Читать книгу Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник) - Еріх Марія Ремарк - Страница 11

Десь співала канарка. Клерфе почув її крізь сон. Прокинувшись, він роззирнувся. Хвильку не міг зрозуміти, де знаходиться. Сонячні відблиски від білих хмар і річки танцювали на стелі, кімната здавалася перекинутою догори дригом. Стелю обрамляв ясно-зелений сатиновий фриз. Двері до лазнички й вікно в ній були відчинені, і Клерфе побачив клітку канарки, що висіла у вікні навпроти по той бік двору. У глибині за столом сиділа жінка з потужним бюстом і жовтим волоссям, наскільки Клерфе міг розгледіти, перед нею стояв не сніданок, а обід і півпляшка бургундського.

Клерфе пошукав свого годинника. То не була ілюзія – годинник показував дванадцяту. Він уже цілий місяць не спав так довго й раптом відчув вовчий голод. Обережно відчинив двері. На порозі лежав згорток, у якому виявилося усе, що він замовив напередодні увечері. Портьє дотримав обіцянки. Клерфе розпакував приладдя, наповнив ванну водою, вимився і одягнувся. Він покинув Ліліан пізно вночі. Вона заснула поруч нього, і він вирішив, що буде краще, якщо він піде до себе в номер. Канарка все ще співала. Товста блондинка пила тепер каву з яблучним пирогом. Клерфе підійшов до другого вікна, яке виходило на набережну.

Вуличний галас ударив у його вуха з усією силою. Будки книгарів були відчинені, а річкою, виблискуючи на сонці, плив буксир із гавкучим шпіцом на кормі. Клерфе нахилився і побачив у сусідньому вікні Ліліан. Не помічаючи, що Клерфе спостерігає за нею, вона висунулася з вікна й дуже зосереджено й уважно спускала на мотузці плескатий кошик. Якраз під ними, біля дверей ресторану, розташувався продавець вустриць зі своїми ящиками. Ця процедура була йому, мабуть, знайома. Коли кошик спустився, продавець виклав його дно мокрими водоростями й поглянув угору.

– Морену? Белону? Белони сьогодні кращі.

– Шість белон, – відповіла Ліліан.

– Дванадцять, – додав Клерфе.

Ліліан повернула голову й засміялася.

– А ти не хочеш поснідати?

– Я хочу вустриць. І пляшку легкого вина замість помаранчевого соку.

– Дванадцять? – запитав продавець.

– Вісімнадцять, – відповіла Ліліан, а потім, звертаючись до Клерфе, додала: – Іди сюди. І принеси вино.

Клерфе пішов до ресторану по пляшку вина й келихи. Приніс також хліб, масло та шматок сиру.

– І часто ти це проробляєш? – запитав він.

– Майже щодня. – Ліліан показала листа. – Післязавтра бал на мою честь у стрийка Ґастона. Ти хочеш бути запрошеним?

– Ні.

– Добре. Зрештою, це суперечило б меті обіду: знайти для мене багатого жениха. А може, ти багатий?

– Я буваю багатий лише на кілька тижнів. Якщо знайдеться досить багатий жених, ти вийдеш за нього?

– Налий мені вина, – відповіла вона, – і не мели дурниць.

– Від тебе всього можна чекати.

– Відколи?

– Я багато думав про тебе.

– Коли?

– Уві сні. Твої вчинки ніколи не можна передбачити. Ти підкоряєшся особливим, невідомим мені законам.

– Добре, що ти думав про мене, – сказала Ліліан. – Це ніколи не зашкодить. Що ми робитимемо пополудні?

– Сьогодні вдень ти поїдеш зі мною в готель «Ріц». Там я тебе посаджу хвилин на п’ятнадцять у холі, в якомусь затишному куточку, і дам кілька журналів, а сам переодягнуся. Потім ми пообідаємо на зло дядькові Ґастону. – Вона подивилася у вікно й нічого не відповіла. – Якщо хочеш, я згоден піти з тобою перед цим у каплицю Сен-Шапель, або в собор Паризької Богоматері, або навіть у музей. Найнебезпечніше те, що в тобі уживаються і синя панчоха, і грецька гетера часів занепаду, яку доля закинула до Візантії. Загалом я готовий на все, можу вирушити на Ейфелеву вежу або прогулятися Сеною на пароплавчику.

