Читать книгу Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник) - Еріх Марія Ремарк - Страница 8

Перед ними був Париж зі своїми передмістями – сірими, потворними, дощовими. Але що далі вони рухалися усередину міста, то сильніше він їх зачаровував. Завулки й вулиці вигулькували, наче картини Утрілло й Пісарро, сірість зблідла і стала майже сріблястою, раптом з’явилася ріка з мостами й буксирами, деревами та баржами, барвистими рядами букіністів і старих кам’яниць на правобережжі Сени.

– Саме звідси, – розповідав Клерфе, – забрали на страту Марію-Антуанетту. А в ресторані навпроти можна дуже смачно попоїсти. Мабуть, тут голод і історія всюди пов’язані між собою. Де ти хочеш зупинитися?

– Там, – відповіла Ліліан і показала на той бік річки, де світлішав фасад маленького готелю.

– Ти знаєш цей готель?

– Звідки мені його знати? – запитала Ліліан.

– Ти ж тут жила.

– Коли я жила тут, то переважно ховалася у підвалі одного продавця овочів.

– Може, тобі краще зупинитися десь у шістнадцятому окрузі? Чи у стрийка?

– Стрийко такий скупий, що сам, напевно, тулиться в одній кімнаті. Поїдьмо в той готель і запитаймо, чи є у них вільні номери. А де ти мешкатимеш у Парижі?

– У готелі «Ріц».

– Я так і знала, – сказала Ліліан.

Клерфе похитав головою.

– Я не такий багатий, щоб мешкати деінде.

Вони проїхали міст бульвару Сен-Мішель, по набережній Ґранд Оґюстен і зупинилися біля готелю «Біссон». Коли вони виходили з машини, у дверях готелю з’явився служник з валізами.

– Це й буде моя кімната, – сказала Ліліан. – Хтось якраз виїжджає.

– Ти справді хочеш тут мешкати? Просто тому, що побачила цей готель із другого боку ріки?

Ліліан кивнула.

– Я, власне, й збираюся так жити. Без жодних особливих рекомендацій і упереджень.

Покій був вільний. Готель не мав ліфта, але номер, на щастя, містився на першому поверсі. Сходи були зачовгані й старі. Покій виявився малим і скупо умебльованим, але ліжко виглядало непогано й була ванна. Меблі стояли сучасні, за винятком барокового столика, який стояв, наче князь поміж невільників. Шпалери були старі, електричне світло тьмаве – зате за вікном виблискувала річка, виднілися набережні, Консьєржері, дзвіниця собору Паризької Богоматері.

– У будь-який момент, якщо ти матимеш бажання, можеш звідси виїхати, – сказав Клерфе. – Дехто забуває про це.

– Куди? До тебе в «Ріц»?

– Не до мене, а в «Ріц», – відказав Клерфе. – Я мешкав там під час війни півроку. З бородою і під іншим прізвищем. У дешевих номерах. А в іншій половині готелю, з вікнами на Вандомську площу, жили високопоставлені нацистські бонзи. Це було дуже знаменно.

Служник приніс валізи. Клерфе рушив до дверей.

– Ти повечеряєш зі мною?

– Коли?

– О дев’ятій.

– Добре, о дев’ятій.

Вона подивилася йому вслід. Під час мандрівки вони ані словом не перекинулися про ніч в Асконі. «Французька мова дуже зручна, – подумала вона. – Легко переходити з «ти» на «ви» і навпаки, усе дуже просто, як у грі». Почувши ревіння «Джузеппе», Ліліан підійшла до вікна.

Він, може, повернеться, а може, ні. Вона цього не знала, але це й не було аж таким важливим. Важливе те, що вона в Парижі, що вечір і що вона дихає. На бульварі Сен-Мішель загорілося зелене світло, і, мов розлючена зграя хортів, услід за «Джузеппе» кинулося стадо «сітроенів», «рено» і вантажівок. Ліліан не могла пригадати, чи бачила вона коли-небудь стільки автомобілів. Під час війни їх було мало. Шум був неабиякий, але в її вухах він звучав, як орган, на якому залізні руки грали потужне «Te Deum».

