Читать книгу Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник) - Еріх Марія Ремарк - Страница 15

Клерфе марно шукав її в Парижі й нарешті вирішив, що Ліліан повернулася до санаторію. Зателефонував і впевнився, що помилився. Шукав її далі в Римі та в Парижі, але ніде не натрапив на її слід. Врешті вирішив, що вона його покинула. Навіть стрийко Ґастон його поінформував, що не знає, де перебуває його небога, і, зрештою, його це не обходить. Клерфе намагався про неї забути й жити – з таким самим наслідком, наче пробував танцювати в клеї.

За тиждень після свого повернення зустрів Лідію Мореллі.

– Невже твоя ластівка випурхнула? – запитала вона.

– Вочевидь, вона в тебе викликає страшні болі голови. Раніше ти не питала про інших жінок.

– Невже покинула?

– Покинути! – відказав Клерфе з посмішкою. – Що за старосвітське слово!

– То одне з найстаріших слів.

Лідія приглядалася до нього.

– Ми розігруємо подружню сцену з 1890 року?

– Отже, ти справді закоханий!

– А ти ревнива.

– Я ревнива, а ти нещасний. У цьому й полягає уся різниця. Я знаю, кого я ревную, а ти ні. Постав мені щось випити.

Клерфе пішов з нею на вечерю. За вечір його безпорадність і тривога за Ліліан напучнявіли примітивною злістю чоловіка, якого покинула жінка, перш ніж він сам устиг її покинути. Лідія гострою голкою шпирала в чутливий пункт.

– Ти повинен одружитися, – промовила вона пізніше.

– З ким?

– Я цього не знаю. Ти дорослий.

– З тобою?

– Я б не хотіла зробити тобі таку кривду, – усміхнулася вона. – Зрештою, як для мене, ти маєш дуже мало грошей. Одружися з кимось, хто має гроші. Таких жінок чимало. Як довго ще ти збираєшся брати участь у перегонах? Це забава для молодих чоловіків.

Клерфе похитав головою.

– Я знаю про це, Лідіє.

– Не роби такої наляканої міни. Усі ми старіємо. Треба облаштуватися перш ніж буде запізно.

– Треба?

– Не будь дурнем. Що ж іще залишається?

«Я знаю когось, хто не бажає облаштовуватися», – подумав він.

– Ти вже обдумала, Лідіє, з ким я маюся одружити? Ти стала раптом такою дбайливою.

Вона допитливо поглянула на нього.

– Ми могли б про це поговорити. Ти змінився.

Клерфе похитав головою і підвівся.

– Успіхів, Лідіє.

Вона підступила до нього впритул.

– Але ти ж повернешся?

– Як довго ми вже знаємося?

– Чотири роки. З багатьма дірами посередині.

– Як парча, поточена міллю?

– Як двоє людей, які ніколи не хотіли прийняти жодної відповідальності, які хотіли мати все й нічого не давати.

– Одне і друге неправда.

– Ми пасували одне одному, Клерфе.

– Як і всі люди, які не пасують ні до чого.

– Цього я не знаю. Розкрити тобі таємницю?

– Що нема жодних таємниць і все є однією великою таємницею.

– Ні, це дещо для чоловіків. Я розкрию тобі жіночу таємницю. Ніщо не є ані таким поганим, ані таким добрим, як ми вважаємо. І ніщо не є остаточним. Приходь увечері.

Він не прийшов. Був отупілий і почувався жахливо. Це було не так, як зазвичай у таких випадках. Йому бракувало не тільки Ліліан – йому бракувало чогось у ньому самому. Навіть не зауваживши цього, він перейняв щось із її стилю життя. Життя без майбутнього. Але так не можна було жити, існувало якесь майбутнє, принаймні для нього, навіть і поза його фахом, мусило бути.