– Прогулянку Сеною я вже якось відбула. Там мені запропонували стати коханкою багатого різника з власною трикімнатною квартирою.

– А на Ейфелевій вежі ти була?

– Туди я поїду з тобою, коханий.

– Так я й думав. Ти щаслива?

– А що це таке?

– І далі не знаєш? Зрештою, хто це справді знає? Може, це танець на кінчику голки.

Ліліан повернулася з прийняття в стрийка Ґастона. До готелю її відвіз своїм автом віконт де Пестре. Вона відбула жахливий нудотний вечір із чудовою їжею. Присутніми були кілька жінок і шість чоловіків. Жінки були їжакуваті, від них била ворожість, поєднана з цікавістю. Жодна з жінок не була елегантна, і всі вони були заміжні. З чоловіків четверо виявилися неодруженими та ще й заможними, двоє були молодих, а найстаріший і найбагатший був віконт де Пестре.

– Чому ви живете на лівому березі? – запитав він. – З романтичних спонукань?

– Випадково. Це найкраща спонука з усіх, які я знаю.

– Вам треба жити на Вандомській площі.

– Просто вражаюче, – сказала Ліліан. – Стільки людей знають краще, де мені жити, ніж я сама.

– На Вандомській площі в мене є помешкання, щось на зразок художнього ательє, де я ніколи не буваю.

– Ви хочете здати його мені?

– А чом би й ні?

– Скільки це коштуватиме?

– Навіщо нам говорити про гроші? – Пестре засовгався на сидінні. – Подивитеся його коли-небудь. Воно у вашому розпорядженні, варто вам тільки захотіти.

– Без жодних умов?

– Без жодних. Звичайно, я буду радий, якщо ви погодитеся при нагоді піти зі мною до ресторану, але це не є жодною умовою.

– Отже, безкорисливі люди ще не перевелися на світі, – мовила Ліліан.

– Коли ви оглянете помешкання? Хочете завтра? Чи можу я забрати вас завтра на обід?

Ліліан подивилася на його вузьке обличчя з білою щіткою вусиків.

– Власне кажучи, стрийко хоче видати мене заміж, – сказала вона.

Пестре розсміявся.

– У вас іще багатьох часу попереду. Ваш стрий дещо старомодний.

– У помешканні вистачить місця для двох?

– Гадаю, що так. А чому ви запитуєте?

– На випадок, якщо я захочу оселитися там з моїм приятелем.

Хвильку Пестре уважно дивився на неї.

– Про такий варіант теж слід подумати, – сказав він після паузи, – хоча, відверто кажучи, для двох помешкання дещо тіснувате. А чом би вам не пожити якийсь час самій? Спершу гарненько оглянете Париж. Тут перед вами відкриється багато можливостей.

– Маєте рацію.

Авто зупинилося, і Ліліан вийшла.

– То о котрій годині заїхати по вас завтра? – запитав віконт.

– Я ще подумаю. Ви не заперечуєте, якщо я запитаю стрийка Ґастона?

– На вашому місці я б цього не робив. Навіщо даремно його тривожити? Та ви цього й не зробите.

– Чому?

– Той, хто про це запитує, ніколи так не чинитиме. Ви дуже вродлива й молода, мадемуазель. Я був би щасливий подбати для вас про оправу, яка вам личить. Повірте мені, людині вже немолодій, наскільки б вам тут усе не здавалося привабливим, але це – втрачений час. Вам потрібна розкіш, велика розкіш. Пробачте за цей комплімент, але в мене набите око. Добраніч, мадемуазель.

Ліліан піднялася сходами. Спочатку виставка женихів, влаштована стрийком Ґастоном, не викликала в ній нічого, окрім убивчої іронії. Вона здавалася собі вмирущим вояком, якого спокушають принадами життя. Але потім їй раптом стало нудно. Вона відчула себе так, немов була єдиною здоровою особою серед усіх цих людей, які гнили живцем. Їхні розмови були для неї незрозумілі. Усе, до чого вона ставилася байдуже, вони вважали найважливішим, а те, чого вона прагнула, було чомусь для них табу. Пропозиція віконта де Пестра здалася їй, мабуть, найрозумнішою.

– Ну, як, стрийко Ґастон був на висоті? – пролунав у коридорі голос Клерфе.

– Ти тут? Не пішов у нічний ресторан і не п’єш?