Ліліан розпакувала свої речі. Взяла вона з собою небагато. Грошей мала теж обмаль. Зателефонувала до стрийка. Телефон не відповідав. Стрийко вже кілька років, як відмовився від телефону.

На мить її охопила паніка. Вона отримувала гроші щомісяця через банк і тривалий час не мала від стрийка жодної вістки. Неможливо, щоб він не жив. Дивно, що саме це перш за все спало на думку! Може, виїхав, мешкає деінде. Ліліан поцікавилася в готелі про адресну книжку. У них була тільки стара, з першого року війни, а нова телефонна книжка ще не з’явилася. Крім того, в Парижі бракувало вугілля. Увечері в кімнаті робилося холодно. Ліліан накинула плащ. Добре, що, покидаючи санаторій, прихопила кілька вовняних речей. Думала, що комусь їх тут подарує. Тепер була задоволена, що має їх. Сірі, брудні сутінки починали вповзати у вікно. Ліліан покупалася, щоб зігрітися, і лягла в ліжко. Уперше, відколи виїхала, вона була сама. Уперше віддавна справді була сама. Грошей їй могло вистачити найбільше на тиждень. Разом із темрявою знову з’явилася паніка. Хтозна, де був тепер її стрийко. Може, з ним щось сталося, а може, помер. Може, й Клерфе зник уже в цьому невідомому місті, переїхав до іншого готелю, почав інше життя, і вона теж про нього більше ніколи не почує. Ліліан морозило. Романтика швидко зникла перед фактом холоду й самотності. У теплій клітці санаторію зараз тихо дзенькали рури центрального опалення.

Хтось постукав. За дверима стояв готельний посланець із двома згортками. В одному з них були квіти. Мабуть, від Клерфе. Вона швидко тицьнула хлопцеві в тьмяному приміщенні завеликі чайові. У другому згортку була вовняна ковдра. «Думаю, що може тобі знадобитися, – писав Клерфе. – У Парижі й далі бракує вугілля». Ліліан розстелила ковдру. З неї випали дві невеликі коробки. В обох були лампочки. «Французькі готелярі завжди заощаджують на світлі, – коментував Клерфе ще один подарунок. – Якщо замінити лампочки, які є у твоїй кімнаті, новими, світло відразу стане удвічі яснішим».

Ліліан послухалася його поради. Принаймні мепер вона могла читати. Посланець приніс їй газету. Зазирнула в неї, але за хвильку відклала. Це все вже її не обходило. Вона ніколи не дізнається, хто наступного року стане президентом, ані які партії засідатимуть у парламенті. Зрештою, це її й не цікавило, вона вся просякла спрагою життя. Власного життя.

Вона одягнулася. У неї збереглася остання адреса стрийка, півроку тому вона отримала від нього листа з цією адресою. Треба поїхати туди й розпитати.

Виявилося, що стрийко мешкав за старою адресою, він відмовився лише від телефону.

– Твої гроші? – запитав він. – Як хочеш. Я посилав їх тобі щомісяця в Швейцарію, дуже важко було отримати дозвіл на пересилання. Я можу виплачувати їх тобі щомісяця тут, у Франції. На яку адресу пересилати?

– Я не хочу отримувати їх щомісяця. Я хочу забрати все відразу.

– Навіщо?

– Хочу купити собі різне вбрання.

Старий витріщив на неї очі.

– Ти так сама, як і твій батько. Якби він…

– Він не живе, стрийку Ґастоне.

Ґастон поглянув на свої великі бліді долоні.

– Ти не маєш надто багато грошей. Що ти збираєшся тут робити? Господи, якби я мав таке щастя жити в Швейцарії!

– Я жила не в Швейцарії, а в лікарні.

– Ти не знаєшся на грошах і розтринькаєш їх за кілька тижнів. Усе розтринькаєш.

– Можливо, – сказала Ліліан.

Стрийко перелякано подивився на неї.

– А коли все витратиш, що тоді?

– Я не буду для вас тягарем.

– Ти повинна вийти заміж. Ти здорова?

– Чи я інакше була б тут?

– Отже, ти повинна вийти заміж.

Ліліан розсміялася. Його наміри були надто прозорі: хотів перекинути відповідальність за неї на когось іншого.

