Читать книгу Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник) - Еріх Марія Ремарк - Страница 14

Вони лишалися на Сицилії ще два тижні. Клерфе лікував своє плече. Дні минали в здичавілому саду Леваллі й біля моря. Вілла була кабіною, що зависла понад морем і часом, котрі пропливали під нею без жодного початку й кінця. Клерфе мав ще кілька тижнів до наступних перегонів.

– Ми залишаємося тут? – поцікавився він. – Чи повертаємося?

– Куди?

– До Парижа. Або куди-небудь. Коли нема дому, можна їхати всюди. Тут стає спекотно.

– Хіба весна вже закінчилася?

– Тут, на півдні, так. Але можемо взяти «Джузеппе» і поїхати за нею. У Римі вона лише починається.

– А коли й там закінчиться?

– Тоді, якщо ти захочеш, – розсміявся Клерфе, – ми поїдемо за нею далі. Потім вона почнеться в Ломбардії, над озерами. Можемо її переслідувати до Швейцарії, а потім униз уздовж Райну, аж врешті побачимо її біля моря у всіх барвах на полях тюльпанів Голландії. Тоді може здатися, що час зупинився.

– Ти робив уже колись щось таке?

– Так, сто років тому. До війни.

– З жінкою?

– Так, але було інакше.

– Напевно, це завжди інакше. Навіть з тією самою жінкою. Я не ревнива.

– Я б хотів, щоб була.

– Вважаю, що було б жахливо, якби ти нічого не пережив і розповідав мені, що я перша жінка в твоєму житті.

– Ти і є нею.

– Не є. Але досить, що на якийсь час завдяки мені ти забув імена інших.

– Їдемо?

Ліліан похитала головою.

– Ще не тепер. Я не хочу собі робити ілюзій, що час зупинився. Я хочу його відчувати й не обманювати сама себе. Час стояв на місці інколи взимку в санаторії, але я не стояла на місці. Я ковзала вздовж вісі часу, як на крижаній стіні, туди й назад.

– А тепер ти стоїш на місці?

Вона поцілувала його.

– Я кручуся на місці. Тимчасово. Як танцівниця.

Потім, однак, вона втратила терпіння і забажала виїхати. Їй почало здаватися, що вона перебуває вже на Сицилії багато місяців. Зрештою, то були місяці для неї. Вона мала власне літочислення. Один день від другого завжди відокремлювала ніч, наче багатотижнева прірва, а потім наставало пробудження наодинці. Ліліан ніколи не дозволяла Клерфе залишатися на всю ніч. Не хотіла, щоб вранці він став свідком її пробудження. Він вважав це за каприз, а вона просто не хотіла, щоб Клерфе чув її кашель.

Ліліан полетіла до Рима, щоб звідти летіти далі. Клерфе повертався з Торріані автом. Вони домовилися зустрітися в Парижі. Одного дня пополудні вона прогулювалася серед римських руїн. Наступного дня сиділа в саду кав’ярні на Венето. Увечері мала летіти далі, але не могла відважитися. Раптом її охопила хвиля безпричинної меланхолії, почуття великої насолоди, позбавлене будь-якого смутку, може, за винятком цього одного, останнього, срібно-сірого смутку, який майорить на обрії кожного життя, такого ж незбутнього, як життя бухгалтера. Ліліан провела цю ніч у готелі й лише наступного дня пішла до каси авіаліній. Там побачила у вікні плакат з краєвидом Венеції і, нагадавши собі, що сказала Клерфе в Леваллі, не вагаючись, попрохала переоформити квиток на лет до Венеції. Вона вважала, що перед поверненням до Парижа мусить її побачити. Вона хотіла щось для себе осмислити, хоч достеменно й не знала, що саме, але мусила це зробити перш, ніж побачиться знову з Клерфе.

– Коли відлітає літак?

– За дві години.

Ліліан повернулася до готелю і спакувала речі. Мабуть, Клерфе вже в Парижі, але вона не мала відваги зателефонувати або написати йому, що затримається. Вона зможе це зробити з Венеції, хоча знала, що цього не зробить. Хотіла побути кілька днів на самоті, геть сама, без контактів чи втручань з будь-якого боку, і лише потім повернутися. Повернутися? Куди? Хіба вона не відлетіла та хіба не літає й далі, мов один із тих казкових птахів, які народжуються без ніг і мусять пурхати, доки не помруть? Хіба вона не знала про це? І хіба не хотіла обдумати, чи не повинна покинути Клерфе?