«Вона ізолювала мене, – роздратовано подумав Клерфе. – Завдяки їй я набагато молодший, але й дурніший. Колись я пішов би до Лідії і лишився б з нею скільки хотів, і баста. Тепер, якби це зробив, то почувався б, як гімназист, і мав би потім похмілля, наче впився кепським вином. Я повинен був одружитися з Ліліан. Це б усе вирішило! Лідія мала рацію, хоча в іншому сенсі, ніж вважала». Враз він відчув себе вільніше, і це здивувало його. Раніше ніколи не думав про одруження, а тепер йому раптом здалося воно чимось очевидним, і він не розумів, чому не подумав про це раніше. Зрештою, він не уявляв уже собі життя без Ліліан. Воно не було ані трагічне, ані романтичне, ані сентиментальне, життя без неї здалося йому враз усього лише одноманітною чередою років – як одноманітними є кімнати, в яких погасло світло.

Клерфе припинив пошуки. Знав, що це без сенсу, якщо Ліліан повернеться до Парижа, то прийде до нього або ні. Він не підозрював, що вона мешкала знову в готелі «Біссон». Ще кілька днів вона хотіла лишатися сама. Не хотіла, щоб Клерфе бачив її раніше, ніж вона почуватиметься здоровішою. Ліліан багато спала й не виходила. У той час, коли Клерфе пильнував її валізи в готелі «Ріц», вона задовольнялася тим, що мала в двох дорожніх несесерах, які взяла з собою на Сицилію.

Ліліан почувалася, наче після великої бурі повернулася до порту, але цей порт відчутно змінився. Інші були куліси, а може, куліси були ще ті самі, але змінилося світло. Тепер воно було прозоре й рішуче, безжальне, але не сумне. Буря минула. Рожеві ілюзії також. Не було втечі. Ані скарги. Галас починав маліти. Незабаром вона зможе почути власне серце. Не тільки його волання, але й відповідь.

Першою особою, яку вона відвідала після повернення, був стрийко Ґастон. Побачивши її, він здивувався, але за кілька хвилин почав демонструвати щось у стилі стриманої радості.

– Де ти тепер мешкаєш? – поцікавився.

– У «Біссоні». Це недорогий готель, стрийку Ґастоне.

– Ти гадаєш, що гроші плодяться щоночі. Якщо ти продовжиш у такому дусі, незабаром не матимеш нічого. Знаєш, доки тобі вистачить коштів, якщо й далі витрачатимеш у такому темпі?

– Ні. І не хочу знати.

«Я мушу поквапитися з вмиранням», – подумала вона з іронією.

– Ти завжди жила понад свої можливості. Раніше люди жили з відсотків від капіталу.

Ліліан розсміялася.

– Я чула, що в Базелі біля швейцарського кордону той, хто не утримується з відсотків від відсотків, вважається марнотратним.

– Швейцарія, – сказав стрийко так замріяно, мовби говорив про Венеру Калліпігу. – Зі своєю валютою! Щасливий народ! – Він глянув на Ліліан. – Я міг би звільнити для тебе покій у моєму помешканні. Таким чином заощадиш на готелях.

Ліліан роззирнулася. Нема сумніву, що стрийко й далі снував би свої дрібні інтриги і пробував видати її заміж. І знову стежитиме за нею. Мабуть, він боявся, що коли їй не вистачатиме грошей, то муситиме докласти власні. Їй навіть на хвильку не спало на думку сказати йому правду.

– Я не зазіхатиму на жодні твої кошти, – сказала вона. – Ніколи!

– Молодий Буало часто питав про тебе.

– Хто це?

– З родини тих годинникарів. Дуже порядна родина. Мати…

– Отой із заячою губою?

– Заяча губа! Які вульгарні слова ти вживаєш! То дрібна річ, яка часто трапляється в старих родинах! Крім того, її було прооперовано. Майже нічого не видно. Врешті, чоловіки не манекенниці!

Ліліан пильно подивилася на маленького самовпевненого чоловічка.

– Скільки тобі років, стрийку Ґастоне?

