Читать книгу Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник) - Еріх Марія Ремарк - Страница 5

Старий на ліжку під ковдрою здавався плескатим, немов безтілесним. Його обличчя було вихудле, очі запалі, але виразно голубі, товсті жили випиналися під шкірою, що скидалася на зіжмаканий пергамент. Він лежав у вузькому ліжку у вузькому покої. Біля ліжка на нічному столику стояла шахівниця.

Хворий звався Ріхтером. Він мав вісімдесят років і жив двадцять років у санаторії. Спочатку мешкав у двомісному покої на першому поверсі, потім на другому поверсі в одномісній кімнаті з балконом, потім у покої без балкона на третьому поверсі, а тепер, відколи не мав грошей, лежав у цьому вузькому приміщенні. Це був наочний приклад для всього санаторію. Далай-лама раз у раз наводив його як приклад, коли мав пацієнтів, що занепадали духом, а Ріхтер демонстрував йому свою вдячність. Просто не вмирав.

Ліліан сиділа біля його ліжка.

– Погляньте на це! – сказав Ріхтер, показуючи на шахівницю. – Він грає, як нічний сторож, і через цей хід конем дістане мат за наступні десять ходів. Що сталося з Реньє? Раніше він грав добре. Ви вже були тут під час війни?

– Ні, – відповіла вона.

– Він приїхав сюди під час війни, мабуть, у 1944-му. То був для мене рятунок. Бо раніше, моя дорога панянко, раніше я мусив упродовж року грати з одним шаховим клубом із Цюріха. Тут, у горах, ми не мали нікого. Було жахливо нудно.

Шахи були єдиною пристрастю Ріхтера. Під час війни партнери, яких мав у санаторії, виїхали або померли, а ніхто новий не прибув. Два приятелі з Німеччини, з якими грав листовно, загинули в Росії, інший потрапив у полон під Сталінградом. Кілька місяців Ріхтер не мав жодного партнера, почувався втомлений життям і схуд. Потім головний лікар дозволив йому розігрувати партії з членами шахового клубу з Цюріха. Однак більшість із них була для нього надто сильна. Спочатку нетерплячий Ріхтер передавав свої ходи по телефону, але це виявилося надто дорого, довелося задовольнятися поштою. Оскільки листи йшли досить довго, то Ріхтер практично міг робити хід не частіше, ніж раз на два дні. З часом навіть і ця форма гри завмерла і Ріхтер знову був приречений на вивчення старих партій і шахових книжок.

Тоді з’явився Реньє. Він зіграв із Ріхтером партію, і Ріхтер був щасливий, що знайшов нарешті гідного супротивника, проте Реньє був французом, звільненим з німецького концтабору, а тому, коли дізнався, що Ріхтер німець, відмовився грати далі. Упередження на національному ґрунті аж ніяк не закінчувалися біля брам санаторію. Ріхтер знову почав марніти, а Реньє теж важко захворів. Обидва нудилися, але жоден не хотів поступитися. Один вихрещений негр із Ямайки врешті знайшов рішенець. Він теж був важко хворий. Двома окремими листами він запросив Ріхтера й Реньє розіграти з ним партію шахів телефоном, не встаючи з ліжка. Обидва неабияк зраділи. Єдиний клопіт полягав у тому, що негр не мав уявлення про шахи, але вирішив цю проблему просто. Проти Ріхтера грав білими, а проти Реньє – чорними. Оскільки білим належав перший хід, Реньє, виконавши його, зателефонував негрові. Той повідомив хід Ріхтерові, з яким грав білими. Потім почекав відповідь Ріхтера й зателефонував Реньє. Другий хід від Реньє він передав знову Ріхтерові, а відповідь Ріхтера Реньє. А сам не мав навіть шахівниці: його роль зводилася лише до того, щоб дати змогу Реньє і Ріхтерові, без їхнього відома, грати в шахи.