Літак знизив політ над лагуною і занурився в пізній рожевий полудень. Ліліан дістала кутовий номер у готелі «Даніелі». Коли піднімалася в номер, ліфтер розповів їй, що в цьому готелі відбувся бурхливий роман старіючої Жорж Санд з молодим Альфредом де Мюссе.

– І що сталося? З ким він її зрадив?

– Ні з ким, мадемуазель. Він був у розпачі. То мадам Санд його зрадила. – Ліфтер усміхнувся. – З одним італійським лікарем. Месьє де Мюссе був поетом.

Ліліан помітила в його очах іскри іронії і розваги. Мабуть, вона обманювала сама себе, коли кохала одного, будучи з іншим. Ліфтер відчинив двері.

– Вона покинула його, – пояснив. – Виїхала без попередження.

«Так само, як і я, – подумала Ліліан. – Може, і я теж хочу зрадити сама себе?» Вона увійшла до покою і зупинилася. Приміщення було сповнене розпорошеним рожевим вечірнім світлом, яке побачити можна тільки у Венеції. Ліліан підійшла до вікна й виглянула. Вода була голуба та спокійна, але досить було, що з боку собору Сан-Заккарія припливло й зупинилося парове судно, щоб ряди гондол загойдалися на хвилях. Замиготіло перше світло, дуже бліде й загублене серед усієї цієї рожевості та блакиті, за винятком помаранчевого застережного світла уздовж мілин, що делікатно оточили спину Сан-Джорджо Маджоре, наче яскравий ланцюг. Це місто найвіддаленіше від усіляких гір. Далі неможливо було втекти. Ніщо тут людину не гнітило, все заспокоювало. І все було чуже й чарівне. «Ніхто мене тут не знає, – думала вона. – І ніхто не знає, що я тут!» Вона відчула цю анонімність, наче якесь дивне, бурхливе щастя, щастя, яке полягало у втечі від щастя бодай на короткий час або назавжди.

Це почуття загострилось, коли вона йшла через площу. У цьому було щось з авантюрної чарівності будь-якого починання. Ліліан не мала мети, дозволила течії підхопити себе і приземлити в партері ресторану «Квадріґо», їй сподобалося, що до невеликого приміщення із золотими люстрами і фресками, що зображали сцени XVIII сторіччя, можна було увійти просто з вулиці. Вона їла креветок і пила легке біле вино. Біля неї на стінах танцювали маски. Вона почувалася так, начеб і сама заховалася, зачаїлася за невидимою маскою, у тому запамороччені безвідповідальною свободою, яку давав кожен маскарад. Тисяча початків розкривалося перед нею в рожевому сутінку, як і тисяча вуличок цього міста, яке любило маски. А куди вони провадили? До невідомих, неназваних нових відкриттів чи тільки до чарівливих, виснажливих повторень, після яких чекало похмілля і усвідомлення, що знову втратила найцінніше: час? Зрештою, час завжди втрачається бездумно або так, як той чоловік із казки, який хотів так багато за свою брилу золота, що не міг вирішити скільки й помер у злиднях.

– Куди я могла б піти увечері? – поцікавилася вона в офіціанта.

– Увечері? Може, до театру, синьйоро.

– Там ще будуть вільні місця?

– Напевно. У театрі завжди є вільні місця.

– Як туди дістатися?

Офіціант почав їй описувати дорогу.

– А не можна взяти гондолу?

– Звичайно, можна. Раніше так завжди робили. Тепер уже ні. Театр має два входи. Пішки недалеко.

Ліліан взяла гондолу біля Палаццо Дукале. Офіціант мав рацію: крім неї, припливла ще тільки одна гондола. У ній сиділа пара американців похилого віку й фотографувала все підряд, в тому числі й гондолу Ліліан.

– Жінка у Венеції не може бути сама, – сказав гондольєр, допомагаючи їй висісти. – Тим більш молода жінка. А вродлива ніколи.