– Я втратив смак до таких речей.

– Ти чекав мене?

– Так, – сказав Клерфе. – Через тебе я стану страшенно доброчесним. Не хочу більше пити. Без тебе.

– А раніше ти пив?

– Так. У проміжках між перегонами завжди пив. Часто це були проміжки між аваріями. Думаю, що я пив зі страху. А може, щоб утекти від самого себе. Тепер усе це минуло. Сьогодні вдень я був у каплиці Сен-Шапель. А завтра збираюся навіть до музею Клюні. Хтось зі знайомих, що бачили тебе зі мною, стверджує, що ти схожа на кралю з однорогом, яка зображена на гобелені, що висить у цьому музеї. Ти маєш великий успіх. Ну як, підемо ще кудись?

– Цього вечора ні.

– Сьогодні ти була в гостях у буржуа, для яких життя – це кухня, салон і спальня, де вже їм зрозуміти, що життя – це вітрильник, на якому надто багато вітрил, так що в будь-який момент він може перекинутися. Тепер ти мусиш відпочити.

Очі Ліліан зблиснули.

– Ти все-таки випив?

– Та ні, мені це не конче. Невже тобі не хочеться ще кудись поїхати?

– Куди?

– На будь-яку вулицю і в усі кнайпи, про які ти щось чула. Ти чудово вбрана. Ти чудово вбрана, але змарнувала таку прекрасну сукню на кандидатів стрийка Ґастона. Цю сукню ми за будь-яких умов зобов’язані вивести на світло, навіть якщо ти сама не бажаєш виїжджати. Щодо суконь існують відомі зобов’язання.

– А щодо людей – ні?

– Звичайно, ні.

– Добре. Але їдьмо повільно. Багатьма вулицями. Усі вони без снігу. З квітникарками на кожному розі. І ми заладуємо ціле авто фіялками.

Клерфе випровадив «Джузеппе» з лабіринту вулиць біля набережній і чекав перед дверима готелю. Ресторан поруч із готелем якраз зачиняли.

– Сумуючий коханець, – вимовив хтось поруч з ним. – Чи не надто ти старий для цієї ролі? – Біля Клерфе стояла Лідія Мореллі. Вона щойно вийшла з ресторану, випередивши свого супутника.

– Безумовно, – відповів він. – У цьому й полягає уся чарівність!

Лідія закинула на плече край білого хутра.

– Нова роль! Доволі провінційна, мій любий. З молодою гускою!

– Ось це комплімент, – відповів Клерфе. – Якщо вже ти так кажеш, отже, вона чарівна.

– Що? Чарівна! Оце дурненьке створіннячко з трьома сукнями Баленсіаґи?

– Три? Гадаю, вона має їх принаймні тридцять. На ній вони щоразу виглядають по-новому, – Клерфе розсміявся. – Відколи це ти, мов сищик, вистежуєш гусок і дурненьких створіннячок?

Лідія зібралася було сказати йому ще кілька ядучих слів, але тут із ресторану вийшов її супутник. Схопивши руку свого кавалера з таким виглядом, наче то була зброя, Лідія пройшла повз Клерфе. Ліліан з’явилася за кілька хвилин.

– Мені щойно сказали, що ти чарівлива, – повідомив її Клерфе. – Час тебе кудись заховати.

– Тобі було нудно чекати?

– Ні. Якщо хтось довго нікого не чекав, очікування молодить його на десять років. А то й на всі двадцять. – Клерфе подивився на Ліліан. – Мені здавалося, що я вже ніколи не чекатиму.

– А я завжди чогось чекала. – Ліліан подивилася услід обстриженій на бубон жінці в кремових коронках, що вийшла з ресторану, на ній було намисто з діамантів завбільшки з горіх.

– Як воно виблискує! – сказала Ліліан.

Клерфе нічого не відповів. Коштовності були для нього небезпечною темою, якщо вони захоплять уяву Ліліан, завжди знайдуться люди, які зуміють краще, ніж він, задовольняти її примхи.

– Не для мене, – сказала зі сміхом, мовби відгадавши його думки.

– Ти вбрала нову сукню? – запитав.

– Так. Сьогодні надіслали.

– Скільки їх тепер у тебе?

– Вісім разом із цією. Чому ти запитав?

Лідія Мореллі здавалася добре інформованою. І те, що вона сказала, ніби суконь три, нормально.