Незабаром по війні негр помер. Реньє і Ріхтер мусили тим часом змінити покої на менші, бо обидва зубожіли – один лежав тепер на третьому, другий на другому поверсі. Щоб гра могла точитися далі, роль негра перейняла Крокодилиця, і медсестри передавали ходи супротивників, які вірили й далі, що грають із негром, про якого їм повідомили, що через загострений туберкульоз горла не може розмовляти. Усе вляглося добре, поки Реньє не встав з ліжка. Перші ж кроки спрямував до покою негра, щоб його провідати, і таким чином уся справа розкрилася.

Тим часом упередження на національному тлі трохи спали, а коли Реньє дізнався, що родина Ріхтера в Німеччині загинула під час бомбових нальотів, він із ним помирився, і відтоді вони грали постійно. З часом хвороба прикувала Реньє знову до ліжка, а що обоє не мали вже в покоях телефонів, функції гінця виконувало кілька пацієнтів. Серед інших і Ліліан. А три тижні тому Реньє помер. Ріхтер на ту пору був такий слабий, що сподівалися також його смерті, і ніхто не хотів йому сказати, що Реньє не живе. Щоб утримувати його далі в невіданні, місце партнера зайняла Крокодилиця, котра тим часом сама навчилася грати в шахи, але була слабким супротивником для Ріхтера. І тому Ріхтер, який і далі вірив, що має справу з Реньє, не міг надивуватися, як такий добрий гравець став раптом безнадійним профаном.

– Чи не хочете ви навчитися грати в шахи? – поцікавився він у Ліліан, яка принесла йому останній хід Крокодилиці. – Я можу швидко вас навчити.

Ліліан побачила страх у голубих очах. Старий думав, що Реньє незабаром помре, якщо грає так погано, і боявся знову залишитися без партнера. Тому запитував кожного, хто його провідував.

– Можна швидко навчитися. Я покажу вам усі штучки. Я грав із самим Ласкером.

– Я не маю до цього ні таланту, ні терпіння.

– Кожен має талант. А терпіння також придасться, коли не можна вночі заснути. Бо що іншого робити? Молитися? То не помагає. Я атеїст. Філософія також не помагає. Детективні романи – тільки ненадовго. Я пробував усе, моя пані. Усього лише дві речі помагають. Одна з них та, що біля тебе хтось є, тому я одружився. Але моя дружина давно не живе.

– А та друга річ?

– Розв’язування шахових завдань. Це таке віддалене від усього, що людське – од невпевненості і страху – таке абстрактне й дуже заспокоює. Це світ, якому не відомі ані паніка, ані смерть. І це помагає. Принаймні на одну ніч – а більше нам і не треба, правда? Тільки б пережити до наступного ранку.

– Так. Більше тут нічого не хочеться.

У вікні покою, розташованого на найвищому поверсі, не видно було нічого, крім хмар і засніжених верхівок гір. Хмари цього пополудня були жовті, золоті та неспокійні.

– Я мушу вас навчити, – сказав Ріхтер. – Можемо почати відразу.

Виразні очі в черепі живого трупа зблиснули. Він прагнув товариства, а не шахових розв’язок. Прагнув когось, хто міг бути при ньому, коли двері несподівано відчиняться і не увійде ніхто крім безголосого вітру, під подихом якого кров вирветься з горла й наповнить легені, спричиняючи задуху.

– Як довго ви тут? – поцікавилася вона.

– Двадцять років. Усе життя, правда?

– Так, усе життя.

Усе життя, але що за життя! Кожен день був такий самий, як і наступний, закостенілий у безмежній рутині, день по дню, а в решті року дні зливалися між собою в один довжелезний день, бо настільки сильно вони були схожі, і так само зливалися між собою роки, мовби вони були одним суцільним роком, бо й вони нічим між собою не відрізнялися. «Ні, – думала Ліліан, – тільки не так! Я не хочу так закінчити! Не так!»

– Ми почнемо сьогодні? – запитав Ріхтер.