Ліліан глянула на нього. Він був старий і не виглядав на такого, який би пропонував себе, як лік.

– Чи коли-небудь можна бути самому? – поцікавилася вона, дивлячись на червоне вечірнє небо понад дахами.

– Тут ще більше, ніж деінде, синьйоро. Звичайно, якщо хтось не народився тут.

Ліліан увійшла саме в момент, коли піднялася завіса. Грали якусь комедію XVIII сторіччя. Роззирнулася залом, освітленим тьмяним світлом зі сцени і стель. То був найпрекрасніший театр на світі й до появи електрики мусив справляти чарівне враження завдяки безлічі свічок і розмальованих балконів. Таким, зрештою, здавався й досі.

Глянула на сцену. Вона мало що розуміла італійською і незабаром припинила стежити за текстом. Її знову охопило дивне почуття самотності й меланхолії, які відчула в Римі. Може, гондольєр мав рацію? А може, вся річ у тому, що вона з незрозумілою наполегливістю шукає алегорію в сьогоднішньому вечорі: ти приходиш, дивишся п’єсу, в якій спершу не розумієш ні слова, а потім, коли починаєш щось розуміти, тобі вже час іти. На сцені не відбувалося нічого серйозного – це було відразу видно, весела комедія, спокушання, шахрайство, доволі злі жарти з якогось дурня, і Ліліан не розуміла, чому це її так зворушило, що вона не змогла стримати дивного ридання і їй довелося притиснути до губ хустинку. Тільки після того, як ридання повторилося і вона побачила на хусточці темні плями, їй усе стало ясно.

Вона почекала хвильку, намагаючись упоратися з собою, але кров з’явилася знову. Треба було вийти, але Ліліан не знала, чи в змозі вона це зробити сама. Вона французькою попросила свого сусіда допомогти їй вийти. Не глянувши на неї, він незадоволено затряс головою. Він стежив за п’єсою і не зрозумів, про що їй ідеться. Тоді Ліліан звернулася до жінки ліворуч. У відчаї вона намагалася згадати, як італійською буде «допомога». Але це слово не спадало їй на думку.

– Мisericordia, – пробурмотіла Ліліан нарешті. – Мisericordia, per favore![1]

Жінка поглянула на неї зі здивуванням.

– Are you sick?[2]

Ліліан кивнула, тримаючи далі хусточку біля вуст, і спробувала встати.

– Too many cocktails, – сказала старша білява жінка. – Мario, darling, help the lady to get some fresh air. What a mess![3]

Маріо підвівся і підтримав Ліліан.

– Тільки до дверей, – шепнула вона.

Чоловік узяв її під руку й випровадив. На хвильку до них обернулося кілька голів. На сцені спритний коханець саме святкував тріумф. Маріо відчинив двері до фойє і витріщив очі на Ліліан. Перед ним стояла дуже бліда жінка в білій сукні, кров текла їй між пальцями і скапувала на груди.

– But, signora, you are really sick, – сказав Маріо розгублено. – Shall I take you to a hospital?[4]

Ліліан похитала головою.

– Готель «Даніелі». Якесь авто, прошу… таксі.

– Але ж синьйоро, у Венеції нема таксі! Тільки гондоли! Або моторні човни. Ви мусите піти до клініки.

– Ні, ні! Човен. До готелю. Там напевно є лікар. Прошу… тільки до човна… ви ж мусите повернутися.

– Е, Мері може там почекати, – сказав Маріо. – І так не розуміє ані слова італійською. Та й вистава нудна.

Бліда помпейська червінь за насиченою червінню штор. Білизна декорацій. Двері, сходи і вітер, потім майдан із брязкотом тарілок і виделок, вуличний ресторан з реготом і гамором відвідувачів. Минувши їх, вони дійшли до похмурого, смердючого, вузького каналу, в якому з’явився човен і перевізник, мовби родом зі Стіксу.

– Гондола, синьйоро, гондола?

– Так! Швидко! Швидко! Синьйоро хвора.

Гондольєр витріщив очі.

– Підстрелена?

– Не питай! Рушай! Швидко!

