Читать книгу Шоколад - Джоан Гаррис - Страница 8

Заняття у школі сьогодні закінчилися рано. До дванадцятої вулицю заполонили ковбої й індіанці в яскравих куртках і джинсах, у кожного портфель або ранець. Старші нишком димлять цигарками. Проходячи повз мою крамницю, і маленькі, й дорослі кидають поверх піднятих комірів безтурботно-цікаві погляди на вітрину. Мою увагу привертає хлопчик у сірому пальті й береті. Він підтягнутий, зібраний; шкільний ранець ідеально рівно сидить на його дитячих плічках. Він іде сам. Біля «Небесного мигдалю» він сповільнює крок, розглядаючи вітрину, але світло від скла відбивається так, що мені не вдається розглянути його обличчя. Поруч зупиняються четверо діточок віку Анук, і він квапливо відходить. До вітрини на кілька секунд притискаються два носи, потім усі четверо збираються до купи й починають вивертати кишені, підраховуючи ресурси. Ще хвилину вирішують, кого послати до крамниці. Я роблю вигляд, що зайнята за прилавком.

– Мадам? – на мене підозріливо витріщається маленьке замурзане личко. Я одразу впізнала Вовка з карнавальної ходи.

– Гадаю, ти хотів би купити карамель з арахісом, – кажу я серйозно, тому що покупка цукерок – справа серйозна. – Гарний вибір. Легко розділити між друзями, у кишенях не тане, і коштує от такий великий набір, – я показую руками, – усього лише п’ять франків. Вірно?

Замість посмішки хлопчик кивнув у відповідь, як ділова людина діловій людині. Його монетка тепла й трохи липка. Він обережно бере з прилавка пакетик і заявляє поважно:

– Мені подобається ваш маленький пряниковий будиночок. Той, що у вітрині. – Його троє друзів несміливо закивали від входу, де вони стоять, тулячись одне до одного для хоробрості. – Крутий будиночок. – Жаргонне слівце він вимовив смачно, з викликом, начебто пихнув захованою в рукаві цигаркою.

– Дуже крутий, – посміхнулася я. – Якщо хочеш, приходь сюди зі своїми друзями, коли я заберу будинок з вітрини. Допоможете мені його з’їсти.

Він витріщив очі.

– Круто!

– Супер!

– А коли?

Я знизую плечима.

– Я скажу Анук, вона вам передасть. Анук – моя дочка.

– Ми знаємо. Ми її бачили. Вона не ходить до школи, – остання фраза вимовлена із заздрістю.

– У понеділок піде. Шкода тільки, що в неї тут поки ще немає друзів, тому я дозволила їй запросити хлопців. Щоб разом зі мною прикрашати вітрину.

Зачовгали підошви, липкі долоньки, відштовхуючи одна одну, потягнулися догори.

– Ми можемо…

– Я можу…

– Я – Жаннó…

– Клодін…

– Люсі…

Я подарувала кожному по цукровій мишці й відіслала геть. Вони розсіялися по площі, немов пушинки кульбаби за вітром. Я дивилася їм услід. На їхніх спинах, які за мить стрімко сховалися за поворотом, танцювали різнобарвні проміннячка сонця – червоно-помаранчево-зелено-блакитні. Вони зникли. Я помітила в тіні арки на площі Св. Ієроніма священика Франсіса Рейно. Він спостерігав за дітьми із цікавістю й, як мені здалося, з осудом у погляді. Я здивувалася. Чим він незадоволений? Він не заходив до нас відтоді, як засвідчив свою повагу в перший день нашого перебування в місті, але я багато чула про нього від людей. Ґійом говорив про нього з повагою, Нарсіс – з роздратуванням, Кароліна – тим кокетливим тоном пустотливого лукавства, до якого, я підозрюю, вона звичайно удається, говорячи про будь-якого чоловіка, не старшого п’ятдесяти років. Вони не надто його люблять. Наскільки я розумію, він нетутешній, випускник паризької семінарії. Увесь його життєвий досвід заснований тільки на книжках, він не знає місцевих звичаїв, не знає потреб і клопотів людей. Принаймні так вважає Нарсіс, що ворогує зі священиком відтоді, як відмовився відвідувати служби під час обжинок. Він не може терпіти людської дурості, сказав Ґійом із глузливим блиском в очах, що ховалися за круглими скельцями окулярів, тобто фактично весь рід людський, оскільки в кожного з нас є свої дурні звички й пристрасті, від яких ми не маємо сил відмовитися. Міркуючи, Ґійом з любов’ю пестив голову Чарлі, і пес, начебто погоджуючись із ним, поважно вторив йому коротким уривчастим гавкотом.