Ліліан похитала головою.

– Нема сенсу. Я не лишуся тут надовго.

– Ви їдете в долину? – прохрипів Ріхтер.

– Так. За кілька днів.

«Що я вибовкую? – подумала раптом вона. – Адже це неправда». Але слова відлунювали в її голові, мовби не хотіли, щоб їх забули. Ліліан у замішанні підвелася зі стільця.

– Ви вже вилікувалися?

У захриплому голосі залунала така претензія, ніби Ліліан зрадила його довіру.

– Я не виїжджаю надовго, – додала поспішно. – Тільки на короткий час. Я повернуся.

– Усі повертаються, – прохрипів Ріхтер заспокоєно. – Усі.

– Я маю передати ваш хід Реньє?

– Нема сенсу. – Ріхтер перекинув фігури на шахівниці. – Це вже, власне, мат. Передайте йому, що ми мусимо почати нову партію.

– Добре. Почати нову партію. Так.

Тривога її не відпускала. Пополудні їй вдалося переконати молоду асистентку в процедурному покої, щоб та показала останні рентгенівські знімки. Медсестра вважала, що Ліліан нічого в цьому не тямить, і принесла кліше.

– Я можу його затримати на хвильку? – запитала Ліліан.

Медсестра завагалася.

– Це всупереч правилам. Уже те, що я взагалі вам це показую, порушення.

– Професор майже завжди сам мені показує знімки й пояснює. А цього разу забув. – Ліліан підійшла до шафи й витягнула з неї сукню. – Це сукня, яку я вам недавно пообіцяла. Тепер можете її забрати.

Медсестра зарум’яніла.

– Жовта сукня? Ви справді казали це серйозно?

– Чом би й ні? Мені вже не пасує. Я схудла, щоб її носити.

– Ви ще могли б віддати її звузити.

Ліліан похитала головою.

– Прошу її забрати.

Медсестра взяла сукню, наче та була зі скла, і приклала до тіла.

– Я думаю, навіть пасує, – шепнула вона, дивлячись у дзеркало, після чого повісила сукню на крісло. – Я залишу її ще на кілька хвилин тут. Знімки також. Потім усе заберу. Мені ще треба зазирнути до двадцятого шостого номера. Саме від’їхав.

– Від’їхав?

– Так. Годину тому.

– Хто це двадцятий шостий номер?

– Та мала латиноска з Боготи.

– Мануела?

– Так. Усе відбулося швидко, але цього можна було сподіватися.

– Досить загортати в папери, – сказала Ліліан, роздратована жаргоном, яким послуговувалися в санаторії. – Вона зовсім не від’їхала, вона не живе, померла, її вже немає!

– Звичайно, – відказала збентежена медсестра, поглядаючи крадькома на сукню, яка висіла на кріслі, мов жовтий прапор на кораблі, сигналізуючи карантин.

Ліліан це зауважила.

– Можете йти, – сказала вже спокійніше. – Ви маєте рацію: коли повернетесь, відразу заберете усе.

– Добре.

Ліліан швидко витягнула темні гладкі конверти кліше й підійшла з ними до вікна. Так, справді, вона не вміла їх читати. Далай-лама часто показував їй тільки окремі, на його думку, важливі тіні й забарвлення. Кілька останніх місяців він цього вже не робив.

