Читать книгу Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник) - Еріх Марія Ремарк - Страница 12

Траса «Тарґа Флоріо», що налічує 108 кілометрів з майже 400 закрутами, була замкнена щодня упродовж кількох годин із тренувальною метою. Але й у решту часу гонщики, хоч і на малих швидкостях, об’їжджали дистанцію, запам’ятовуючи закрути, спуски, злети й особливості дороги. Тому від зорі до зорі біле шосе й уся ця світла місцевість здригалися від гуркоту потужних моторів.

Напарником Клерфе був Альфредо Торріані, 24-річний італієць. Обидва майже весь день пропадали на трасі. Вечорами вони поверталися додому, засмаглі, помираючи з голоду і спраги.

Клерфе заборонив Ліліан бути присутньою на тренуваннях. Він не хотів, щоб вона уподібнилася дружинам і коханкам гонщиків, які, прагнучи бути корисними, з секундомірами й папірцями в руках стирчали весь день на заправних пунктах, у боксах для дрібного ремонту й заміни шин. Клерфе познайомив Ліліан зі своїм другом, у якого була вілла на березі моря, там Клерфе її й поселив. Друга Клерфе звали Леваллі, він був власником флотилії, яка займалася ловитвою тунців. Вибір Клерфе невипадково упав на нього: Леваллі був естетом, лисим товстуном, а на додачу гомосексуалістом.

Цілими днями Ліліан лежала біля моря або в саду, який оточував віллу Леваллі. У цьому здичавілому романтичному саду було повно мармурових статуй, як у віршах Ейхендорфа. Ліліан не прагнула бачити Клерфе на трасі, але їй подобався приглушений гуркіт моторів, який проникав навіть у тихі помаранчеві гаї. Його приносив до Ліліан вітер разом із густим ароматом квітучих дерев, і гуркіт цей, зливаючись із шумом прибою, творив своєрідний концерт. То була дивна музика, але Ліліан здавалося, що вона чує голос Клерфе. Увесь день, невидимий, він їй вчувався, і вона віддавалася звуку його голосу, так само як віддавалася гарячому небу й білому сяйву моря. Клерфе завжди, де б вона не перебувала, був із нею – чи спала вона під пініями в тіні якогось ідола, чи читала на лавці Петрарку або «Сповідь святого Августина», чи милувалася морем, не думаючи ні про що, або сиділа на терасі в ту таємничу годину, коли спускаються сутінки й італійки кажуть: «felicissima notte» – «чарівна ніч», і коли в кожному слові вчувається питання якогось невідомого бога. Далекий гуркіт, наче барабанний бій неба й вечора, вчувався постійно, і кров Ліліан тихо струмувала й пульсувала йому в унісон. То була любов без слів. А ввечері поява Клерфе уже звіддаля знаменувалася рокотанням мотору, а що ближче, то рокіт переходив у громоподібний рев.

– Вони – як античні боги, – сказав Леваллі до Ліліан. – Наші сучасні кондотьєри з’являються в супроводі громів і блискавок, наче були синами Юпітера.

– Чому ви їх не любите?

– Я взагалі не люблю гарчання двигунів. Вони дуже мені нагадують виття бомбардувальників під час війни.

Вразливий, опасистий чоловік поставив платівку з фортеп’янним концертом Шопена. Ліліан задумливо приглядалася до нього. «Дивно, – подумала вона, – як однобока людина, він визнає тільки власний досвід і тільки ту небезпеку, яка загрожує йому особисто. Невже цей естет і знавець мистецтв ніколи не замислювався над тим, що відчувають тунці, яких знищує його флотилія?»

За кілька днів Леваллі влаштував прийняття. Запросив на нього близько ста осіб. Горіли свічки й лампіони, ніч була зоряна й тепла, а гладке море скидалося на величне дзеркало для велетенського червоного місяця, який рухався низько над обрієм, наче повітряна куля з якоїсь іншої планети. Ліліан була захоплена.

– Подобається вам? – запитав Леваллі.