– Він засуджує мене за мою міцну прихильність до собаки, – зі смутком скаржиться Ґійом. – Як людина тактовна, уголос не висловлює свого обурення, однак вважає, що я поводжуся неналежно. У моєму віці… – Ґійом, поки не вийшов на пенсію, обіймав посаду директора місцевої школи, де тепер працювало всього двоє вчителів, оскільки чисельність учнів неухильно скорочувалася; проте багато жителів старшого віку дотепер називали його maitre d’ècole.[6] Дивлячись, як він ласкаво чеше Чарлі за вухами, я відчувала, що його гризе сум, зачаєна скорбота. Я помітила це ще під час карнавальної ходи, начебто він у чомусь звинувачував себе.

– Людина у будь-якому віці має право вибирати друзів за власним розсудом, – палко перебиваю його я. – Можливо, monsieur le curè не завадило б і самому повчитися у Чарлі.

Знову та сама добра смутна півусмішка.

– Monsieur le curè старається, як може, – м’яко говорить він. – Не треба вимагати від нього більшого.

Я промовчала. Щедрі люди щедрі у всьому. Цю нехитру істину швидко осягаєш, коли займаєшся моїм ремеслом. Ґійом покинув «Небесний мигдаль» з невеликим пакетиком вафель у шоколаді в кишені. Перед тим як завернути за ріг, на вулицю Вільних Громадян, він нахилився й почастував однією штучкою Чарлі, погладивши його по спині. Пес радісно загавкав, закрутив куцим хвостом. Як я вже сказала, деякі люди зовсім нерозважливі у своїй щедрості.

Містечко мені вже не здається чужим. Його мешканці теж. Я починаю впізнавати обличчя, імена; намотується клубок перших незначних подій з моєю участю, які поступово зв’язують нас нерозривною ниткою. Ланскне – більш складний організм, ніж спочатку здається прибульцю внаслідок своєї простацької географії: від головної вулиці розходяться, немов пальці на руці, відгалуження – проспект Поетів, вулиця Вільних Громадян, провулок Революційного Братерства; очевидно, хтось із засновників міста був затятим прихильником Республіки. Площа святого Ієроніма, на якій оселилася я, – місце, де сходяться усі ці “пальці”. Тут гордовито здіймається серед видовжених лип біла церква, тут погожими вечорами старі просто на тротуарах грають у кулі. За площею в низині лежить район під назвою Маро,[7] – переплетення вузьких вуличок, скупчення глухих похилих дерев’яно-цегельних домівок, що задкують убік Тану нерівною бруківкою. Це – нетрі Ланскне. Вони підступають до самого болота. Деякі будинки споруджено просто у річці, вони стоять на дерев’яних платформах, що гниють. Десятки інших тісняться уздовж кам’яної набережної; довгі щупальця сирого смороду тягнуться від стоячої води до їхніх маленьких віконець під самими дахами. У місті на зразок Ажена такий-от вигадливий, непоказний Маро став би місцем прощі туристів. Але в Ланскне немає туристів. Мешканці Маро – сміттярі, що живуть з того, що їм вдається витягти з ріки. Тут майже всі будинки без догляду, занедбані; з їхніх стін, що осідають, стирчить гілля старих дерев.

