Читать книгу Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник) - Еріх Марія Ремарк - Страница 10

Ліліан завжди боялася ночі. Ніч була пов’язана з атаками задухи, з тінями рук, які хапали за горло, з жахливою, нестерпною самотністю смерті. У санаторії упродовж місяців вона не гасила світло, щоб уникнути разючої для очей яскравості сніжних ночей при повному місяці та пригніченості блідих, безмісячних ночей із сірим снігом, який був тоді найбезбарвнішою річчю на світі. Ночі в Парижі були лагіднішими. За вікном була ріка й Нотр-Дам, і час від часу якийсь п’яниця галасував на тротуарі або авто зі скреготом мчало вулицею. Коли надійшли перші сукні, Ліліан не стала ховати їх у шафі, а розвісила по всій кімнаті. Одну сукню, оксамитну, повісила над ліжком, срібну – поряд, так, щоб, прокидаючись уночі від жахіть, коли їй здавалося, що вона з тамованим криком падає і падає з нескінченної пітьми в нескінченну пітьму, вона могла простягнути руку й торкнутися своїх суконь, цих рятівних линв, якими вона зуміє піднятися з безформних сірих сутінків до чотирьох стін, до відчуття часу, до людей, до простору й життя. Вона погладжувала їх, відчувала тканину під пальцями, вставала й починала ходити покоєм, часто гола, і сукні оточували її тоді, як приятельки, звисали на своїх вішаках зі стін та дверей шафи, натомість туфлі на тонких, високих підборах, золоті, брунатні й чорні, стояли поруч рядком на комоді, ніби їх залишила зграйка дуже елегантних ангелів Ботічеллі, що відлетіли на коротке нічне богослужіння до Сен-Шапель і повернуться на світанку. Тільки жінка може знати, скільки втіхи може ховатися бодай у капелюшку. Вона мандрувала вночі по кімнаті між своїми речами, милувалася парчею у сяйві місяця, клала на голову капелюшок і приміряла туфлі, а часом сукню, ставала в блідому світлі перед дзеркалом і уважно приглядалася до його матової блискуючої поверхні, до свого обличчя, плечей, чи не випинаються кістки ключиці, до своїх грудей, чи не обвисли, і до ніг, чи з внутрішнього боку не з’явилися складки, що свідчать про схуднення. «Ще ні, ще ні», – думала вона і продовжувала свою німу жахливу забаву: інша пара туфель, хвилина в капелюшку, що невідомо яким чином взагалі тримається на голові, кілька штучок біжутерії, які вночі виглядали так, наче мали якусь чародійну силу. Відображення в дзеркалі, яке посміхалося до неї, не задавало питань, а дивилося на неї так, мовби знало більше, ніж вона сама.

Клерфе витріщив очі, коли побачив її знову – настільки вона змінилася. Він зателефонував до неї після двох днів перебування в Парижі, ніби виконуючи прикрий обов’язок, а більше з цікавості, і, маючи намір лишитися на годину, зостався на цілий вечір. І причиною була не та навала суконь, він спостеріг це відразу, адже він бачив у житті достатньо жінок, які добре одягалися, а на вбранні Лідія Мореллі зналася краще, ніж капрал на муштрі. Ліліан змінилася сама по собі, вона змінилася так, як міняється дівчина, з якою ти розлучився, коли вона була ще незграбним несформованим підлітком, і зустрівся знову, коли вона стала молодою жінкою: ця жінка щойно переступила містичну грань дитинства й хоча ще зберегла його чарівність, проте вже набула таємної впевненості у своїх жіночих чарах. Він думав покинути Ліліан, але тепер радів, що дістав ще один шанс затримати її. За час своєї відсутності він приписував їй перебільшені ознаки провінційної гуски, а невідповідність між інтенсивністю її почуттів і формою їх вираження схильний був сприйняти як своєрідну істерію. Але від усього цього не залишилося й сліду. Натомість палало полум’я, спокійне й сильне полум’я, і Клерфе знав, яке це рідкісне явище. Чому він не спостеріг цього раніше? Передчував, але не розпізнав. Йому здавалося, наче він бачив тоді пструга, кинутого в надто тісний для нього акваріум, пструга, який безперервно наштовхується на стінки й баламутить на дні твань. Тепер голій рибі не заважали вже шиби й каміння, вона потрапила у свою стихію і вже ні на що не наштовхувалася, вона втішалася своєю прудкістю і грала барвами веселки, що миготіли на її гладкій шкірі, наче блискавиці.