– Повинна вийти заміж, – повторив Ґастон. – Я міг би познайомити тебе з кількома людьми.

Ліліан знову розсміялася, проте їй було цікаво, що зробить старий. «Йому, мабуть, під вісімдесят, – думала вона, – але поводиться він так, ніби має передбачити все ще на вісімдесят років наперед».

– Добре, – відповіла Ліліан. – А тепер скажи мені таке: що ти робиш на самоті?

Спантеличений старий підвів свою пташину голівку.

– Та мало що. Я завжди зайнятий. Дивне питання. Не розумію, чому ти запитуєш.

– Тобі ніколи не спадало на думку забрати все, що в тебе є, поїхати світ за очі й усе протринькати?

– Ти така сама, як і твій батько! – зневажливо сказав старий. – Він ніколи не мав почуття обов’язку й почуття відповідальності. Треба буде спробувати знову призначити тобі опікунів!

– Це тобі не вдасться. Ти вважаєш, що я марную гроші, а я вважаю, що ти марнуєш своє життя. Нехай кожен залишається при своїй думці. І дістань мені гроші не пізніше завтрашнього дня. Я хочу якнайскоріше купити собі сукні.

– А де ти їх купиш? – швидко запитав старий марабу.

– У Баленсіаґи. Не забудь, що це мої гроші.

– Твоя мати…

– До завтра, – сказала Ліліан і ледь торкнулася губами лоба старого.

– Послухай, Ліліан, не роби дурниць! Ти зодягнена дуже добре, вбрання в цих будинках моди коштують маєток!

– Цілком можливо, – відповіла Ліліан і подивилася на сірий двір і сірі вікна навпроти, в яких відбивалися рештки сонця, наче відполіровані сланці.

– Ти така сама, як твій батько. – Старий був щиро наляканий. – Така сама! Ти могла б зараз жити без турбот, коли б не його вічні фантазії.

– Стрийку Ґастоне, кажуть, у наш час можна покінчити з грошима двома способами. Один із них – заощаджувати, а потім втратити їх під час інфляції, інший – витратити їх. А тепер скажи мені, як тобі ведеться.

Ґастон нервово махнув рукою.

– Сама бачиш. Мені важко. Такі часи! Я бідний.

Ліліан роззирнулася. Вона побачила красиві старовинні меблі, фотелі в чохлах, кришталеву люстру, перев’язану марлею, кілька добрих картин.

– Ти завжди був скупий, стрийку Ґастоне. Ти й зараз такий?

Якийсь час він розглядав її своїми темними пташиними очками.

– Хочеш жити тут? Але ж у мене обмаль місця.

– Місця у тебе досить, але я не хочу жити тут. Скільки тобі, власне кажучи, років? Здається, ти на двадцять років старший за батька?

Старий, вочевидь, був збитий з пантелику.

– Ти ж знаєш. То навіщо запитувати?

– А ти не боїшся смерті?

Ґастон помовчав з хвилину, після чого тихо сказав:

– У тебе жахливі манери.

– Ти маєш рацію. Мені не варто було тебе запитувати про це.

– Я почуваюся цілком пристойно. Якщо ти розраховуєш скоро отримати спадок, то тебе чекає розчарування.

Ліліан подивилася на скривдженого старого марабу.

– Ні, не розраховую. Я живу в готелі й ніколи не буду для тебе тягарем.

– У якому готелі? – квапливо запитав Ґастон.

– У «Біссон».

– Слава Богу! Я б не здивувався, якби ти оселилася в «Ріц».

– Я також, – сказала Ліліан.

Трохи згодом по неї зайшов Клерфе. Вони поїхали в ресторан «Ґран Вефур».

– Як відбулася твоя перша зустріч із тутешнім світом? – запитав він.

– У мене таке відчуття, ніби я опинилася серед людей, які збираються жити вічно. У будь-якому разі вони так поводяться. Вони так перейнялися грошима, що забули про життя.

Клерфе розсміявся.

– А під час війни всі присягалися, що більше не повторять цієї помилки, якщо виживуть. Але людина швидко все забуває.

– І ти теж усе забув? – запитала Ліліан.

– Намагався щосили. Але мені не зовсім вдалося.

– Може, я кохаю тебе саме тому?

