Читать книгу Шоколад - Джоан Гаррис - Страница 11

Сьогодні у нас вихідний. Школа закрита, і поки Анук грає біля Маро, я зібралася одержати замовлений товар і приготувати партію ласощів на цей тиждень.

Приготуванням їжі я займаюся охоче. Кулінарне мистецтво – це те ж саме, що й чари. Я немов ворожу, вибираючи інгредієнти, змішуючи їх, подрібнюючи, заварюючи, розтовкуючи, приправляючи спеціями по рецептах із прадавніх кулінарних книг. Традиційні предмети – ступа й товкач, які мати використовувала для готування пахощів, – тепер служать більш повсякденним цілям, але й досі зберігають аромати її улюблених прянощів і запашних речовин, освячуючи своїми вишуканими запахами більш прості, плотські чудеса. Скороминущість – от що цікавить мене в них. Стільки праці, любові, мистецької майстерності вкладається у створення насолоди, яка триває всього лише мить і яку лише одиниці здатні оцінити по-справжньому. Моя мати завжди ставилася до цього мого захоплення з поблажливим презирством. Вона не вміла насолоджуватися їжею, сприймала її як втомливу необхідність, яку потрібно добувати; як додаткову плату за свободу. Я крала меню з ресторанів і з тугою дивилася на вітрини кондитерських, а шоколад уперше спробувала, мабуть, коли мені було років десять, може, більше. Мій інтерес до кулінарії не вгасав. Рецепти я знала напам’ять, зберігала їх у голові, як дорожні маршрути. Рецепти різних страв – видерті з покинутих журналів на переповнених залізничних вокзалах, вивідані у випадкових попутників, незвичайні результати моїх власних експериментів. Мати чаклуванням і ворожінням на картах прокладала маршрут нашої навіженої гонитви по Європі. Я ж орієнтувалася по смакових відчуттях – характерних знаках невиразних кордонів. Париж повнився ароматами свіжого хліба й рогаликів, Марсель – запахами буябеса[13] й смаженого часнику. Берлін мені запам’ятався свинячою рулькою з квашеною капустою й картопляним салатом, Рим – безкоштовним морозивом, яке я з’їла в малесенькому ресторанчику біля ріки. Мати, яка вічно поспішала, не зважала на особливості, усі міста для неї були однаковими, – вона жила своїми власними символами. Уже тоді ми по-різному дивилися на життя. Зрозуміло, вона навчила мене всьому, що вміла сама. Як проникати в сутність речей, розбиратися в людях, читати їхні думки й таємні бажання. Водій, який погодився підвезти нас, а потім відхилився на десять кілометрів убік від свого маршруту, щоб підкинути нас у Ліон; торговці, які відмовлялися брати з нас плату; поліцейський, котрий не звернув на нас уваги. Звичайно, нам щастило не завжди. Часом фортуна відверталася від нас із незрозумілих причин. Деяких людей неможливо зрозуміти, до них не достукатися. Як, наприклад, до Франсіса Рейно. Правда, мені завжди ставало трохи ніяково, коли нам вдавалося зіграти на струнах людської душі. Занадто вже легко це виходило. А от шоколад – інша справа. Безумовно, щоб приготувати його, необхідні певні навички. Легка рука, вправність, терпіння, яких ніколи не мала моя мати. Але процес залишається незмінним. Це надійна справа. Мені не доводиться заглядати в людські серця, щоб отримати те, чого хочу. Я просто виконую чужі бажання, роблю те, що мене просять.

Гі, мій кондитер, знає мене з давніх-давен. Ми працювали разом, коли народилася Анук, і він же допоміг мені організувати моє перше підприємство – маленьку кондитерську на околиці Ніцци. Тепер він мешкає в Марселі – імпортує натуральне терте какао прямо з Південної Америки й на своїй фабриці переробляє його на різні сорти шоколаду.

Я використовую сировину найвищої якості – брикети шоколадної глазурі, розміром трохи більші, ніж звичайна цеглина, усіх трьох видів: чорну, молочну й білу. З однією доставкою я одержую по ящику кожного із цих видів. Шоколад неодмінно слід покришити. Деякі кондитери купують не брикети, а шоколадну масу, але я люблю готувати суміш власноруч. Метушня з неопрацьованими тьмяними блоками шоколадної поливи дарує мені безмежну насолоду. Мені подобається подрібнювати їх вручну – я ніколи не користуюся електричними міксерами, – зсипаючи здрібнену масу у великі керамічні чани, потім плавити її, помішуючи й старанно вимірюючи температуру спеціальним термометром по завершенню чергової фази трудомісткої роботи, поки не стає зрозуміло, що суміш достатньо тепла.

Є щось магічне в процесі перетворення шоколадної сировини на «золото дурнів», що хвилює уяву простих смертних. Можливо, навіть моя мати оцінила б мою працю. Працюючи, я дихаю на повні груди й ні про що не думаю. Вікна розчинені навстіж, гуляють протяги. На кухні було б холодно, якби не жар, що підіймається від печей і мідних чанів, якби не гарячі випари талої шоколадної глазурі. У ніс б’є дурман, п’янить суміш запахів шоколаду, ванілі, розпечених казанів і кориці – терпкий грубуватий дух Америки, гострий смолистий аромат тропічних лісів. Отак я тепер подорожую. Як ацтеки у своїх священних ритуалах. Мексика, Венесуела, Колумбія. Двір Монтесуми. Кортес і Колумб. Їжа богів, що бульбашиться і піниться в ритуальних чашах. Гіркий еліксир життя.

Можливо, саме це почуває Рейно в моїй крамничці – дух далеких часів, коли світ був обителлю варварів, дикунів. Какао-бобам поклонялися ще до пришестя Христа – до того, як народився у Вифлеємі Адоніс і був принесений у жертву на Великдень Осіріс. Їм приписувалися магічні властивості. Напій з них потягували на сходах жертовних храмів; вони дарували несамовите блаженство, вкидали в шалений екстаз. От чого він боїться! Розтління через задоволення, непомітного занурення плоті в глибини розгулу. Оргії ацтекського жрецтва не для нього. І все-таки у випарах талого шоколаду починає щось проступати – якесь видіння, як сказала б моя мати, – димчастий палець усвідомлення, що вказує… вказує…

Є! На мить я майже схопила його. Рівна поверхня, що парувала, зарябіла, утворюючи якийсь візерунок. Потім ще один – неясний, тонкий, як павутинка, він проступає лише частково… На мить я майже побачила відповідь, таємницю, яку він приховує – навіть від себе – ретельно, зі страхаючою ощадливістю, ключ, який дасть хід усім нам, запустить увесь механізм.

Ворожити на шоколаді важко. Видіння розпливаються, клубочаться в парі, що туманить мозок. І я – не моя мати, яка до самої смерті зберігала настільки могутній дар віщування, що ми з нею в паніці бігли, немов божевільні, ще до того, як її передчуття набували закінченої форми. І все-таки, перш ніж видіння розсіялося, мені здається, я встигла дещо розглянути – кімнату, ліжко, на якому лежить старий зі збудженими запалими очима на блідому обличчі… І вогонь. Вогонь.

Це те, що я мала побачити?

Це і є таємниця Чорного чоловіка?

Я маю дізнатися його секрет, якщо ми хочемо тут залишитися. А я й справді хочу. Будь-якою ціною.