– Мій стрийко Ґастон хоче влаштувати для мене паті, – сказала Ліліан.

– Справді?

– Так. Хоче видати мене заміж.

– Досі ще?

– Більш ніж будь-коли! Він побоюється не тільки моєї, але також власної руйнації, якщо я й далі купуватиму вбрання.

Вони знову сиділи в ресторані «Ґран Вефур». Офіціант приніс, як і тоді, морські язики зі смаженим мигдалем, і вони так само пили молоде монтраше.

– Ти став у Римі неговірким, – сказала Ліліан.

Клерфе поглянув на неї.

– Справді?

Ліліан усміхнулася.

– А може, то через жінку, яка щойно увійшла?

– Яка жінка?

– Якщо треба, я можу тобі її показати.

Клерфе не бачив, як Лідія Мореллі заходила до приміщення. Зауважив її лише тепер. Що в дідька привело її саме сюди? Він не знав чоловіка, з яким вона сиділа, але знав, що звати його Джонсон і, мабуть, він дуже багатий. Лідія справді не гаяла часу, відколи вранці Клерфе повідомив їй, що ввечері не зможе з нею зустрітися. Тепер він нагадав собі також, чому Лідія його тут вистежила: торік він часто з нею бував у цьому закладі. Треба бути обережним зі своїми улюбленими ресторанами, подумав він роздратовано.

– Ти з нею знайомий?

– Як і з багатьма іншими, не більше й не менше.

Він бачив, що Лідія спостерігає за Ліліан і знає вже з точністю до ста франків, у що та вбрана, де купила і скільки це коштувало. Клерфе був переконаний, що вона оцінила навіть туфлі Ліліан, незважаючи на те, що не могла їх бачити. Щодо цього Лідія була ясновидицею. Він міг би уникнути цієї ситуації, якби про це подумав, але тепер, якщо вже так сталося, вирішив її використати. Адже найпростіші почуття – це і є найсильніші почуття. І одне з них – ревнощі. Ліліан почне ревнувати його – тим краще. Він і так уже докоряв собі, що був відсутній надто довго.

– Вона чудово одягнена, – сказала Ліліан.

Клерфе кивнув.

– Вона відома цим.

Тепер Клерфе очікував зауваги щодо Лідії. Вона мала сорок років, впродовж дня виглядала на тридцять, а ввечері на двадцять п’ять, якщо світло цьому сприяло. Світло в закладах, які відвідувала Лідія, завжди їй сприяло. Заувага на тему віку не прозвучала.

– Вона гарна, – сказала Ліліан. – Ти мав з нею роман?

– Ні, – відказав Клерфе.

– То була дурість з твого боку.

Він поглянув на неї заскочено.

– Чому?

– Вона дуже гарна. Звідки походить?

– Італійка.

– З Рима?

– Так, з Рима. Чому ти питаєш? Ревнуєш?

Ліліан поставила на стіл чарку з жовтим шартрезом.

– Бідолашний Клерфе, – сказала вона. – Я не ревнива. Я не маю на це часу.

Клерфе уважно подивився на неї. У вустах будь-якої іншої жінки така відповідь здалася б йому банальністю, але у вустах Ліліан це звучало не так, і Клерфе зрозумів це. Вона говорила щиро. Щосекунди він дедалі дужче шаленів, сам не знаючи чому.

– Говорімо про щось інше.

– Чому? Тому, що ти повернувся до Парижа з іншою жінкою?