– Про що тобі йдеться? Ти ж бо знаєш!

– І скільки ти, власне, збираєшся прожити?

– Це геть непристойне питання. Старших людей не питають про такі речі. Усе залежить від Божої волі.

– Багато залежить від Божої волі. Колись Йому доведеться відповісти на безліч питань, як ти вважаєш? Мені теж треба запитати Його про дещо.

– Що? – Ґастон широко відкрив очі. – Що ти плетеш?

– Нічого. – Ліліан стримала короткий вибух гніву. Ось перед нею стояв цей жалюгідний карлик, незнищенний, чемпіон на дистанції тридцяти сантиметрів, хоч і старий, але напевно переживе її на кілька років, він знав усе, мав думку на будь-яку тему й був зі своїм Богом на «ти».

– Стрийку Ґастоне, – сказала вона, – якби ти міг прожити своє життя ще раз, чи прожив би ти його інакше?

– Очевидно!

– Як? – запитала Ліліан, обманюючись слабкою надією.

– Я б очевидно не став жертвою девальвації франка. Уже в 1914 році я купив би американські акції – а потім, найпізніше в 1938-му…

– Добре, стрийку Ґастоне, – перебила його Ліліан. – Розумію. – Її гнів випарувався.

– Нічого ти не розумієш. Інакше ти б не розтринькувала ту решту грошей, яка тобі лишилася! Звичайно, твій батько…

– Я знаю, стрийку Ґастоне. Марнотрат! Але є ще набагато більший марнотратник, ніж він.

– Хто?

– Життя. Воно марнотратне для тебе й для мене, і для всіх інших.

– Дурне базікання! Салоновий більшовизм! Відучися від цього. Життя – надто серйозна справа, щоб у нього бавитися.

– Авжеж. Доводиться платити свої рахунки. Дай мені гроші. І не кривися так, ніби вони були твоїми власними. Вони мої.

– Гроші! Гроші! Це все, що ти бачиш у житті!

– Ні, стрийку Ґастоне. Це все, що ти бачиш!

– Радій! Інакше давно б уже нічого не мала. – Ґастон виписав чек. – А потім? – поцікавився їдко, махаючи папірцем у повітрі, щоб чорнило висохло. – Що буде потім?

Ліліан глянула на нього з захопленням. Він заощаджує навіть на папері.

– Не буде жодного «потім», – сказала вона.

– Усі так торочать. А потім приходять, коли вже нічого не мають, і тоді мусиш витрачати на них власні дрібні заощадження.

Раптом гнів спалахнув знову, свідомий і бурхливий. Ліліан висмикнула чек із руки стрийка.

– Припини лементувати! І йди собі купити американські акції, патріот!

Ліліан ішла мокрими вулицями. Коли була в Ґастона, моросило, але зараз знову світило сонце, відбиваючись на асфальті та в калюжах біля хідників. Небо проглядалося навіть у калюжах. Ліліан розсміялася. Може, й Бог відбивався навіть у стрийкові Ґастоні. Де там? Важче було відшукати його в Ґастоні, ніж блакить і мерехтіння неба в брудній воді у стоках каналів. Важче було відшукати його в більшості людей, яких знала. Вони сиділи у своїх конторах, мовби були двічі Мафусаїлами, така була їхня похмура таємниця! Жили так, мовби смерті не існувало. Але чинили це, як крамарі, а не як герої. Вони женуть думку про швидкоплинність життя, ховаючи голови в пісок, і віддаються дрібнобуржуазній ілюзії вічного життя. Навіть спорохнілі старигані намагаються обдурити один одного, примножуючи те, що вже давно перетворило їх на рабів, – гроші та владу.