Вузький канал. Маленький міст. Мури будівель. Плюскіт води. Протяжливі вигуки гондольєрів на перехрестях. Прогнилі сходи, заіржавілі двері, маленькі садки з пеларгоніями, покої, з яких лунало радіо, жовті жарівки без абажурів, білизна, що сушиться на мотузках, щур, що балансує, як линвоходець, на вузькому мурі, гострі голоси жінок, запах цибулі, часнику й оливкової олії і важкий, мертвий запах води.

– Зараз будемо на місці, – сказав Маріо.

Другий канал, ширший. Потім сильніші хвилі, широчінь Каналу Ґранде.

– Затримати моторний човен?

Ліліан лежала на задній лаві впоперек, так, як упала.

– Ні, – шепнула. – Далі! Не змінювати…

Освітлені готелі, тераси, парові судна, що сопуть, димлять, повні пасажирів, моторні човни з білими мундирами на борту, – якою ж самотньою була людина серед солодкого сум’яття існування, коли боролася за нього, і як усе змінювалося на жахіття, в якому з зусиллям хапала повітря! Вони проминули ряди гондол, які колихалися біля причалів, наче чорні труни на дзеркальній воді, наче великі чорні водяні яструби, що намагаються вхопити її металевими дзьобами, а потім – піцерія, задимлене світло, простір і зірки, яскрава просторінь, прикрита банею неба, а під Мостом Зітхань нестерпно солодкавий тенор у човні з туристами співає «Санта Лючія». «Може, саме так і виглядає смерть, – подумала Ліліан, – коли я лежу так із задертою назад головою, чуючи зовсім поруч шум води, а попереду уривки пісні, у компанії невідомого чоловіка, який щохвилі запитує: «Витримаєте ще дві хвилини? Зараз будемо на місці». Ні, то не смерть, вона знала про це. Маріо допоміг їй зійти з човна.

– Заплатіть за мене, – шепнула вона портьє на помості перед готелем. – І лікаря! Негайно!

Маріо провів її через хол. Там не було багато людей. Американці за столиком витріщали на неї очі. Десь мигнуло обличчя, яке вона знала, але не могла пригадати.

Молодий ліфтер знову ніс службу, Ліліан усміхнулася із зусиллям.

– Це драматичний готель, – шепнула. – Хіба не так ви сказали?

– Не розмовляйте, мадам, – сказав Маріо. Він був добре вихованим ангелом-охоронцем з оксамитним голосом. – Зараз прийде лікар. Доктор Пісані. Дуже добрий. Не розмовляйте! Принеси лід, – сказав він ліфтерові.

Ліліан цілий тиждень лежала в готельному покої. Вікна були відчинені, відчутно потепліло. Вона не сповістила Клерфе. Не хотіла, щоб застав її хворою. Також не хотіла його бачити біля свого ліжка. То була її справа, тільки її. Вона спала і дрімала цілими днями, до пізньої ночі чула захриплі вигуки гондольєрів і плюскіт гондол. Час від часу приходив лікар, приходив Маріо. Не було тут нічого загрозливого, тільки й усього, що невелика кровотеча, лікар розумів її, а Маріо приносив квіти й розповідав їй про своє тяжке життя зі старшими дамами. Якби ж то вдалося знайти нарешті багату й молоду, яка б його розуміла. Він не мав на увазі Ліліан. Він до неї придивився і відразу зрозумів, у чому річ. Він був цілком щирий і розмовляв з нею, як із подругою.

– Ти живеш за рахунок смерті, а я за рахунок жінок, які бояться проґавити, мабуть, останній шанс пережити велике кохання, – сказав він і розсміявся. – Або кажучи інакше: ти також цього боїшся, але твоїм жиголо є смерть. Уся різниця полягає в тому, що твій тобі вірний. За це ти зраджуєш його, де тільки можеш.

Ліліан слухала його з усмішкою.

– Смерть є жиголом для нас усіх. Тільки більшість людей про це не знає, – сказала вона. – Що ти хочеш робити пізніше, Маріо? Одружитися з однією з цих старших дам?

Маріо похитав головою.

– Я заощаджую. Коли за кілька років зберу відповідну суму, то відкрию невеликий елегантний бар. Я маю наречену в Падуї, яка чудово варить. Які в неї фетучині! – Маріо поцілував пучки пальців. – Це такі скручені в клубок спагеті. Прийдеш зі своїми знайомими?