– Тут усе, про що я мріяла.

– Усе?

– Майже все. Чотири роки я марила про таке свято, замурована в горах, за сніговими стінами. Усе тут – повна протилежність снігу, горам.

– Я дуже радий, – сказав Леваллі. – Я тепер так рідко влаштовую свята.

– Чому? Боїтеся, що вони стануть звичними?

– Не тому. Свята, як би це трохи краще висловитися, навівають на мене меланхолію. Влаштовуючи їх, завжди хочеш щось забути. Але забути не вдається.

– Я нічого не хочу забути.

– Невже? – ввічливо запитав Леваллі.

– Тепер уже ні, – відповіла Ліліан.

Леваллі посміхнувся.

– У цьому місці стояла, мабуть, стара римська вілла, в якій відбувалися величні бенкети за участю прекрасних римлянок при світлі смолоскипів і Етни, що плювала вогнем. Чи не думаєте ви, що давні римляни були ближчі до вирішення таємниці?

– Якої таємниці?

– Навіщо ми живемо.

– А ми живемо?

– Може, ні, бо постійно про це запитуємо. Пробачте, що про це кажу. Італійці меланхолійні. Вони справляють протилежне враження, хоча такими не є.

– А хто є? – зауважила Ліліан. – Навіть конюхи – і ті не завжди веселі.

Почувши, що наближається авто Клерфе, вона посміхнулася.

– Кажуть, – продовжував Леваллі, – що остання власниця цієї вілли наказувала вранці убивати своїх коханців. Вона була романтиком і не могла примиритися з розчаруванням після ілюзій ночі.

– Як складно! – вигукнула Ліліан. – Невже вона не могла просто виганяти їх на світанку? Або ж піти самій?

Леваллі взяв її під руку.

– Відхід не завжди найпростіший, адже від себе самого не сховаєшся.

– Це завжди просто, якщо пам’ятаєш, що бажання володіти людиною тільки обмежує, і що не можна нічого затримати, навіть самого себе.

Вони наблизились до музикантів.

– Ви не хочете володіти жодною власністю? – запитав Леваллі.

– Я хочу володіти всім, а тому не володію нічим. Що майже те саме.

– Майже! – Він поцілував їй руку. – А тепер я проведу вас до тих кипарисів. Ми влаштували біля них танцювальний майданчик зі скляною підлогою, освітленою знизу. Я бачив ці майданчики в літніх ресторанах на Рив’єрі та скопіював. А ось і ваші кавалери – тут половина Неаполя, Палермо й Рима. – Відтак він підійшов до Клерфе і сказав: – Можна бути глядачем або брати участь у грі. Або одне і друге. Я бажаю бути глядачем. Хто робить обидві речі нараз, робить їх недосконало.

Вони сиділи на терасі, спостерігаючи за жінками, які танцювали перед кипарисами на освітленій скляній підлозі. Ліліан танцювала з князем Фіолою.

– Як полум’я, – сказав Леваллі, звертаючись до Клерфе. – Подивіться, як вона танцює. Ви пам’ятаєте помпейські мозаїки? Жінки, створені мистецтвом, тому такі прекрасні, що все випадкове в них відкинуто! Зображена лише їхня краса. Ви бачили картини в палаці легендарного Міноса на Криті? Бачили зображення єгиптянок часів Ехнатона? Пам’ятаєте цих спорзних танцівниць і юних цариць, з вузькими обличчями й видовженими очима? В усіх у них бушує вогонь. А тепер подивіться на танцювальний майданчик. На цьому лагідному штучному вогні з пекла родом, що повстав зі скла, електрики й техніки, ці жінки здаються пурхаючими в повітрі – тому-то я наказав усе так облаштувати: штучне пекельне світло, яке, здається, палає під сукнями й піднімається по них угору язиками полум’я, що б’є знизу, і зимне світло місяця, яке разом із блиском зірок спочиває на їхніх плечах і скронях. З цієї алегорієї можна за бажанням посміятися, але можна й поміркувати кілька хвилин. Вони просто прекрасні, ці жінки, які не дозволяють нам стати напівбогами, перетворюючи нас на батьків родин, бюргерів, годувальників, піймавши нас на ілюзію, що зроблять з нас богів. Хіба вони не прекрасні?

