що його помітять. Навіть сварливий буркун Нарсіс пішов зі своїм знаряддям облагороджувати її садок, хоча в листопаді минулого року, коли я попросив його скопати газон на цвинтарі, він мені відповів категоричною відмовою. Сьогодні ранком приблизно о восьмій сорок до її крамнички під’їхав вантажний фургон. Повз проходив Дюплесі, він зазвичай у цей час вигулює свого собаку. Вона гукнула його, попросила допомогти з вивантаженням речей. Він сторопів від несподіванки, так і не торкнувшись свого капелюха. Я був майже певен, що він відмовить. Потім вона щось сказала – її слів я не розібрав – і дзвінко засміялася. Узагалі, вона багато сміється й постійно жестикулює, стільки комічних безглуздих рухів. Теж, думаю, риса, властива жителям великих міст. Ми тут звикли до більш стриманої манери спілкування, але, сподіваюся, вона не має на увазі нічого поганого. Голову вона по-циганськи обмотала фіолетовим шарфом, однак волосся з-під нього вибилося, усе перемазане білою фарбою. Але її, очевидно, це не бентежило. Пізніше Дюплесі не зміг пригадати, що вона йому сказала. Пробуркотів тільки, що йому це зовсім не складно, оскільки весь вантаж складався усього з декількох коробок, досить важких, хоча й маленьких, ящиків з кухонним начинням. Що в коробках, він не запитав, але мені особисто здається, що нереально налагодити пекарне виробництво з настільки вбогими запасами.

Не подумай, mon père, начебто я всі дні безперервно тільки й роблю, що спостерігаю за пекарнею. Просто вона розташована майже навпроти мого будинку – того самого, mon père, що колись належав тобі. Увесь минулий день і половину сьогоднішнього там стукали молотками, фарбували, білили і шкребли, так що навіть мене розібрала мимоволі цікавість. Мені шпетить подивитися на результат. І я не самотній у своєму бажанні. Я чув, як мадам Клермон базікала зі своїми приятельками біля крамниці Пуату, з поважним виглядом розповідаючи їм про роботу чоловіка. Вони говорили про «червоні віконниці», а потім помітили мене й одразу стишили голоси, перейшовши на шепіт. Начебто мені є діло до їхніх пересудів. А новенька, безумовно, дає всі причини для пліток, якщо не сказати більше. Жовтогаряча вітрина так і вабить око. Немов величезна цукерка, з якої хочеться здерти фантика, що ніби лишилася тут випадково після карнавалу. Є щось тривожне в цьому яскравому шматкові пластику, в тому, як він блищить на сонці. Я буду щасливий, коли ремонт завершиться й колишня пекарня знову стане пекарнею.

На мене багатозначно поглядає сестра. Вона вважає, що я стомлюю тебе. І як тільки ти їх терпиш? Їхні гучні голоси, командирські замашки? А тепер настав час відпочивати. Її солоденький грайливий тон дратує, ріже слух. Вона бажає добра, кажуть твої очі. Не гнівайся на них, вони знають, що роблять. А от я не добрий. Я прийшов сюди не тебе утішати – щоб утішитися самому. І все-таки мені хочеться вірити, що мої візити роблять тобі приємність, вносять свіжий струмінь у твоє життя, що перетворилося на мляве, безбарвне існування. По вечорах телевізор протягом однієї години, зміна положення п’ять разів на день, годівля через трубочку. Про тебе говорять, як про неживий предмет: «Думаєш, він нас чує? Розуміє щось?» Твоя думка нікому не цікава, тебе навіть не запитують… Ти живеш у повній ізоляції, але, як і раніше, почуваєш, думаєш… Ось воно, справжнє пекло, суцільний жах, без напускної барвистості середньовічних вистав. Цілковита ізоляція. А я звертаюся до тебе: навчи, як знайти контакт із людьми. Дай мені надію.