Ліліан поглянула на виблискуючі сіро-чорні знімки, від яких залежало її життя. То були кістки її плеча, хребет, ребра, то був її скелет – а всередині оте несамовите, похмуре щось, що позначало здоров’я або хворобу. Нагадала собі попередні знімки, імлаві сірі плями, і пробувала їх відшукати. Їй здалося, що розпізнає їх, ба навіть склалося враження, що плями побільшали. Вона відійшла від вікна й увімкнула світло. Потім зняла абажур, щоб мати ще більше світла, і враз почулася так, мовби побачила саму себе, мертву, віддавна в могилі, тіло вже розпалося на сіре порохно, і лише кістки були ще цілими, тільки вони й залишилися. Поклала кліше на столі. «Знову я роблю дурниці, – подумала вона, але всупереч тому підійшла до дзеркала і вдивилася у своє обличчя, її обличчя і не її, подекуди навіть чуже. – Я не знаю себе такою, якою є насправді, я не знаю того, що бачать інші, я знаю тільки цю примару з дзеркала, яка має усе переставлене місцями – правий бік там, де інші бачать лівий, я знаю тільки цю оманливу картину, так само, як я знаю іншу оману, барви й форми… А однак того, що головне, свого скелета, який потихеньку працює в мені, щоб видобутися на поверхню, я не знаю. Тільки це, якщо дивитись на чорне блискуче кліше, тільки це – єдине справжнє дзеркало. – Ліліан помацала чоло та щоку, відчула під пальцями кістки, і здалося, що стирчать вони сильніше, ніж перед тим. – Тіла потроху убуває, з очей починає дивитися та непідкупна й безіменна, а може, й невидима для мене істота, дивиться з-за плеча, і наші погляди зустрічаються в дзеркалі».

– Що ви там знову робите? – запитала медсестра, безшумно зайшовши знову до покою.

– Я дивлюся в дзеркало. Упродовж останніх двох місяців я схудла на три фунти.

– Ви ж недавно поправилися на півфунта.

– Я встигла його вже скинути.

– Ви надто всім цим переймаєтесь. І мусите більше їсти.

Ліліан блискавично обернулася.

– Чому ви завжди трактуєте нас, як дітей? – запитала вона надміру розгнівано. – Ви справді думаєте, що ми віримо в усе, що ви нам розповідаєте? Ось, прошу, – Ліліан підсунула медсестрі рентгенівські знімки, – подивіться! Я знаюся на цьому досить добре! Ви ж знаєте, що мені не стало краще!

Медсестра перелякано поглянула на неї.

– Ви вмієте читати рентгенівські знімки? Навчилися?

– Так, я навчилася. Часу мала вдосталь.

То була неправда. Але вона вже не могла відступити. Почувалася так, мовби стояла на линві, тримаючись руками за платформу під цирковим шатром, а за мить має рушити понад прірвою, пронизувана сотнями поглядів. Ще могла всього цього уникнути, якби змовчала, і, власне, хотіла цього, але щось, що було сильніше, ніж ляк, штовхало її вперед.

– Це не таємниця, – сказала спокійно вона. – Професор особисто мені сказав, що не бачить у мене поліпшення, а тільки погіршення! Я хотіла тільки в цьому переконатись, тому попросила вас показати мені ці знімки. Я не розумію, навіщо робити перед пацієнтами такий цирк! Адже набагато краще мати ясну картину ситуації.

– Більшість би цього не витримали.

– Я б витримала. Однак ви мені не сказали. Чому? – Ліліан здалося, ніби вона відчувала безголосу тишу очікування, яка виповнювала циркове шатро там, унизу.

– Ви ж самі сказали, що вже знаєте, – відказала з ваганням медсестра.

– Що? – поцікавилася Ліліан, тамуючи подих.

– Ваш знімок… що ви його розумієте.

Тиша очікування враз перестала бути тишею. Стала високим чужим шумом у вухах.

– Звичайно, я знаю, що не покращилося, – сказала Ліліан із зусиллям. – Таке часто трапляється.

– Звичайно, – защебетала медсестра з полегкістю. – Завжди є коливання. Угору й униз. Невеликі рецидиви завжди трапляються. Особливо взимку.

– І навесні, – сказала Ліліан. – І влітку. І восени.

– У вас є почуття гумору, – розсміялася медсестра. – Якби ви ще вміли бути спокійнішою! І виконували рекомендації професора. Врешті, він знає все найкраще.

– Добре, так я й зроблю. Будь ласка, не забудьте своєї сукні.