– Абсурд! Звідки ця нісенітниця спала тобі на думку?

– Хіба це неправда?

Клерфе завагався на хвильку.

– Так, правда.

– Ти маєш дуже добрий смак.

Він мовчав, чекаючи наступного питання. Клерфе мав рішучість казати правду. Позавчора думав, що може тримати Ліліан на боці, а тепер, коли бачив обох водночас, хотів тільки її. Знав, що потрапив у власну пастку, і через те злився, але знав також, що ніщо не зможе тут щось змінити, а тим більше логіка. У цей момент Ліліан від нього вислизнула, та й то найнебезпечнішим чином, без боротьби. Щоб її повернути, він не мав іншого виходу, як зробити найважчу річ у боротьбі, що супроводжується зазвичай тільки перед дзеркалом: зізнатися, при тому не програючи.

– Я не хотів у тебе закохуватися, Ліліан.

Вона усміхнулася.

– Це ще не засіб на закоханість. Так поводяться тільки школярі.

– У коханні ніхто не дорослий.

– Кохання… – промовила Ліліан. – Яке це містке слово! І скільки всього в ньому криється! – Зиркнула на Лідію Мореллі. – Усе набагато простіше, Клерфе. Ходімо?

– Куди?

– Я хочу повернутися до свого готелю.

Клерфе нічого не відповів і заплатив. Кінець, подумав він.

Вони вийшли центральним входом повз столик Лідії, яка вдала, що не бачить їх. Авто Клерфе було припраковане на тротуарі перед рестораном. Ліліан показала на «Джузеппе».

– Тут стоїть твій зрадник. Завези мене до готелю.

– Ні. Ходімо ще до Пале-Рояля. Сад ще відкритий? – поцікавився він у паркувальника.

– Арки, пане.

– Я знаю цей сад, – сказала Ліліан. – Що ти хочеш робити? Стати двоєженцем?

– Дай спокій! Ходімо.

Вони пройшли в арки палацу. Був холодний вечір, що міцно пахнув землею і весною. Рвучкий вітер, що проникав згори до саду, був теплішим за ніч, котра загусала між мурами. Клерфе зупинився.

– Нічого не кажи. І не проси мене нічого пояснювати: я не вмію цього.

– Що ти мав би мені пояснити?

– Ти вважаєш, що нічого?

– Справді нічого, – сказала Ліліан.

– Я кохаю тебе.

– Бо я не роблю тобі сцен?

– Ні, – сказав Клерфе. – То було б страшне. Я кохаю тебе, бо ти робиш мені незвичайну сцену.

– Я не роблю тобі жодної сцени, – відказала Ліліан і защепила міцніше на шиї вузький хутряний комір жакета. – Я ледве чи знаю, як до цього братися.

Ліліан стояла перед ним, неспокійний вітер розвіював її волосся. Вона здавалася йому цілком чужою жінкою, жінкою, якої ніколи не знав і яку вже втратив.

– Я кохаю тебе, – повторив Клерфе, узяв її за плечі й поцілував. Відчув слабкий запах її волосся і гіркий запах парфумів, що бив від її шиї. Вона не опиралася йому. Спочивала в його обіймах з широко відкритими очима й відсутнім зором, мовби вслухалася в звуки, що долинали з вітром.

Втративши терпіння, він струснув нею.

– Скажи щось! Зроби щось! Краще вже прожени мене! Дай мені ляпаса! Але не будь, як кам’яна статуя.

Вона випросталася, і він пустив її.

– Навіщо тебе проганяти? – запитала Ліліан.

– Ти хочеш, щоб я залишився?

– Хотіти щось – це сьогодні таке важке слово, наче з литого заліза. І що з цим робити? Чавун так легко тріскає. Ти відчуваєш вітер? Чого він хоче?

Клерфе поглянув на неї.

– Я думаю, що все, що ти кажеш, це серйозно, – вражено сказав він згодом.

Вона усміхнулася.

