Читать книгу Ідеї чистої феноменології і феноменологічної філософії. Книга перша. Загальний вступ до чистої феноменології - Едмунд Гусерль - Страница 41

Не маючи тут змоги заглиблюватися в описову аналізу сутностей інтенційних переживань, виокреммо деякі важливі для подальшого викладу моменти. Якщо інтенційне переживання актуальне, тобто здійснене як cogito, то в ньому суб’єкт «скеровує себе» на інтенційний об’єкт. До самого cogito належить іманентний йому «погляд-на» об’єкт, погляд, який, з іншого боку, випромінює з «Я», що воно, отже, завжди наявне. Цей Я-погляд на щось залежно від акту є поглядом-на, що сприймає у сприйнятті, вигадує – у фікції, вподобає – у вподобанні, воліє – у волінні. Це, отже, означає, що таке притаманне сутності cogito, акту як такому, володіння у погляді духовного ока саме вже власне не є актом і що його в жодному разі не можна плутати зі сприйманням (у найширшому сенсі) й з усіма іншими спорідненими зі сприйняттями видами актів. Слід взяти до уваги, що інтенційний об’єкт свідомості (взятий цілковито як її корелят) у жодному разі не є тим самим, що й схоплений об’єкт. Зазвичай ми без вагань залучаємо схопленість у поняття об’єкта (предмета взагалі), оскільки ми, думаючи про нього, щось про нього кажучи, робимо його предметом в сенсі схопленого. У найширшому сенсі схопити щось означає зосереджено чи побіжно брати-це-до-уваги, помічати це: принаймні так це зазвичай розуміють. Стосовно цього помічання, або схоплення, йдеться не про модус cogito взагалі, про модус актуальності, а, якщо пильніше придивитися, про особливий модус акту, який може дістати кожне усвідомлення, тобто кожен акт, який його ще не має. Якщо це відбувається, то його інтенційний об’єкт є вже не лише взагалі усвідомленим у духовні спрямованості погляду, а він є схопленим, поміченим об’єктом. Звичайно, ми не можемо звертатися до певної речі інакше, ніж у схоплювальний спосіб, і це стосується всій предметностей, які «можна просто уявити»: тут звернення eo ipso є «схопленням», «помічанням». Проте в акті оцінювання ми звернені до цінності, в акті радості – до радісного, в акті любові – до того, що любимо, у діяльності – до дії, не схоплюючи все це. Натомість інтенційний об’єкт, цінність, радісне, те, що люблять, на що сподіваються, як таке, дія як дія стають схопленим предметом лише в особливому «упредметнювальному» зверненні. Хоча оцінювальне звернення до певної речі містить схоплення цієї речі; втім не проста, а цінна річ або цінність (про що ми ще докладніше поговоримо) є повним інтенційним корелятом оцінювального акту. Отже, «оцінювальне звернення до певної речі» не означає, що цінність уже «мають за предмет» в особливому сенсі схопленого предмета, який він мусить мати для нас, аби йому можна було приписувати предикати; і це стосується всіх логічних актів, які з ним пов’язані.

Отже, в актах на кшталт оцінювання ми маємо інтенційний об’єкт у подвійному сенсі: ми мусимо розрізняти просту «річ» і повний інтенційний об’єкт, і відповідно ми маємо подвійну intentio, подвійне звернення. Якщо в акті оцінювання ми спрямовані на якусь річ, то спрямованість на цю річ є її помічанням, її схопленням; але ми «спрямовані» також – лише не у схоплювальний спосіб – на цінність. Модус актуальності має не лише уявлення речі, а також пов’язане з ним оцінювання речі.

Утім ми мусимо відразу додати, що таким простим стан речей є лише саме в простих актах оцінювання. Взагалі емоційні та вольові акти фундуються на вищому ступені, і відповідно до цього урізноманітнюється й інтенційна об’єктивність, і урізноманітнюються також способи, в які ми звертаємося до об’єктів, що з них складається єдина загальна об’єктивність. У кожному разі їх стосується те, що стверджується в такій головній тезі:

У кожному акті діє певний модус уважності (Achtsamkeit). Але всюди, де не йдеться про просте усвідомлення речі, де на такому усвідомленні фундується інше усвідомлення, яке «ставиться» до речі: там річ і повний інтенційний об’єкт (наприклад, «річ» і «цінність»), а також помічання і володіння-в-духовному-зорі розділяються. Проте водночас до сутності цих фундувальних актів належить можливість певної модифікації, завдяки якій їхні повні інтенційні об’єкти стають поміченими й у цьому сенсі «уявленими» предметами, які тепер, зі свого боку, можуть слугувати субстратами експлікацій, зав’язків, поняттєвих схоплень і предикацій. Завдяки цій об’єктивації у природній настанові як частини природного світу перед нами постають не прості речі природи, а такі різноманітні цінності та практичні об’єкти, як міста, вулиці з освітлювальними приладами, квартири, меблі, твори мистецтва, книжки, інструменти тощо.