Вона вийняла стофранкову банкноту, оглянула її, і рішучим рухом кинула в Сену. Висловила таким чином дуже дитячий символічний протест, але їй було байдуже. Цей жест приніс їй справжнє полегшення. Чека стрийка Ґастона зрештою не викинула. Ідучи далі, дісталася бульвару Сен-Мішель. Її одразу оточив вуличний гамір. Люди бігали, штовхалися, поспішали, сонце блискало на дахівках авт, гуділи двигуни, кожен прямував до якоїсь мети, кожен хотів досягти її якнайскоріше, і всі ці маленькі цілі геть затуляли кінцеву мету людського життя, здавалося, що її взагалі не існує.

Ліліан перетнула вулицю між двома тремтячими рядами гарячих чудовиськ, прикованими до місця червоним світлом, як колись Мойсей з народом Ізраїлю перетнув Червоне море. У санаторії було інакше, там кінцева мета стояла, наче похмуре сонце на небі, висіла завжди над тобою – її можна було ігнорувати, але викинути зі свідомості її не вдавалося, вона наповнювала людину глибшим розумінням і глибшою відвагою. Хто знав, що йде на забій і не може втекти, хто очікував цього свідомо та з рештками відваги, той уже був чимсь більшим, ніж просто піддослідною твариною. І чимсь навіть перевершував свого ката.

Ліліан повернулася до готелю. Вона знову мала покій на першому поверсі й лише одні сходи для подолання. Перед дверима ресторану стояв продавець морських смаколиків.

– Я маю чудесних креветок, – сказав він. – Вустриці вже майже закінчилися. Вони будуть добрими знову лише у вересні. Будете тоді ще тут?

– Напевно.

– Підготувати вам букет креветок? Сірі найкращі. Рожеві гарніше виглядають. Сірі?

– Сірі. Зараз я спущу кошик. До цього додайте півпляшки рожевого вина, дуже зимного. Попросіть Люсьєна, старшого офіціанта.

Повільно піднялася на поверх. Потім спустила кошик і втягнула його наверх. Вино було відкорковане й таке зимне, що пляшку покривав іній. Вона сіла на підвіконні, підібгавши ноги і притулившись до вікна, вино поставила збоку. Люсьєн запакував також келих і скатертину. Вона випила вина й почала лущити креветки. Таке життя їй подобалося, але вона не хотіла над цим замислюватись. Підсвідомо вона подумала про щось на зразок упокорення, але змиритися не бажала. Принаймні зараз. Її мати померла від раку після дуже важкої операції. Завжди знайдуться люди, яким гірше, ніж тобі. Примружившись, Ліліан подивилася на сонце. Вона відчувала, як світло падає на її обличчя. І цієї хвилини її побачив Клерфе, який, ні на що вже не сподіваючись, вдесяте прогулювався під вікнами готелю «Біссон».

Він різко відчинив двері й вигукнув:

– Ліліан! Де ти була?

Ліліан уже раніше зауважила, як він переходив вулицю.

– У Венеції, Клерфе.

– Але чому?

– Я ж казала тобі на Сицилії, що хотіла б колись вибратися до Венеції. У Римі я згадала цей намір.

– Отже, у Венеції! Чому ти не зателеграфувала мені? Я приїхав би. Як довго ти там була?

– Ти допитуєш мене?

– Ще ні. Я шукав тебе всюди, але про Венецію не подумав. З ким там ти була?

– Це означає, що ти мене все ж таки допитуєш?

– Мені дуже тебе бракувало! Я хвилювався, що з тобою бозна-що сталося! Ти не розумієш цього?

– Розумію, – сказала Ліліан. – Хочеш спробувати цих креветок? Вони мають присмак водоростей і моря.

Клерфе взяв від неї картонну тарілку з креветками й викинув усе у вікно. Ліліан визирнула за ними.

– Ти попав на дах зеленого «cітроена». Якби зачекав секунду, вони впали б на голову товстої блондинки у відкритому «рено». Подай мені, будь ласка, мій кошик з мотузкою. Я далі голодна.

Якусь хвилю здавалося, що Клерфе викине кошик услід за креветками. Врешті подав його Ліліан.