– Ти мене не кохаєш. Якби ти мене кохала, то не вживала б цього слова так легковажно. І не говорила б мені цього.

– Я кохаю тебе тому, що ти не думаєш про майбутнє?

– Тоді ти мусила б кохати кожного чоловіка в санаторії. Ми будемо їсти морські язики зі смаженим мигдалем і запивати їх молодим монтраше.

– Тоді чому я тебе кохаю?

– Тому, що я з тобою. І тому, що ти любиш життя. А я для тебе безіменна частка життя. Це небезпечно.

– Для кого?

– Для того, хто безіменний. Його в будь-який час можна замінити.

– Мене теж, – сказала Ліліан. – Мене також, Клерфе.

– У цьому я не зовсім упевнений. Розумна людина на моєму місці втекла б якнайскоріше.

– Ти не настільки захоплений.

– Завтра я від’їжджаю.

– Куди? – запитала Ліліан, не повіривши йому.

– Далеко. Мушу їхати до Рима.

– А я – до Баленсіаґи. Купити сукні. Це ще далі, ніж Рим.

– Я дійсно від’їжджаю. Необхідно потурбуватися про новий контракт.

– Добре, – мовила Ліліан. – Отже, у мене буде час кинутися в авантюру з модними кравцями. Стрийко Ґастон із задоволенням віддав би мене під опіку або видав заміж.

Клерфе подивився на неї.

– Він хоче знову ув’язнити тебе, хоча ти ще не встигла дізнатися, що таке свобода?

– А що таке свобода?

Клерфе посміхнувся.

– Я теж не знаю. Знаю тільки одне: свобода – це не безвідповідальність і не життя без мети. Легше зрозуміти, якою вона не буває, аніж якою вона є.

– Коли ти повернешся? – запитала Ліліан.

– За кілька днів.

– Ти маєш коханку в Римі?

– Авжеж.

– Так я й думала.

– Чому?

– Було б дивно, якби ти жив сам. Я також не жила сама, коли ти з’явився.

– А тепер?

– Тепер, – сказала Ліліан, – я тут надто п’яна сама собою, щоб могла над цим замислюватись.

Наступного дня Ліліан поїхала до Баленсіаґи. Крім спортивного одягу, в неї було небагато вбрань. Деякі пошиті були ще за воєнною модою, інші зосталися після матері, перероблені дешевою кравчинею.

Ліліан уважно обстежувала жінок, що сиділи біля неї. Вивчала їхнє вбрання і шукала в їхніх обличчях того самого очікування, яке було в ній. І не знаходила його. Бачила натомість підстаркуватих надутих папуг, які були понад міру напомаджені й очима, всіяними зморшками, без повік, дивилися на молодших жінок, а також – молодиць із крихкою елегантністю, яких скептичні погляди не виражали нічого, окрім незрозумілого зачарування тим, що вони просто живуть. Між ними сиділа гарненька зграйка американок, балакучих, щебетливих і геть наївних. Тільки де-не-де в збудженій порожнечі, наче лагідний вогник, що вже пригасає, але все ще спалахує серед темряви, майнуло обличчя не першої молодості, що має в собі якусь магічну силу, без паніки, зате з рідкісним чаром, інколи властивим старінню, який не іржа, а як патина на шляхетному посуді вивищує його красу.

Розпочався парад манекенниць. Ліліан чула міський галас, що зливався у какофонію сталі, бетону й машин. Здавалося, ніби то вітер навіяв звідти манекенниць, що рухаються на худорлявих ногах, наче якісь штучні тварини, стрункі хамелеони, які змінюють сукні, як колір шкіри, і мовчки вихляють поміж стільців. Ліліан вибрала п’ять моделей.

– Хочете приміряти відразу? – поцікавилася продавчиня.

– А я можу?

– Так. Ці три пасуватимуть вам, а ті трохи завеликі.

– Коли я могла б їх забрати? – запитала Ліліан.

– А коли ви їх потребуєте?

– Негайно.

Продавчиня розсміялася.

– Негайно тут означає за три-чотири тижні – не раніше.

– Я потребую їх негайно. Чи можу я купити моделі, які мені пасують?

Продавчиня похитала головою.