– Вони прекрасні, Леваллі.

– У кожній від народження сидить друга Цирцея. Іронія полягає в тому, що вони самі ніколи в це не повірять. У них горить полум’я молодості, але за ними вже танцює невидима тінь – тінь міщанства й тих двадцяти фунтів майбутнього надлишку ваги, сімейної нудьги, обмежених амбіцій, прагнень і цілей, утоми, сідання для відпочинку, нескінченної одноманітності й невблаганної старості. Тільки одній із них усе це не загрожує, тій, що танцює з Фіолою, тій, яку ви сюди привезли. Де ви її знайшли?

Клерфе знизав плечима.

– Дотримуючись вашого стилю, скажу, що знайшов біля брам Аїду. Уперше за багато років я бачу вас у такому ліричному настрої.

– Не так часто є змога піддатися йому. Біля брам Аїду. Не буду вас більше розпитувати. Цього досить, щоб збудити уяву. Ви знайшли її в сірих сутінках безнадійності, з яких вдалося вирватися тільки одному смертному – Орфею. Можливо. Але, як це не парадоксально, за те, що Орфей хотів врятувати з пекла жінку, йому довелося заплатити дорогою ціною – ще страшнішою самотністю. А ви готові платити за це, Клерфе?

Клерфе посміхнувся:

– Я забобонний. І не відповідаю на такі питання, та ще перед самими перегонами.

«Сьогодні ніч Оберона, – думала Ліліан, танцюючи то з Фіолою, то з Торріані. – Усе тут зачароване: це яскраве світло, ці сині тіні й саме життя, яке здається і реальним, і примарним водночас. Зовсім не чутно кроків, усі безшумно ковзають під музику. Так я собі це й уявляла, сидячи серед снігів у своєму покої з діаграмою температури на поручні ліжка і слухаючи радіоконцерти з Неаполя і Парижа. У таку ніч біля моря, коли світить місяць і кожен подих вітру приносить запах мімоз та квітучих помаранчів, здається, неможливо померти. Люди сходяться і, хвильку побувши разом, губляться в натовпі, щоб знову опинитися в чиїхось обіймах, обличчя змінюються, але руки раз у раз ті самі. Чи справді ті самі? Там сидить мій коханий разом з меланхолійною людиною, яка на коротку мить стала власником цього казкового саду, я знаю, вони розмовляють про мене. Напевно, говорить тужливий Леваллі, він хоче дізнатися те, про що запитував мене, – мою таємницю. Здається, є така стара казка, як карлик крадькома сміявся з усіх, бо ніхто не міг розкрити його секрету. Ніхто не міг вгадати його ім’я». Ліліан посміхнулася.

– Про що ви подумали? – запитав Фіола.

– Я згадала казку про людину, таємниця якої полягала в тому, що ніхто не знав її імені.

Фіола посміхнувся. На його засмаглому обличчі зуби здавалися удвічі білішими, ніж в інших людей.

– Може, це і є ваша таємниця? – запитав він.

Ліліан похитала головою.

– Яке значення має ім’я?

Фіола поглянув на гроно матерів під пальмами.

– Для деяких людей ім’я є всім.

Танцюючи поблизу Клерфе, Ліліан зауважила, що він дивиться на неї в задумі. «Він мене тримає, а я його кохаю, – подумала вона, – бо він при мені й ні про що не питає. Коли почне питати? Маю надію, що ніколи. Можливо, ніколи. Ми не матимемо на це часу».

– Ви так посміхаєтеся, наче дуже щасливі, – сказав Фіола. – Можливо, ваша таємниця в цьому?

«Яке безглузде питання, – міркувала Ліліан. – Невже йому ще не розтлумачили, що ніколи не можна запитувати жінку, чи щаслива вона?»

