Читать книгу Ідеї чистої феноменології і феноменологічної філософії. Книга перша. Загальний вступ до чистої феноменології - Едмунд Гусерль - Страница 35

Тепер замість залишатися в цій настанові ми воліємо радикально змінити її. Це означає переконатися в принциповій можливості такої зміни.

Генеральна теза, завдяки якій реальний навколишній світ не лише постійно взагалі усвідомлюється через схоплення, а й усвідомлюється як «дійсність», що існує, звичайно не є властивим актом, артикулюваним судженням про існування. Вона є чимось, що тривало зберігається впродовж усього тривання настанови, тобто впродовж природного притямного проживання. Принагідно сприйняте, ясно або невиразно репрезентоване, коротко кажучи, все до будь-якого мислення усвідомлене в досвіді природного світу, має у своїй сукупності й у всіх артикульованих окремих моментах характер «тут», «наявне»; характер, на якому може ґрунтуватися виразне (предикативне), поєднане з ним судження про існування. Коли ми його висловлюємо, то знаємо при цьому, що ми в ньому лише зробили темою і предикативно схопили те, що нетематично, непомислено, непредиковано вже містилося в первинному досвідчуванні, тобто містилося в досвідчуванні як характеристика «наявності».

Тепер ми можемо поставитися до потенційної та невираженої тези так само, як до тези, вираженої у судженні. Таким повсякчас можливим ставленням є, наприклад, спроба загального сумніву, яку з цілком іншою метою, з наміром встановити абсолютно безсумнівну сферу буття розпочав Декарт. Ми спираємося на це, але відразу наголошуємо, що спроба універсального сумніву повинна слугувати нам лише як методологічна допомога, аби виокремити певні пункти, що їх сьогодні, очевидно, слід підтримувати як такі, що належать до її сутності.

Спроба універсального сумніву належить до царини нашої цілковитої свободи: ми можемо спробувати піддати сумніву будь-що, хоч би як непохитно ми були в тому переконані, ба впевнені в його адекватній очевидності.

Поміркуймо, в чому полягає сутність такого акту. Той, хто намагається сумніватися, намагається піддати сумніву якесь «буття», що предикативно експлікується як «Це є!», «Це відбувається!» тощо. Про спосіб буття при цьому не йдеться. Хто, скажімо, сумнівається в тому, чи є предмет, в бутті якого він не сумнівається, таким або таким, сумнівається саме в його так-бутті. Це, очевидно, переноситься із самого сумніву на спробу сумніватися. Також ясно, що ми не можемо сумніватися в бутті чогось і в тому ж усвідомленні (тобто у формі єдності «водночас») висловлювати тезу про субстрат цього буття, тобто усвідомлювати його як «наявний». Інакше кажучи: ми не можемо водночас сумніватися і бути впевненими щодо тієї самої матерії буття. Так само ясно, що спроба сумніватися в чомусь як у наявно усвідомленому необхідно зумовлює певне скасування тези; і саме це нас цікавить. Це не перетворення тези на антитезу, ствердження на заперечення; це також не перетворення на припущення, здогадку, невирішеність, сумнів (у будь-якому сенсі цього слова): це також не належить до царини нашої свобідної сваволі. Це радше щось цілком особливе. Ми не відмовляємося від тези, яку здійснили, ми нічого не змінюємо в нашому переконанні, яке залишається в собі таким, яким воно є, доки в нас не виникнуть нові мотиви судження: а саме цього й не відбувається. І все ж таки воно зазнає певної модифікації – залишаючись в собі таким, яким воно є, ми ніби «позбавляємо його чинності», «вимикаємо його», ми «беремо його в дужки». Воно залишається й надалі, як удужковане в дужках, як вимкнене поза рамками вимкнення. Ми можемо також сказати: теза – це переживання, але ми «не переживаємо» його, і це, звичайно, не варто розуміти як позбавлення (як у разі непритомного ми говоримо, що він не переживає тезу); в цьому, як і в усіх паралельних виразах, ідеться радше про позначення, які натякають на певний своєрідний спосіб усвідомлення, що він додається до первинної простої тези (чи є вона актуальним і предикативним покладанням існування, а чи не є) і своєрідно переоцінює її. Ця пере- оцінка як справа нашої цілковитої свободи протистоїть усім мисленнєвим позиціям, які мають бути скоординованими з тезою і всім несумісними з нею в єдності «водночас» позиціям, як взагалі всім позиціям у властивому сенсі слова.

У спробі сумніватися в тезі, що, як ми припускаємо, залишається в силі, здійснюється «вимкнення» і в модифікації антитези, а саме – у «покладанні» небуття, яке також становить засаду спроби сумніву. У Декарта це превалює настільки, що можна сказати, що його спроба універсального сумніву направду є спробою універсального заперечення. Тут ми не беремо цього до уваги, нас не цікавлять усі аналітичні компоненти спроби сумніву, а тому її точні та докладні аналізи. Ми вихоплюємо лише феномен «взяття у дужки» або «вимкнення», що, вочевидь, не прив’язаний до феномена спроби сумніву, хоча його легко з нього виокремити, але він може поставати також в інших зв’язках і не меншою мірою сам собою. Ми можемо цілком вільно щодо кожної тези здійснювати це своєрідне ἐποχή, певне утримання від судження, що узгоджується з доволі нехитким і навіть непохитним через очевидність переконанням в істині. Теза «позбавляється чинності», залучається в дужки, вона перетворюється на модифікацію «взята в дужки теза», просто судження – на «взяте в дужки судження».

Звісно, таке усвідомлення не можна просто ототожнювати з усвідомленням на кшталт «просто так собі думати», наприклад, що русалки водять танок; коли не відбувається жодного вимкнення живого переконання, яке й залишається живим; хоча, з іншого боку, спорідненість обох усвідомлень очевидна. Ще меншою мірою тут ідеться про думання собі в сенсі «припускання» або передбачення, яке у звичайному еквівокаційному мовленні нібито виражається такими словами: «Я собі думаю (я роблю припущення), що це так і так».

Слід також зазначити, що нічого не заважає у разі розгляду предметності, яка має бути покладена, хоч би до яких регіону і категорії вона належала, також корелятивно говорити про взяття у дужки. Це означає, що кожна пов’язана з цією предметністю теза має бути вимкнена і модифікована в таку, що взята в дужки. Якщо придивитися пильніше, то зрештою образ взяття у дужки краще пасує сфері предметів, а розмова про позбавлення-чинності – сфері актів свідомості.