У обід я на дві години зачинила свою крамничку, і разом з Анук ми вирушили до ріки. Біля самої води борсалися в зеленій грязюці двоє худих дітлахів. Тут навіть у лютому стояв соковитий солодкуватий сморід гнилизни й нечистот. День видався холодний, але сонячний. Анук, у червоному вовняному пальті й шапці, гасала по камінні, голосно розмовляючи з Пантуфлем, що стрибав за нею слідком. Я вже настільки звикла до Пантуфля, – як, утім, і до інших казкових бродяжок, що мчать за нею незримими тінями, – що часом мені здається, ніби бачу його насправді – дивну істоту із сірими вусами й мудрими очима. У такі хвилини світ зненацька розквітає, немов переживаючи чарівну метаморфозу, і я перетворююся на Анук – дивлюся на все її очима, ходжу там, де ходить вона. У такі хвилини я почуваю, що можу померти від любові до неї, моєї маленької блукачки. Моє серце розбухає, мало не лускає, і я, щоб і справді не вмерти від надміру почуттів, теж переходжу на швидкий біг. Мій червоний плащ-накидка майорить за плечима, немов крила, волосся струменіє за спиною, як хвіст комети у кострубатому синьому небі.

Дорогу мені перебігає чорний кіт. Я зупиняюся й починаю кружляти навколо нього проти годинникової стрілки, співуче примовляючи:

Анук підспівує мені, кіт, муркочучи, валиться в пилюку і перевертається на спину, вимагаючи, щоб його погладили. Я нахиляюся до нього й помічаю щуплу бабусю, що із цікавістю спостерігає за мною з-за рогу будинку. Чорна спідниця, чорний плащ, заплетене в косу сиве волосся, згорнуте в акуратний складний вузол, очі уважні й чорні, як у пташки. Я киваю їй.

– Ти – господарка chocolaterie,[9] – каже вона. Незважаючи на вік – за моєю оцінкою, їй років вісімдесят, якщо не більше – голос у неї дзвінкий; у ньому виразно чуються різкі інтонації, властиві уродженцям півдня.

– Так, справді, – відповіла я й назвала своє ім’я.

– Арманда Вуазен, – назвалася бабуся. – Я живу он там, – вона кивком показала на один з будиночків біля ріки – охайніший, ніж інші, зі свіжою побілкою й червоною геранню в горщиках за вікнами. Потім посміхнулася, від чого її рожеве, як у ляльки, личко, зібралося в мільйони зморщечок, і сказала: – Бачила твою крамничку. Симпатична. Це ти молодець, постаралася. Тільки вона не для нас, місцевих. Надто помітна, – у її тоні не було несхвалення – тільки майже непомітна іронічна приреченість. – Я чула, наш m’sieur le curé уже ополчився проти тебе, – уїдливо додала вона. – Побитися об заклад готова, він уважає, що шоколадні не личить стояти на його площі. – Вона знову кинула на мене грайливий, глузливий погляд. – Йому відомо, що ти відьма?

Відьма, відьма. Це неправильне визначення, але я зрозуміла, що вона має на увазі.

– Чому ви так вирішили?

– О, це ж очевидно. Може, я й сама така. – Вона розреготалася, і сміх її пролунав, як какофонія скажених скрипок. – M’sieur le curé не вірить у чудеса, – сказала вона. – Щиро кажучи, я підозрюю, що він і в Бога не вірить. – Її голос повниться поблажливим презирством. – Хоч і має диплом богослова, а йому ще вчитися й вчитися. І моїй дурній доньці теж. У інститутах жити не вчать, вірно?

Я з нею погодилася й запитала, чи знаю я її доньку.

– Думаю, так. Каро Клермон. Безмозке дівчисько, дурніше не знайти у всьому Ланскне. Все говорить, говорить, говорить – і хоч би слово розумне сказала, – побачивши, що я посміхаюся, вона весело кивнула. – Не турбуйся, любонько, мене в моєму віці вже нічим не образиш. А вона уся в батька. Велике розчарування. – Бабуся глузливо подивилася на мене. – Тут зовсім нема де розважитися. Особливо коли ти стара, як я. – Вона помовчала, пильно дивлячись на мене. – Але, думаю, ми з тобою все-таки знайдемо, чим потішитися. – Тут її голова торкнулася моєї, і мене немов обдало свіжим подихом. Я намагалася вловити її думки, намагалася зрозуміти, чи не знущається вона з мене, але відчувала лише її доброту й веселий настрій.