– У чому ж ваша таємниця? – поцікавився Фіола. – У великому майбутньому?

Ліліан знову похитала головою.

– Жодного майбутнього. Ви не уявляєте, як це багато що спрощує.

– Ось подивитися на Фіолу, – сказала стара графиня Вітеллеші в компанії матерів, – можна подумати, що окрім цієї незнайомки тут немає жодної молодички.

– Нічого дивного, – відповіла Тереза Маркетті. – Якби він стільки ж танцював з якоюсь із наших панночок, його б уже вважали наполовину зарученим, і брати цієї панночки потрактували б це за образу, якби він із нею не одружився.

Вітеллеші пильно подивилася в бінокль на Ліліан.

– Звідки вона з’явилася?

– Вона не італійка.

– Бачу. Напевно, якесь схрещення.

– Як і я, – уїдливо зауважила Тереза Маркетті. – У мені тече американська, індіянська та іспанська кров. Проте я виявилася дуже милою, коли врятувала Уго Маркетті за допомогою доларів свого татка від щурів у його напівзруйнованому палаццо, облаштувавши там лазнички й уможлививши Уго гідно утримувати своїх метрес.

Графиня Вітеллеші вдала, ніби нічого не чує.

– Вам легко казати. Маєте одного сина й рахунок у банку. А я маю чотирьох доньок і борги. Фіолі пора одружитися. До чого ми докотимося, якщо багаті й такі нечисленні кавалери пошлюблять англійських манекенниць. Тепер це стало модним. Країна буде розграбована.

– Треба видати закон, що забороняє це, – продовжувала Тереза Маркетті іронічно. – Добре б заборонити також їхнім молодшим братам, у яких немає засобів, одружуватися з багатими американками: адже ті не знають, що після бурхливої дошлюбної любові їх чекає самотнє ув’язнення в гаремі свого чоловіка.

Графиня знову вдала, ніби не чує. Вона інструктувала своїх обох доньок. Фіола зупинився біля одного зі столиків. Ліліан звільнила його й дозволила Торріані відвести себе до Клерфе.

– Чому ти не танцюєш зі мною? – запитала вона Клерфе.

– Я з тобою танцюю, – відповів він, – не встаючи з місця.

Торріані розсміявся.

– Він не любить танцювати. Надто пихатий.

– Це правда, – визнав Клерфе. – Я танцюю слабенько. Ти, Ліліан, маєш це пам’ятати з «Палас Бару».

– Я давно вже забула.

Вона повернулася з Торріані на майданчик. Леваллі знову підсів до Клерфе.

– Темне полум’я, – сказав він. – Або кинджал. Чи не вважаєте, що ці підсвічені скляні плити насправді є несмаком? – поцікавився за хвилю роздратовано. – Місяць світить досить яскраво. Луїджі! – покликав він. – Загаси світло під майданчиком і принеси пляшку старої ґраппи. Вона мене засмучує, – сказав він раптом, звертаючись до Клерфе, а його обличчя в темряві набрало похмурого вигляду. – Краса жінки мене засмучує. Чому?

– Бо відомо, що вона проминальна, а хотілося б, щоб залишилася.

– То так просто?

– Цього я не знаю, але мені достатньо.

– Вас теж засмучує?

– Ні, – сказав Клерфе. – Засмучують мене зовсім інші речі.

– Я розумію. – Леваллі ковтнув своєї ґраппи. – Мені все це знайоме. Але я від цього тікаю. Хочу залишитися товстим П’єро і тільки. Спробуйте ґраппи.

Випили мовчки. Ліліан знову протанцювала повз них. «Я не маю майбутнього, – думала вона, – це майже те саме, що не підкорятися земним законам».

Ліліан поглянула на Клерфе, і її губи щось безгучно висловили. Клерфе сидів тепер у темряві. Вона насилу могла розпізнати його обличчя. Зрештою, це не обов’язково. Не було потреби дивитися життю в очі. Вистачило його відчувати.