– Передай йому, щоб послав нагору ще одну пляшку рожевого, – сказав Клерфе. – І зійди з цього вікна, щоб я тебе міг обняти.

Ліліан сповзла з підвіконня.

– Ти приїхав на «Джузеппе»?

– Ні. Він стоїть на Вандомській площі в оточенні безлічі «бентлі» і «ролс-ройсів» і поглядає на них з презирством.

– Прижени його й поїдемо в Булонський ліс.

– Можемо поїхати в ліс, – сказав Клерфе й поцілував її. – Але підемо разом і разом приженемо «Джузеппе», інакше, коли я повернуся, ти можеш зникнути. Я не хочу ризикувати.

– Тобі мене дуже бракувало?

– Інколи, коли я ненавидів тебе або коли боявся, що вбив тебе якийсь сексуальний збоченець. З ким ти була у Венеції?

– Сама.

Поглянув на неї.

– Може, так і справді було. З тобою ніколи невідомо. Чому ти нічого мені не сказала?

– Бо це не в наших звичаях. Хіба й ти не виїжджаєш часом до Рима й не з’являєшся знову за кілька тижнів? На додаток зі своєю коханкою?

Клерфе розсміявся.

– Я знав, що колись до цього дійде. Це тому ти не поверталася?

– Звичайно, що не з цього приводу.

– Шкода.

Ліліан вихилилася з вікна, щоб опустити знову кошик. Клерфе терпляче чекав. Пролунав стукіт. Він відчинив двері, взяв у офіціанта вино й випив келих, слухаючи, як Ліліан гукає з вікна, що хотіла б ще кілька жмень креветок. Потім роззирнувся по покою. Побачив її туфлі, розставлені в різних місцях, трохи білизни на стільці, а за відчиненими дверима шафи її сукні. «Вона знову тут», – подумав Клерфе, і його охопило глибоке, невідоме йому досі почуття спокою.

Ліліан обернулася з кошиком у руці.

– Але ж пахнуть! Ми поїдемо теж колись на море?

– Так. До Монте-Карло, якщо хочеш. За якийсь час я там стартуватиму на перегонах.

– А можемо поїхати туди вже тепер?

– Коли тільки захочеш. Сьогодні? Завтра?

– Ти знаєш мене, – усміхнулася Ліліан. – Ні, не сьогодні й не завтра. – Вона взяла в нього келих. – Знаєш, Клерфе, я не хотіла залишатися у Венеції так довго. Лише кілька днів.

– Чому ж ти лишилася довше?

– Я не почувалася добре.

– Що з тобою було?

Завагалася.

– Застуда.

Вона бачила, що Клерфе не повірив їй. Це викликало в неї справжнє захоплення. Через його недовіру навіть кровотеча здавалася їй менш правдоподібною, а вже точно не такою серйозною, як думала.

Раптом відчула себе товстулею, яка схудла на двадцять фунтів, не помітивши цього. Ліліан сперлася на Клерфе, він пригорнув її.

– А коли ти відійдеш знову? – поцікавився він.

– Я не відходжу, Клерфе. Інколи мене просто нема.

Від ріки пролунав сигнальний ріжок якогось буксира. На борту молода жінка розвішувала на шнурках кольорове прання. У дверях кухні дівчинка бавилася з песиком. За кермом стояв шкіпер у самій сорочці й насвистував.

– Бачиш це? – запитала Ліліан. – Мене завжди охоплює заздрість, коли я на це дивлюся. Сімейне умиротворення! Те, чого хотів Бог.

– Якби ти мала таке ж умиротворення, я потай висадився би на найближчій пристані.

– Це не перешкоджає мені заздрити. Ми підемо по «Джузеппе»?

Клерфе обережно підняв її на руках.

– Я тепер не маю бажання ані приганяти «Джузеппе», ані їхати до лісу. На це в нас ще доволі часу ввечері.