– Чом би й ні? Я казала тобі, що все набагато простіше, ніж ти вважаєш.

Він помовчав, не знаючи, що має тепер зробити.

– Добре, – мовив нарешті, – я завезу тебе до готелю.

Вона йшла спокійно поруч. «Що зі мною робиться? – думав він. – Я розгублений і злий на неї та на Лідію Мореллі, а тим часом єдина особа, на яку я повинен злитися, – це я сам».

Вони зупинилися біля авта. У цей момент у дверях ресторану з’явилася Лідія зі своїм супутником. Вона думала вдруге зігнорувати Клерфе, але її цікавість перемогла. Крім того, вона зі своїм товаришем мусили почекати, поки паркувальник виведе авто Клерфе з вузенького паркінгу, щоб дістатися до свого. Лідія з вишуканою фамільярністю привіталася з Клерфе і представила свого товариша. Спритність, з якою вона взялася з’ясовувати, ким є Ліліан і звідки походить, була вражаюча. Клерфе думав, що треба спробувати захистити Ліліан, але незабаром з’ясувалося, що в цьому нема потреби. У той час, як обидва паркувальники, перегукуючись, пересували машини туди й назад, затримуючи рух, а він із товаришем Лідії розмовляли про авта, між жінками зав’язалася невинна на перший погляд розмова, в якій атаки й демонстрації були сповнені вбивчої чемності. Лідія Мореллі перемогла б напевно в цьому нерівному поєдинку – вона була старша за Ліліан, а крім того, набагато спритніша й підступніша – але, здавалося, її удари потрапляли у вату. Ліліан ставилася до неї з такою обеззброювальною наївністю і такою образливою пошаною, що уся тактика її суперниці виявилася марною. Лідія була показала себе як невpастенічка й тим самим наполовину вже програла. Навіть її товариш зауважив, що з двох жінок вона була найбільш меркантильною. Та й старшою.

– Ваше авто, пане, – сповістив паркувальник Клерфе.

Клерфе виїхав з вулички і повернув у найближчий провулок.

– То був вищий клас, – сказав він Ліліан. – Вона не знає, ким ти є, звідки походиш і де живеш.

– Якщо захоче, завтра може дізнатися, – відказала спокійно Ліліан.

– У кого? У мене?

– У мого кравця. Вона впізнала, з якої майстерні походить моя сукня.

– І тобі байдуже?

– Ще й як! – сказала і глибоко вдихнула нічне повітря. – Проїдьмо площею Згоди. Сьогодні неділя, фонтани будуть підсвічені.

– У мене враження, що тобі все байдуже, чи ні? – поцікавився Клерфе.

Вона обернулася до нього, усміхнувшись.

– У певному, дуже особливому сенсі – так.

– Саме так я й думав. Що з тобою сталося?

«Я знаю, що помру, – думала вона, відчуваючи, як світло ліхтаря ковзає її обличчям. – І знаю це краще за тебе, ось у чому вся справа, ось чому те, що здається тобі просто хаотичним нагромадженням звуків, для мене і плач, і крик, і тріумф, ось чому те, що для тебе є повсякденним, я сприймаю як щастя, як дар долі».

– Поглянь, фонтани! – сказала вона.

Він повільно об’їхав майдан. Під срібно-сірим паризьким небом піднімалися блискучі промені, взаємно перепліталися і, мов закохані, кидалися в обійми. Фонтани шуміли, обеліск стояв освітлений тисячолітнім блиском свого існування, наче вертикальна, світла вісь серед непостійності фонтанів, які струменіли в небо й завмирали, долаючи земне тяжіння лише на мить, а потім, упокорені, знову прямували вниз, наспівуючи найдавнішу колискову на світі – монотонний гімн води, гімн про вічне відродження матерії і вічне знищення особистості.

– Яка краса! – захопилась Ліліан.

– Так, – кивнув Клерфе. – Тут стояла гільйотина. По той бік майдану стяли Марію-Антуанетту. Тепер тут струменіють фонтани.