Ліліан чекала нетерпляче, поки медсестра, забравши знімок і сукню, вийде. Здавалося їй, наче разом із нею завітав до покою подих смерті, який вона принесла у складках свого білого кітеля з покою Мануели. «Яка вона бездушна! – подумала Ліліан. – Якими бездушними буваємо всі ми! Чому вона не йде? І як свавільно та з яким огидним уподобанням перекидає сукню через плече».

– Тих кілька фунтів ви швидко надолужите, – сказала медсестра. – Тільки треба добре їсти! Наприклад, увечері! На десерт буде чудове шоколадне суфле з ванільною поливою.

«Я сама це спровокувала, – подумала Ліліан. – Не тому, що я хоробра, а тому, що боюся. Я збрехала. Я хотіла почути щось протилежне!»

Пролунав стукіт, і до покою зайшов Ґольманн.

– Клерфе завтра виїжджає. Сьогодні вночі місяць уповні. Це традиційне свято на горах у рятувальницькій садибі. Може, й ми відірвемося ще раз і поїдемо туди з ним?

– І ви також?

– Так. Востаннє.

– Мануела померла.

– Я чув. Це полегкість для всіх. Особливо для її родичів – і, мабуть, для Мануели також.

– Ви говорите, як Клерфе, – сказала непривітно Ліліан.

– Гадаю, з часом ми всі заговоримо, як Клерфе, – відказав спокійно Ґольманн. – У його випадку дистанція просто коротша, тому звучить це гостріше. Він живе від одних перегонів до інших. А його шанси з кожним роком маліють. Може б, ми провели з ним цей вечір?

– Я не знаю.

– То його останній вечір. А Мануела вже не оживе, незалежно від того, що ми робитимем.

– Знову ви говорите, як він.

– Чому б я не мав так говорити?

– Коли він виїжджає?

– Завтра пополудні. Хоче проїхати перевал, перш ніж знову почне падати сніг. Прогноз погоди передбачає сніговицю на завтрашню ніч.

– Клерфе їде сам? – поцікавилася Ліліан, долаючи внутрішній опір.

– Так. То ви прийдете ввечері?

Ліліан не відповіла. Надто багато всього звалилося на неї водночас. Треба все обдумати. Але над чим тут було замислюватись? Хіба ж вона й раніше не відвідувала ті вечірки? Тепер залишається лише погодитися.

– А ви не думали, що, може, варто бути обережнішим? – поцікавилася вона.

– Сьогодні ввечері ні. Долорес, Марія і Чарльз також прийдуть. На дверях сьогодні Жозеф. Якщо ми вислизнемо звідси о десятій, то встигнемо в саму пору на канатну колію. Сьогодні уночі вона курсує до першої. Я прийду по вас, – Ґольманн розсміявся. – На майбутнє я буду знову найслухнянішим і найобережнішим мешканцем «Белла Віста». Сьогодні святкуємо.

– Що святкуємо?

– Що-небудь. Що є повня. Що приїхав «Джузеппе». Що ще ми живемо. Що прощаємось.

– Що завтра знову станемо ідеальними пацієнтами?

– І це також. Я прийду до вас. Ви ж не забули, що таке костюмована забава?

Ґольманн зачинив за собою двері. Завтра. Завтра – але що з ним раптом сталося? То було інше майбутнє, ніж вчорашнє майбутнє і все попереднє майбутнє. Завтра ввечері Клерфе вже не буде й санаторна рутина сповиє все, як мокрий сніг, що його приносить хворий вітер, м’який і лагідний, покриваючи все, повільно притлумлюючи та душачи. «Не мене! – подумала вона. – Не мене!»

Хата рятувальників містилася високо над селом, і раз на місяць, коли була повня, залишалася відкритою упродовж усієї ночі для учасників з’їзду лещетарів зі смолоскипами. «Палас Готель» посилав з цією метою на гору циганську капелу, двох скрипалів і цимбаліста. Піаніно там не було.

