Читать книгу Шоколад - Джоан Гаррис - Страница 12

Тиждень, mon père. Тільки й усього. Минув лише один тиждень. А здається, набагато більше. І сам не розумію, чому вона так мене бентежить, адже мені абсолютно ясно, що це за жінка. Я заходив до неї днями, намагався переконати, що не варто відчиняти крамницю у недільний ранок. Колишня пекарня перетворилася на щось неземне, повітря наситилося надзвичайними ароматами імбиру й спецій. Я намагався не дивитися на полички з солодощами – коробочки, стрічечки, бантики пастельних тонів, сріблясто-золотаві гірки зацукрованого мигдалю, зацукровані фіалки, шоколадні пелюстки троянд. Тут усе нагадує будуар – інтимна атмосфера, запах троянд і ванілі. Точно так виглядала кімната моєї матері: там були і серпанок, і кришталь, що мерехтів у приглушеному світлі, і ряди флакончиків і склянок на туалетному столику – сонм джинів, які очікують, доки хтось не врятує їх з полону. Є щось нездорове у такій рясній вишуканості. Обіцянка, недосяжна, заборонена насолода.

Вона чемно привіталася зі мною. Тепер я розглянув її пильніше. Довге чорне волосся зібране у вузол, очі неймовірно темні, начебто без зіниць. Ідеально прямі брови надають її погляду суворість, пом’якшену іронічним вигином губ. Долоні квадратні, нігті коротко обстрижені – руки професіонала. Вона не користується косметикою, і все одно в її обличчі маячить щось непристойне. Можливо, це відкритий оцінюючий погляд, незмінна іронія на вустах. До того ж вона висока, занадто висока для жінки, ми з нею майже однакові на зріст. Дивиться мені просто в очі – плечі випростані, підборіддя зухвало підняте. На ній довга спідниця вогненного кольору, тонкий чорний светр – страшне поєднання. Як змія, отруйна комаха, застереження ворогам.

А вона – мій ворог. Я одразу це відчув. Її тихий приємний голос мене не обманює. Я відчуваю її ворожість і підозріливість. Вона спеціально затягує мене до своєї крамниці, щоб посміятися з мене. Здається, начебто їй відомо щось таке, що навіть я… Утім, це нісенітниця. Що вона може знати? Що може зробити? Просто я обурений тим, що було порушено природній порядок, як сумлінний садівник обурився би, побачивши кульбабку у своєму садку. Насіння розброду сходить повсюди, mon père. Захоплює усе нові площі. Поширюється.

Я, мабуть, чогось не розумію. Але ми, ти і я, однаково не маємо права втрачати пильності. Пам’ятаєш Маро і циганів, яких ми вигнали з берегів Тана? Пам’ятаєш, скільки часу й сил пішло на це, скільки місяців марно було витрачено на скарги й письмові звертання, поки ми не взяли справу у свої руки? Пам’ятаєш мої проповіді?! Одні за одними зачинялися перед ними двері. Деякі крамарі одразу продемонстрували свідомість, одразу встали на наш бік, оскільки не забули останньої навали циган, що принесли до міста хвороби, злодійство, проституцію. А от на Нарсіса довелося натиснути: він, як завжди, готовий був запропонувати бродягам роботу на своїх полях на час літніх жнив. Але ми зрештою виселили весь табір – похмурих чоловіків, їхніх неохайних шльондр із нахабними очима, їхніх босоногих дітей із брудними язиками, їхніх худих собак. Після втечі циганів люди безкоштовно прибрали залишені ними сміття й бруд. Одне насіннячко кульбаби, mon père, і вони повернуться. Ти це розумієш не гірше за мене. І якщо вона і є це насіннячко…

Учора я розмовляв з Жолін Дру. Анук Роше пішла до початкової школи. Розв’язне дівчисько з таким самим чорним волоссям, як у її матері, і райдужною нахабною посмішкою. Зважаючи на все, Жолін помітила, що її син Жан у числі інших дітей грає з цією дівчинкою в якусь непотрібну гру на шкільному дворі. Вони витрушували в бруд з мішечка кістки й намистини. Вважаю, ворожили або ще якоюсь дурнею займалися. Поганий вплив… Я ж казав тобі, що знаю цю породу. Жолін заборонила Жану гратися з нею, але хлопець упертий, одразу набурмосився. Діти в цьому віці розуміють тільки строгу дисципліну. Я запропонував серйозно поговорити з хлопчиком, але мати не погодилася. От що це за люди, mon père. Слабкі. Безхарактерні. Цікаво, скільки з них уже порушили Великий пост? Скільки взагалі мали намір дотримувати його? Щодо мене, я почуваю, як завдяки пісній дієті очищаюся від скверни. Вітрина крамниці м’ясника наводить на мене жах; будь-який запах їжі сприймаю так гостро, що навіть голова паморочиться. Раптом зовсім перестав терпіти аромат свіжої випічки, що розноситься ранками з пекарні Пуату, харчевня на площі Боз-Ар смердить смаженим жиром, начебто пекельне пекло. Сам я ось уже більше тижня не доторкаюся ні м’яса, ні риби, ні яєць. Живу на хлібі, супах, салатах, у неділю дозволяю собі келих вина. І я очистився, père, очистився… Шкода тільки, що не можу зробити більше. Для мене це – не страждання, не покарання. Часом я думаю: от якби стати для них прикладом, якби це я страждав, стікаючи кров’ю на хресті… Ця відьма Вуазен насміхається наді мною, крокуючи повз мій дім із кошиком продуктів з крамниці. Вона єдина у сім’ї благочестивих парафіян нехтує церквою, посміхається мені, шкутильгаючи у солом’яному капелюшку із червоним шарфом на голові, іде, стукає ціпком по плитах перед собою й шкіриться… Я терплю її тільки з поваги до її віку, mon père, і з жалю до її рідних. Уперто відмовляється від лікування, від розради й підтримки, думає, що буде жити вічно. Але одного чудового дня вона зламається. Коли-небудь вони всі не витримають. І я, безумовно, відпущу їй усі гріхи. Буду вболівати за неї, незважаючи на всю її оману, гординю, зарозумілість. Урешті-решт вона впаде до моїх ніг, mon père. У остаточному підсумку всі вони будуть у моїй владі, чи не так?