– Їдьмо ще в Рон-Пуен, – сказала Ліліан. – Там теж є фонтани.

Клерфе мовчки їхав Єлисейськими полями. На Рон-Пуен вони почули той самий гімн спіненої води. Але тут навколо фонтанів виріс мініатюрний гай жовтих тюльпанів, які, наче виструнчені прусські солдати під час муштри, нащетинилися лісом багнетів.

– І все це тобі теж байдуже? – запитав він.

Ліліан на хвильку зосередилась. Повільно відірвала погляд від плюскоту й ночі. «Він мучиться, – подумала вона. – Як легко мені було викликати в ньому розкаяння!»

– Сподіваюся, байдуже, – сказала вона. – Я мовби розчиняюся, дивлячись на це. Хіба ти не розумієш мене?

– Ні. Я не хочу розчинятися ні в чому, я хочу завжди відчувати себе сильним.

– Я теж хочу.

– Власне, це й я маю на увазі. Коли людина не опирається, це дуже помагає.

У нього було величезне бажання – зупинити машину й поцілувати її, але він не знав, чим це може закінчитися. Він почувався якось дивно обманутим і радше б виїхав на клумбу, зім’яв жовті тюльпани, розкидав усе навкруги і, пригорнувши Ліліан, помчав з нею кудись. Але куди? Забрати її в якусь печеру, сховок, або назавжди залишитися прикованим до цього запитального погляду, до очей, які, як йому здавалося, ніколи не дивилися на нього відверто.

– Я кохаю тебе, – мовив він. – Забудь про все. Забудь про ту жінку.

– Чому? Навіщо тобі бути самому? Ти думаєш, я весь цей час була сама?

«Джузеппе» раптом підстрибнув і завмер. Клерфе знову ввімкнув мотор.

– Ти маєш на увазі санаторій? – запитав він.

– Я маю на увазі Париж.

Він пильно подивився на неї. Вона посміхнулася.

– Я не можу бути сама. А тепер відвези мене до готелю. Я втомилася.

– Добре.

Клерфе поїхав уздовж Лувру, біля Консьєржері й через міст Сен-Мішель. Він був роздратований і безпорадний. Він би із задоволенням надавав ляпасів Ліліан, але не мав права: адже вона призналася йому в тому ж, у чому він до цього признався їй. Сумніватися ні в чому не доводилося. Клерфе хотів тільки одного – втримати її. Ліліан раптом стала для нього дорожчою, бажанішою над усе. Він мусить щось зробити. Не можна так просто розпрощатися з нею біля входу в готель. Тоді вона більше не повернеться до нього. Зараз його останній шанс. Щоб утримати її, треба знайти якесь магічне слово, інакше вона вийде з машини і з відсутнім виглядом, посміхнувшись, поцілує його та зникне в дверях готелю. Її назавжди поглине цей готель, вестибюль якого пропах рибною юшкою і часником, вона підніметься перекошеними вищербленими сходинками, пройде повз буфет, за яким дрімає портьє, маючи під рукою шмат ліонської ковбаси і пляшку столового вина, і останнє, що залишиться в пам’яті у Клерфе, – це тонкі світлі щиколотки Ліліан у напівтемряві вузького проходу, щиколотки, що підіймаються сходинками одна за одною. А коли Ліліан опиниться у себе в кімнаті, у неї за спиною раптом виростуть крила й вона, випурхнувши на вулицю, полетить, але не до каплиці Сен- Шапель, про яку сьогодні оповідала, а сидячи на дуже елегантній мітлі, мабуть, теж від Баленсіаґи або Діора, полетить на відьомський шабаш, де будуть самі чорти у фраках, які побили всі рекорди у швидкості, вільно володіють шістьма мовами, вивчили всіх філософів від Платона до Хайдеґґера й на додаток ще були віртуозами-піаністами, світовими чемпіонами з боксу й поетами.

Портьє позіхнув і прокинувся.

– У вас є ключ від кухні? – запитав Клерфе.