– Я просто торгую шоколадом, – з посмішкою сказала я.

Арманда Вуазен глузливо пирхнула.

– То ти, я бачу, і справді вирішила, начебто я тільки вчора на світ народилася.

– Знаєте, мадам Вуазен…

– Клич мене Армандою, – чорні очі заіскрилися сміхом. – Так я почуваю себе молодшою.

– Добре. Тільки я й справді не розумію…

– Я знаю, яким вітром тебе занесло, – хитренько заявила вона. – Одразу відчула. Ти прийшла з карнавалом. У Маро повно бурлак, що подорожують із карнавалом: цигани, іспанці, мандрівні ремісники, вихідці з Алжиру, інший набрід. Колись я вже знала вас – тебе й твоє дитя. Як тепер ви себе називаєте?

– Віана Роше, – посміхнулася я. – А це – Анук.

– Анук, – лагідно повторила Арманда. – А твій сіренький дружок – зір у мене тепер не такий гострий, як колись – хто він? Кіт? Білченя?

Анук хитнула кучерявою голівкою й радісно, з полегшенням в голосі, пояснила:

– Це кролик. І звати його Пантуфль.

– Ах, кролик. Ну звичайно ж… – Арманда лукаво підморгнула мені. – Бачиш, я знаю, яким вітром вас занесло. Я й сама кілька разів відчувала на собі його подих. Може, я й стара, але обдурити мене нікому не вдасться. Нікому.

Я кивнула:

– Може, ви й маєте рацію. Приходьте колись до «Мигдалю». Я знаю, хто які ласощі любить. І вас почастую вашими улюбленими. Подарую вам найбільшу коробку.

Арманда засміялася.

– Шоколад мені не можна. Каро й цей лікар-нетяма забороняють. Як, утім, і все інше, що мені до вподоби, – іронічно додала вона. – Спочатку заборонили курити, потім пити, тепер це… Бог знає, напевно, ще треба було б перестати дихати, тоді, мабуть, буду жити вічно, – вона зареготала, але якось втомлено, і схопилася за груди. Мені стало моторошно: я чомусь одразу згадала Жозефіну Мускат. – Я їх не звинувачую, – провадила далі Арманда. – Вони так живуть. Намагаються захиститися від усього. Від життя. Від смерті.

Вона посміхнулася, й обличчям, незважаючи на зморшки, раптом стала схожа на пустотливого паливоду.

– Мабуть, я зайду до тебе, в будь-якому разі, – сказала вона. – Хоча б для того, щоб дошкулити кюре.

Вона зникла за рогом свого біленого будинку, а я замислилася над її останньою фразою. Анук трохи подалі від мене шпурляла каміння на берег, що оголився біля самої крайки води.

Кюре. Здається, я тільки й чую про нього. І я стала думати про Франсіса Рейно.

Так уже трапляється, що в маленьких містечках на кшталт Ланскне тон усьому суспільству найчастіше задає одна людина – шкільний учитель, власник кав’ярні або священик. Ця людина – серцевина механізму, котрий обертає хід життя. Як пружина в годиннику, що рухає коліщата, які крутять інші коліщата, змушують стукати молоточки й переміщують стрілки. Якщо пружина зіскочить або зламається, годинник зупиняється. Ланскне – як зламаний годинник: стрілки незмінно показують за хвилину північ, коліщата й зубчики вхолосту обертаються по нікчемному циферблату. Постав на церковному годиннику неправильний час, якщо хочеш обдурити диявола, говорила моя мама. Але в цьому випадку, я підозрювала, диявола не вдалося ошукати.

На жодну хвилину.