– Стрийко Ґастон жахається, – зауважила Ліліан, розсміявшись. – Усі рахунки я відправила йому. Він не знає тільки одного: цих суконь мені вистачить на все життя. А тепер рушаймо в найкращий нічний клуб, який знаєш. Ти маєш рацію, у суконь теж є свої права.

Була четверта ранку.

– Поїдемо кудись іще? – запитав Клерфе.

– Так, поїдемо, – кивнула Ліліан. – Ти не втомився?

Клерфе знав, що він не має права запитувати Ліліан, чи не втомилася вона.

– Поки що ні, – сказав він. – Тобі подобається?

– Усе чудово!

– Добре, тоді поїдемо в інший ресторан. З циганським хором.

І Монмартр, і Монпарнас, хоч і з деяким запізненням, усе ще переживали післявоєнний чад. Строкаті лігва кабаре й нічних ресторанів тонули в тумані, мовби знаходилися під водою. Усе, що тут відбувалося, було нескінченним повторенням одного й того самого. Без Ліліан Клерфе люто нудьгував би, але для неї усе це було новим, вона бачила не те, що є насправді, і не те, що бачили інші, а те, що хотіла побачити. У її очах нічні ресторани, що дерли шкуру з клієнтів, перетворювалися на вогнища життя, а оркестри, що ганялися за чайовими, давали концерти здійснених мрій. Зали, заповнені фордансерами, нуворишами, вульгарними й безглуздими кралями, – усіма тими, хто не вертався додому, бо не знав, як убити час, або ж тому, що розраховував на легку пригоду або на якусь угоду, ставали в її очах іскристим виром, бо вона цього хотіла та прийшла сюди заради цього.

«Ось що відрізняє її від тих, хто товчеться тут, – думав Клерфе. – Усі вони прагнуть або пригод, або бізнесу, або заповнити гармонійним галасом порожнечу в собі. Вона ж полює на життя, тільки на життя, вона, мов навіжена, полює на нього, наче життя – це білий олень або казковий одноріг. Вона так віддається гонитві, що її азарт заражає інших, вона не знає гальм, не дивиться на боки. З нею почуваєшся то підупалим стариганем, то молодиком, і тоді з глибин забутих років раптом випливають обличчя, прагнення і тіні снів, а потім несподівано, мов спалах блискавки в сутінках, з’являється давно забуте відчуття неповторності життя».

Цигани нахилялися над столиком, уважно стежачи своїми оксамитовими очима, і грали. Ліліан слухала зачаровано. «Для неї все це справжнє, – думав Клерфе, – степ, самотня скарга ночі, самотність, перше вогнище, біля якого людство знайшло сховище, навіть найдавніша, найзаяложеніша й найсентиментальніша пісня є для неї гімном людства, у кожній такій пісні їй вчуваються і скорбота, і бажання втримати нестримне. Можливо, Лідія Мореллі мала рацію: в цьому було щось провінційне, але цур йому й пек, якщо не саме через це я мушу її обожнювати».

– Мабуть, я надто багато випив, – мовив він.

– Що означає «надто багато»?

– Коли втрачаєш відчуття власного «я».

– Якщо так, я завжди буду пити надто багато. Я не люблю свого «я».

«Нічого не боїться, – подумав Клерфе. – І якщо це кубло є для неї відображенням життя, то кожна банальність звучить для неї так само чарівно й розумно, як вона, напевно, звучала, коли її вимовили вперше. Це просто нестерпно. Вона знає, що повинна померти, і звиклася з цією думкою, як люди звикаються з морфієм, ця думка перетворює для неї весь світ, вона не знає страху, її не лякають ні вульгарність, ні блюзнірство. Чому ж я, до дідька, відчуваю щось на зразок жаху, замість того щоб, не замислюючись, кинутися у вир?»

– Я обожнюю тебе, – сказав він.

– Не кажи цього так часто. Для цього треба бути дуже незалежним.

– Але не в твоєму випадку.

– Тоді говори про це раз у раз, – промовила вона. – Мені це необхідно, як вода й вино.

Клерфе розсміявся.

– Адже ми обоє праві, втім, кому до цього яке діло? Куди ми підемо?

– У готель. Я хочу виселитися.

Клерфе вирішив нічому не дивуватися і сказав:

– Добре, тоді поїдемо пакувати твої речі.