– Звісно. Мінеральна? Шампанське? Пиво?

– Будь ласка, принесіть з холодильника слоїк кав’яру.

– До холодильника я не можу дістатися, пане. Ключ у мадам.

– Тоді прошу збігати до ресторану «Лаперуз» на розі й принести від них кав’яр. Вони ще відкриті. Ми почекаємо тут. А в цей час я виконуватиму ваші обов’язки.

Він дістав із кишені гроші.

– Я не хочу кав’яру, – мовила Ліліан.

– А чого ти хочеш?

Вона завагалася.

– Клерфе, – сказала вона врешті. – У мене о цій порі досі не був жоден чоловік. Адже ти саме це хочеш знати?

– Правда, – втрутився портьє. – Мадам завжди повертається додому сама. Це ненормально, месьє. Принести вам шампанське? У нас ще є шампанське урожаю тридцять четвертого року, «Дом Периньон».

– Тягніть його сюди. Ви – золото! – вигукнув Клерфе. – А що у вас буде перекусити?

– Мені хочеться такої ковбаси, – Ліліан показала на вечерю портьє.

– Я віддам вам свою, мадам. У буфеті її скільки завгодно.

– Принесіть ковбасу з буфету, – сказав Клерфе. – І ще шматок чорного хліба і шматок брі.

– І пляшку пива, – додала Ліліан.

– А шампанського не хочете, мадам?

Обличчя портьє спохмурніло: він подумав про те, що його чайові змаліють.

– У будь-якому разі принесіть пляшку «Дом Периньон», – сказав Клерфе, – хоч би для мене одного. Я хочу сьогодні якось відсвяткувати.

– Що саме?

– Вибух почуттів. – Клерфе зайняв місце портьє. – Ідіть! Я за вас почергую.

– А ти вмієш користуватися цією штукою? – запитала Ліліан, показуючи на дошку чергового.

– Звичайно. Навчився під час війни.

Вона сперлася ліктем на стіл.

– Ти багатьох речей навчився на війні, правда?

– Більшість. Адже майже завжди є якась війна.

Клерфе занотував замовлення пляшки мінеральної води й побажання якогось мандрівника, щоб його розбудили о шостій ранку. Здивованому лисому чоловікові подав ключ до 12-го покою, а двом молодим англійкам ключі до номерів 24 і 25. З вулиці увійшов якийсь добряче захмелений чоловік і хотів довідатися, чи Ліліан вільна та скільки коштує.

– Тисячу доларів, – сказав Клерфе.

– Ти хіба здурів, стільки не коштує жодна жінка, – відказав пияк і зник серед ночі та плюскоту води на набережній.

Портьє приніс пляшки і ковбасу й заявив, що, якщо вони ще щось потребуватимуть, він готовий знову податися до «Тур д’Аржан» або в «Лаперуз». У нього, мовляв, є ровер.

– Завтра, – сказав Клерфе. – У вас знайдеться вільна кімната?

Портьє подивився на нього як на божевільного.

– Але ж у мадам є кімната.

– Мадам заміжня. Вона – моя дружина, – сказав Клерфе, черговий раз шокуючи портьє, бо він уже перестав розуміти, навіщо ж тоді знадобився «Дом Периньон».

– Шостий номер вільний, – сказав він. – Якраз поруч із мадам.

– Добре. Віднесіть усе туди.

Портьє відніс закупи і, побачивши чайові, заявив, що, коли треба, він готовий хоч усю ніч роз’їжджати на ровері, виконуючи доручення месьє. Клерфе дав йому картку паперу, де було записано, що він має купити та покласти вранці перед його дверима зубну щітку, шматок мила й таке інше. Портьє пообіцяв усе виконати й пішов. Потім він ще раз повернувся – приніс лід – і нарешті зник остаточно.

– Я подумав, що ніколи більше не побачу тебе, якщо залишу сьогодні увечері сам, – сказав Клерфе.

Ліліан сіла на підвіконня.