Гості приходили у вбраннях лещетарів або в костюмах. Чарльз Ней і Ґольманн про людське око приклеїли собі вуса. Чарльз Ней був у вечірньому костюмі, в якому досі ніколи не мав оказії покрасуватися. Марія Савіні вбрала іспанські коронки й вуаль. Долорес Пальмер вдягла китайську сукню, а Ліліан Дюнкерк – світло-голубі штани й короткий кожушок. Хата була переповнена. Клерфе вдалося зарезервувати столик під вікном, бо старший офіціант був завзятим вболівальником автоперегонів.

Ліліан була дуже схвильована і вдивлялася в драматичну ніч за вікном. Десь понад горами шаленіла буря, місяць виринав із-за обтріпаних хмар і ховався в них знову, а їхні тіні оживляли білі схили, наче то гігантські темні фламінго з могутніми крилами летіли понад світом.

У коминку палахкотів вогонь. З напоїв були пунш і вино.

– Що будете пити? – запитав Клерфе. – Пунш і глінтвейн подають відразу, але якщо ми захочемо, офіціант має для нас у запасі трохи горілки та коньяку. Я пополудні дозволив йому проїхатися селом на «Джузеппе». Залив мастилом дві свічки й не тямився від щастя. Маєте охоту на коньяк? Я пропоную глінтвейн.

– Добре, – сказала Ліліан, – хай буде. Коли ви завтра їдете?

– На світанку.

– Куди?

– До Парижа. Поїдете зі мною?

– Так, – відказала Ліліан.

Клерфе розсміявся, не вірячи їй.

– Добре. Але ви не зможете взяти багато багажу. «Джузеппе» до цього не пристосований.

– Я потребую небагато. Де ми зупинимося на перших порах?

– Спочатку виїдемо зі снігів, які ви так ненавидите. Не дуже далеко. Через гори до Тічино. Над Лаґо Маджоре. Там уже весна.

– А потім?

– До Женеви.

– А потім?

– До Парижа.

– Хіба не можна відразу поїхати до Парижа?

– Тоді б ми мусили вирушити вже сьогодні вночі. Це трохи задалеко як на один день.

– А з Лаґо Маджоре можна доїхати за день?

Клерфе придивився до неї уважніше. Він досі вважав усе забавою, але як на забаву випитувала його надто докладно.

– За день можна доїхати, – сказав він. – Але навіщо? Невже ви не хочете побачити нарцисові луги навколо Женеви? Їх усі хочуть побачити.

– Я можу їх побачити з вікна авта.

На терасі запалили штучні вогні. Феєрверки злітали в повітря, вогняні колеса крутилися, сиплячи іскрами, а потім прийшла черга на червоні ракети, які злітали стрімко, і, коли глядачі вже думали, що в процесі самотнього польоту вони вичерпали свою енергію, вони раптом розбризкувалися на золоті, зелені та голубі снопи й опадали на землю сотнями іскор.

– О Господи! – шепнув раптом Ґольманн. – Далай-лама!

– Де?

– У дверях. Щойно прийшов.

І справді, біля входу стояв професор, блідий, з лисою головою, і уважно розглядав тлум, що клубочився в хаті. Хтось начепив йому на голову паперову шапку. Він скинув її одним рухом і почав протискатися до столика біля дверей.

– Хто б подумав? – сказав Ґольманн. – Що тепер робити?

– Просто нічого, – мовила Ліліан.

– Може, нам краще обережно змішатися з натовпом і зникнути?

– Ні.

– Він вас не розпізнає, Ґольманне, – промовила Долорес Пальмер, – з цими вусами.

– Але вас! І Ліліан. Особливо Ліліан.

– Можемо сісти так, щоб він не бачив наших облич, – запропонував Чарльз Ней, підводячись.

Долорес помінялася з ним місцями, а Марія Савіні сіла на стілець Ґольманна. Клерфе усміхнувся і весело зиркнув на Ліліан, чи не хоче й вона помінятися з ним місцями. Але вона похитала головою.