– Я вже спакувалася.

– Куди ти хочеш переїхати?

– До іншого готелю. Уже дві ночі підряд о цій порі телефонує мені якась жінка й каже, щоб я забиралася звідси, бо тут мені не місце. І багато чого іншого в тому ж дусі.

Клерфе подивився на Ліліан.

– Чому ти не скажеш портьє, щоб він не з’єднував тебе з нею?

– Я казала, але їй завжди вдається додзвонитися. Учора йому сказала, що вона моя мати. Вона говорить з акцентом, ця жінка не француженка.

«Лідія Мореллі», – подумав Клерфе.

– Чому ти мені нічого про це не казала?

– Навіщо? А «Ріц» заповнений?

– Ні.

– То добре. Стрийко Ґастон знепритомніє, коли дізнається, де я мешкатиму завтра.

Речі Ліліан не були запаковані. Клерфе позичив у портьє велетенську скриню, яку залишив під час відступу німецький майор, і запакував до неї вбрання Ліліан. Вона сама сиділа на ліжку та сміялася.

– Мені прикро, що я звідси йду, – сказала. – Я тут усе дуже полюбила. Але я люблю без печалі. Ти розумієш це?

Клерфе підвів голову.

– Боюся, що так. Ти не шкодуєш за тим, що покидаєш.

Вона знову розсміялася, сидячи на ліжку з витягнутими ногами і з келихом вина.

– Тепер усе вже не важливо. Якщо я пішла з санаторію, то можу піти звідусіль.

«Так вона піде й від мене, – подумав Клерфе, – з тією ж легкістю, з якою люди міняють готелі».

– Дивися, ось шабля німецького майора, – сказав він. – У паніці він, мабуть, зовсім забув про неї. Для німецького офіцера це дуже поганий вчинок. Я залишу шаблю в скрині. А знаєш, ти п’яна, але тобі це дуже пасує. На щастя, я вже два дні тому замовив для тебе номер у «Ріці». Інакше нам було б досить важко пройти повз портьє.

Ліліан схопила шаблю і, не встаючи з місця, засалютувала.

– Ти мені дуже подобаєшся. Чому я ніколи не кличу тебе на ім’я?

– Мене ніхто не зве на ім’я.

– Тоді я й понадто мушу кликати.

– Готово, – сказав Клерфе. – Ти хочеш узяти з собою шаблю?

– Залиш її тут.

Сховавши ключ до кишені, Клерфе подав Ліліан плащ.

– Я не дуже схудла? – запитала вона.

– Ні, як на мене, ти поправилася на кілька фунтів.

– Тепер це для всіх найголовніше, – пробурмотіла вона.

Валізи вони запакували в замовлене таксі.

– Моя кімната в «Ріці» виходить на Вандомську площу? – запитала Ліліан.

– Так. Не на вулицю Камбон.

– А де ти мешкав під час війни?

– На Камбон, коли повернувся з табору військовополонених. То була добра криївка, ніхто не підозрював, що можна там заховатися. Мій брат мешкав тоді на Вандомській площі з німецького боку. Ми ж бо ельзасці. Мій брат має німецького батька, а я французького.

– Невже твій брат не міг тебе якось визволити?

Клерфе розсміявся.

– Він і не здогадувався, що я тут, а найрадше бачив би мене в Сибіру. Може, і ще далі. Бачиш це небо? Світає. Чуєш птахів? У місті чути їх тільки о цій порі. Шанувальники природи мусять сидіти до ранку в нічних клубах, щоб дорогою додому мати змогу почути дрозда.

Вони повернули на Вандомську площу. Просторий сірий майдан був занурений у тишу. З-поміж хмар проблискував інтенсивним жовтим кольором молодий день.

– Коли бачиш, які чудові будівлі люди будували за старих часів, мимоволі думаєш, що вони були щасливіші за нас, – сказала Ліліан. – Ти так не вважаєш?

– Ні, – відповів Клерфе. Біля під’їзду готелю зупинив авто і сказав: – Я зараз щасливий. І мені нема діла до того, чи знаємо ми, що таке щастя, чи ні. Так, я щасливий цієї миті, щасливий, що слухаю тишу на цій площі з тобою удвох. А коли виспишся, ми поїдемо малими етапами на південь. На Сицилію, щоб взяти участь у перегонах під назвою «Тарґа Флоріо».