– Я про це думаю щоночі.

– Про що?

– Що ніколи вже цього всього не побачу.

Він відчув гострий біль. Її ніжний профіль вирізнявся на тлі ночі за вікном. Вона раптом здалася йому жахливо самотньою, саме самотньою, а не покинутою.

– Я кохаю тебе, – мовив він. – Не знаю, потребуєш ти цього чи ні, але я кажу правду. – Вона не відповіла. – Ти ж розумієш, я говорю так не через нинішній вечір, – продовжував він, сам не усвідомлюючи, що бреше. – Забудь сьогоднішній вечір. Це вийшло випадково, я вчинив безглуздо, я геть заплутався. Нізащо у світі я не хотів би тебе ранити.

Вона ще трохи помовчала.

– Мені здається, що в певному сенсі мене неможливо поранити, – промовила вона в задумі. – Я щиро так вважаю. Можливо, це компенсація за щось інше.

Клерфе не знав, що сказати. Він розумів, що вона має на увазі, але волів думати, що все якраз навпаки.

– Уночі твоя шкіра світиться, як мушля зсередини, – сказав Клерфе. – Вона не поглинає світло, вона відбиває його. Ти дійсно питимеш пиво?

– Так. І ще дай мені трохи цієї ліонської ковбаси. З хлібом. Тебе це не дуже шокує?

– Мене ніщо не шокує. У мене таке відчуття, ніби я завжди чекав цієї ночі. Весь той світ, який тягнеться позаду конторки портьє, що просмерділа часником, загинув. Тільки ми одні встигли врятуватися.

– Хіба ми встигли?

– Так. Чуєш, як тихо стало навкруги?

– Це ти став тихим, – відповіла вона. – Тому що домігся свого.

– Хіба я домігся? Мені здається, я потрапив до якогось салону моди.

– Ах, мої мовчазні друзі! – Ліліан подивилася на сукні, розвішені по кімнаті. – Ночами вони мені розповідали про казкові бали й карнавали. Але сьогодні вони мені вже не потрібні. Може, зібрати їх і повісити в шафу?

– Нехай залишаться. Що вони тобі розповідали?

– Багато чого. Іноді навіть про море. Я ж бо не бачила моря.

– Ми поїдемо до моря, – сказав Клерфе. Він передав їй холодну склянку з пивом. – За кілька днів. Мені треба на Сицилію. Там будуть перегони. Але в мене немає шансів перемогти. Їдь зі мною.

– А ти завжди хочеш бути переможцем?

– Іноді це дуже доречно. Ідеалісти вміють знаходити застосування грошам.

Ліліан розсміялася.

– Я розповім це дядькові Ґастону.

Клерфе уважно дивився на сукню з тонкої сріблястої парчі, що висіла в узголів’ї ліжка.

– Ця сукня якраз для Палермо, – мовив він.

– Я вдягала її вчора пізно вночі.

– Де?

– Тут.

– Сама?

– Сама, якщо ти хочеш знати. Я веселилася з Сен-Шапель, пляшкою вина, Сеною і місяцем.

– Більше ти не будеш сама.

– Я й не була настільки сама, як ти думаєш.

– Знаю, – сказав Клерфе. – Я кажу, що кохаю тебе, так ніби ти маєш бути мені вдячна. Але я так не думаю. Просто я так примітивно висловлююсь, бо то для мене таке незвичайне.

– Ти не висловлюєшся примітивно.

– Кожен чоловік це робить, коли не бреше.

– Ходи, – сказала Ліліан. – Відкрий пляшку «Дом Периньон». З хлібом, ковбасою і пивом ти здаєшся мені надто невпевненим, загальним і дуже легко скочуєшся до філософування. Що ти так нюхаєш? Чим я пахну?

– Часником, місяцем і брехнею, яку я ніяк не можу розпізнати.

– Ну й слава Богу. Вернімося на землю і вже тримаймося її. Людина так легко від неї відривається, коли є повня. А мрії нічого не важать.