– Може б, ви пересіли, Ліліан? – спитав Чарльз. – Інакше він упізнає вас і завтра буде великий скандал. Ми й так уже в цьому місяці маємо чимало на совісті.

Ліліан бачила бліде обличчя Далай-лами з водянистими очима, що піднімалося понад столиками, наче місяць, і зникало в юрбі, а потім знову з’являлося, як і його партнер у небі між хмарами.

– Ні, – відказала вона. – Я зостануся тут.

Лещетарі збиралися виходити.

– Ви з ними не збираєтеся з’їхати? – запитала Долорес у Клерфе, що був у вбранні лещетаря.

– І не думаю. Для мене це надто небезпечно.

Долорес вибухнула сміхом.

– Він має рацію, – сказав Ґольманн. – Те, чого ти не опанував досконало, завжди небезпечне.

– А якщо опанував? – запитала Ліліан.

– Тоді ще небезпечніше, – відповів Клерфе. – Бо людина стає легковажною.

Вони вийшли з хати, щоб подивитися, як будуть з’їжджати лещетарі. Ґольманн, Чарльз Ней, Марія Савіні й Долорес прослизнули, скориставшись метушнею, коли всі рушили до виходу. Ліліан прочимчикувала без поспіху з Клерфе перед носом професора.

Протоптаною в снігу стежкою вони підійшли до місця старту. Смолоскипи кидали відблиски на сніг і обличчя людей. Перші лещетарі, тримаючи високо смолоскипи, рушили додолу освітленим схилом і зникли за стрімкими закрутами. Ліліан дивилася, як вони кидаються вниз, мовби кидалися в обійми життя, наче ракети, які осягнувши найвищої точки свого польоту, падали знову на землю у вигляді зіркового дощу.

– Коли завтра вирушаємо? – поцікавилася вона у Клерфе.

– Коли захочете, – відказав той. – О будь-якій порі. Можливо, після сутінків. Можливо, раніше або пізніше, якщо ви не будете готові.

– Не обов’язково. Я вмію швидко пакуватися. Коли ви думаєте виїхати?

– Близько четвертої.

– Я можу бути готова о четвертій.

– Добре. Я приїду по вас.

– Ви не мусите про мене піклуватися, – сказала Ліліан. – Можете мене висадити в Парижі. Просто я поїду з вами як… – шукала вона в пам’яті відповідне слово.

– …Як хтось, хто подорожує автостопом? – запитав Клерфе.

– Так, саме так.

Ліліан, відчуваючи трем, стежила за Клерфе, але він ні про що більше не питав. «Я не мушу йому нічого пояснювати, – подумала. – Просто нехай мені вірить. Те, що для мене є життєвим рішенням, для нього – буденний учинок. Може, він, зрештою, і не вважає мене за дуже хвору, треба хіба що зазнати аварії на перегонах, щоб він так вважав». На свій подив, вона відчула, як тягар, який вона довго носила, сповзає нарешті з її плечей. То була перша людина за багато років, яка не цікавилася її хворобою! Це дивним чином робило її щасливою. Вона мала враження, ніби переступила тим самим межу, якої досі їй подолати не вдавалося. Хвороба, яка, мов тьмяна шиба, відділяла її від світу, раптом зникла – замість неї, в повному світлі місяця, лежало перед нею життя разом із хмарами й долинами, забиваючи подих своєю прозорістю і безкраєм, і вона до нього належала, не була з нього виключена, стояла, як інші, здорові, на старті перед великим спуском, з палаючим, тріскучим смолоскипом у руці, готова до стрибка вниз і в його обійми. Як Клерфе колись сказав? У житті найважливіше добитися того, щоб мати змогу вибрати момент власної смерті, бодай заради того, щоб смерть не змогла придушити людину зненацька, як пацюка, якщо та готова. Вона була готова. Тремтіла, але була готова.