– Прийду, – відказала Ліліан, зворушена делікатністю, з якою він намагався її утішати, вдаючи, що вірить, ніби вона буде жити ще так довго. Але хіба вона сама не вірила в це маленьке приватне диво? Що саме те, в чому їй відмовляють, може бути для неї добре? Вона була романтичною, сентиментальною дівчиною, яка по-дитячому чекала, що якась богиня-мати доброзичливим ляпанцем вирятує її з будь-якої біди. Дивлячись на обличчя Маріо, яке на тлі вікна, залитого полудневим сонцем, скидалося на камею, висічену на рожевому кварці, Ліліан згадала слова одного англійського гонщика, почуті нею на Сицилії. Гонщик стверджував, що в романських народів немає гумору, їм він не потрібен, для них цей спосіб самоствердження – давно пройдений етап. Гумор був вершинним досягненням цивілізованого варварства, ще в XVIII сторіччі люди майже не знали гумору, зате вони розумілися на галантності, ігноруючи все те, чого не могли здолати. За часів Французької революції засуджені на смерть, ідучи на ешафот, зберігали вишукані манери, не сміючись, мовби прямували до королівського двору.

Маріо приніс їй вервицю, яку посвятив Папа Римський, і розмальовану венеційську шкатулку на листи.

– Я не маю нічого, що могла б тобі дати натомість, – сказала вона.

– А я нічого й не хочу. Добре мати змогу щось дарувати, а не мусити раз у раз жити з подарунків.

– Ти мусиш?

– Мій фах надто прибутковий, аби я міг від нього відмовитися. Але не легкий. Це справді робота. Так мило з твого боку, що ти нічого від мене не хочеш.

Обличчя, яке майнуло перед Ліліан у готельному холі, коли Маріо її вів, належало віконту де Пестре. Він упізнав її і наступного дня почав посилати квіти.

– Що ви робите в готелі? – поцікавився він, коли врешті вона зателефонувала йому.

– Я люблю готелі. Чи ви хочете мене вислати до клініки?

– Звичайно, ні. У клініках роблять операції. Я ненавиджу їх так само, як ви. Але дім із садом над одним з тихих каналів…

– У вас і тут такий будиночок? Як квартира в Парижі?

– Неважко було б такий знайти.

– То ви його маєте?

– Авжеж, – підтвердив Пестре.

Ліліан розсміялася.

– Ви всюди маєте квартири, а я ніде не хочу мати жодної. Кому з нас легше буде відмовитися? Краще заберіть мене кудись на вечерю.

– Вам можна виходити?

– Не конче. Але завдяки цьому експедиція матиме присмак пригоди, правда?

«Це справді має присмак пригоди, – подумала вона, коли зійшла до холу. – Хто часто тікає від смерті, однаково часто народжується заново й щоразу відчуває глибшу вдячність, якщо тільки позбудеться ілюзії, що має якесь право на життя». Заскочена цим відкриттям, вона зупинилася. Ото ж бо й воно! У цьому полягає вся таємниця! Невже вона мусила приїхати до Венеції, до цього чудового готелю з багатьма полуднями забарвленими кіновар’ю і кобальтовою блакиттю, щоб зробити таке відкриття?

– Ви посміхається, – сказав Пестре. – Чому? Тому що обманюєте свого лікаря?

– Не його. Куди підемо?

– До «Таверни». Візьмемо гондолу.

Бічний вхід до готелю. Гондола, що колишеться на воді. Хвилина спогадів і нудоти, яка швидко минула, коли вона сіла до човна. Гондола не була плавучою труною, не була вже також чорним яструбом, який намагався її вхопити металевим дзьобом. Була просто гондолою, темним символом такої колись могутньої радості життя міста, що врешті з’явився закон, щоб відтоді всі гондоли малювали тільки начорно, а їхні власники більше страждали від зайвої розкоші.

– Я знаю Венецію тільки з мого вікна, – сказала Ліліан. – І з кількох годин першого вечора.

– Тоді ви знаєте її краще за мене. Я знаю Венецію тридцять років.

Канал. Готелі. Тераса зі столиками під білим обрусом. Плюскіт води. Вузький канал, наче води Стіксу. «Звідки я усе це знаю? – розмірковувала Ліліан, охоплена на хвилину неспокоєм. – Чи не з’явиться тепер вікно з канарками в клітках?»

– Де знаходиться та «Таверна»? – поцікавилася вона.

– Біля театру.

– Вона має терасу?

– Так. Ви вже були там?

– Я знаю її дуже поверхово. Я не їла там. Тільки проходила повз неї.

– Це знаменитий ресторан.

Почувся брязкіт тарілок і голоси, перш ніж вони випливли з-за рогу.

– Ви смієтеся, – мовив Пестре. – Чому?

– Ви запитуєте мене про це вже вдруге. Бо я голодна. Але знаю, що дістану щось їсти.

Власник ресторану обслуговував їх особисто. Приніс морепродукти, свіже, печене, варене й біле точене вино.

– Чому ви тут сама? – запитав Пестре.

– Для капризу, але я вже повертаюся.

– До Парижа?

– До Парижа.

– До Клерфе?

Він і про це вже довідався?

– Так, до Клерфе.

– Чи не можна б із цим ще почекати? – поцікавився обережно Пестре.

Ліліан розсміялася.

– А ви впертий. Маєте якусь пропозицію?

– Ні, якщо не бажаєте. А якщо хочете, то без жодних умов. Але чому б вам принаймні на якийсь час не затриматися і все гарно оглянути.

Продавець забавок підійшов до столика. Накрутив двох плюшевих шотландських тер’єрів і пустив його по дошці.

– Я не мушу вже оглядати, – сказала Ліліан. – Не маю часу на повторення чогось, що вже було.

Пестре взяв собачок і віддав чоловікові.

– Ви впевнені, що це завжди повторення?

Ліліан кивнула.

– Для мене так. Зміни в подробицях неважливі. Варіанти мене не цікавлять.

– Тільки есенція?

– Тільки те, що я можу застосувати для себе. Я маю, як мені здається, найпростішу реакцію.

Прийшов ресторатор і приніс палаючі в ромі персики та еспресо.

– Хіба ви ніколи не мали відчуття, що щось можете пропустити? – запитав Пестре.

Ліліан поглянула на нього й помовчала.

– Що? – запитала врешті.

– Якусь пригоду. Або несподіванку. Або новину. Щось, чого ви не знаєте.

– Я мала це, коли сюди приїхала. Я мала відчуття, що оминуть мене Нью-Йорк, Йокогама, Таїті, Аполлон, Діоніс, Дон Жуан і Будда, тепер уже не маю.

– Відколи ви його не маєте?

– Уже кілька днів.

– Чому?

– Бо я навчилася, що людина може прогаяти тільки саму себе.

– Де ви навчилася цього?

– Біля мого вікна в готелі.

– Тепер я поцікавлюся втретє, чому ви усміхаєтесь?

– Бо дихаю. Бо я тут, бо вечір і ми говоримо дурниці.

– Хіба це дурниці?

– Це завжди дурниці. У них є коньяк?

– У них є ґраппа, стара й дуже добра, – сказав Пестре. – Я заздрю вам. – Ліліан усміхнулася. – Ви змінилися. Ви інша, ніж у Парижі. Знаєте, чому так?

– Не знаю, – знизала плечима вона. – Може, тому, що я позбулася певної ілюзії, що людина має якісь права на життя, і завдяки цьому й другої ілюзії, що в житті підстерігає її несправедливість.

– Це дуже неморально.

– Дуже, – повторила Ліліан і випила ґраппу. – Маю надію, що не муситиму до цих ілюзій повертатися. Принаймні упродовж якогось часу.

– Виглядає так, що я з’явився запізно, – мовив Пестре. – На кілька годин або кілька днів. Коли ви їдете? Завтра?

– Післязавтра.

– Звучить так само. Шкода.

– Шкода, – повторила Ліліан, – не таке вже й сумне слово, як здається.

– Це теж одне з ваших нових відкриттів?

– Одне з сьогоднішніх.

Пестре відсунув свій стілець.

– Я покладаю надію на завтрашні.

– Надія натомість, – сказала Ліліан, – набагато сумніше слово, ніж вважають.