– На жаль, ні, ми потребуємо їх щодня. Але ми зробимо, що в нашій силі. Ми завалені роботою, мадемуазель. Якби ми реалізовували замовлення по черзі, вам довелося б чекати шість тижнів. Може, ми приміряємо оцю чорну вечірню сукню?

Зразки суконь перенесли до кабіни, викладеної дзеркалами. Разом із ними увійшла кравчиня, щоб зняти мірку.

– Чудовий вибір, мадемуазель, – сказала продавчиня. – Сукні вам пасують так, наче були для вас спроектовані. Месьє Баленсіаґа зрадіє, коли побачить їх на вас. Шкода, що його зараз нема.

– А де він? – запитала Ліліан винятково з ввічливості, стягуючи водночас сукню.

– У горах. – Продавчиня назвала місцевість, з якої приїхала Ліліан. Це пролунало у вухах Ліліан так, мовби та сказала: «Тибет». – Він поїхав туди на відпочинок, – додала продавчиня.

– Там справді можна відпочити.

Ліліан випросталася і поглянула в дзеркало.

– Ось бачите! – сказала продавчиня. – Саме це я мала на увазі. Більшість жінок купують те, що їм подобається. Ви ж купили щось, у чому вам гарно. Чи не так? – поцікавилася жінка у кравчині.

Кравчиня кивнула.

– Тепер іще плащ!

Вечірня сукня була чорна, як вугіль, з дрібкою мексиканського червоного кольору, і обтисла, плащ до неї був натомість широкий і нагадував пелерину, пошиту з напівпрозорого матеріалу, який відставав, мовби накрохмалений.

– Шикарно, – сказала продавчиня. – Ви виглядаєте, як упалий янгол.

Ліліан придивилася до себе. З великого трираменного дзеркала на неї дивилося троє жінок, дві у профіль і одна в анфас, а коли відсунулась трохи набік, побачила в дзеркалі ззаду четверту, яка була обернута спиною і, здавалося, рушала до виходу.

– Шикарно! – повторила продавчиня. – Чому Луcіль не вміє цього так носити?

– Хто така Луcіль?

– Наша найкраща манекенниця. Та, яка презентувала цю сукню.

«Чому вона мала б це саме так носити? – подумала Ліліан. – Вона ще буде носити тисячу інших суконь і буде мати безліч показів моди, а потім вийде заміж, матиме дітей і постаріє. А я носитиму цей плащ тільки одне літо».

– Чи можливо було б пошити це скоріше, ніж за чотири тижні? – поцікавилася Ліліан. – Принаймні на один тиждень? У мене мало часу.

– Як ви вважаєте, мадемуазель Клод? – запитала кравчиня.

Продавчиня кивнула.

– Ми почнемо відразу.

– Отже, коли? – запитала Ліліан.

– За два тижні може бути готове.

За два тижні. То для неї – як два роки.

– Якщо вдасться, за десять днів. Треба буде ще кілька примірок.

– Добре. Якщо не можна інакше.

– Справді, не можна інакше.

Ліліан щодня приходила на примірку. Тиша в кабіні якимсь дивним чином зачаровувала її. Інколи вона чула зовні голоси інших жінок, але срібло й сірість власної кабіни відмежовували її від міського гаму. Біля неї увихалася кравчиня, наче жрець на службі в якогось ідола. Заколювала, збирала матеріал у фалди, морщила, кроїла, бурчала незрозумілі слова, бо губами стискала шпильки, стояла навколішки й натягувала, гладила обережно, колінкувала то назад, то вперед, мовби під час якоїсь церемонії, що повторювалася знову та знову. Ліліан стояла непорушно й бачила перед собою в дзеркалах трьох жінок, які були схожі на неї, а водночас якимсь дуже холодним чином дистанціювалися від неї, з ними на її очах робилося щось, що тільки здалека, здавалося, мало зв’язок з нею, а попри те її глибоко змінювало. Інколи штора її кабіни відхилялася, і всередину заглядала інша клієнтка, квапливо інспектуючи поглядом невтомних войовниць статі, з зацікавленням, але водночас із настороженістю. Ліліан відчувала тоді, що не має з цим нічого спільного. Вона не полювала на чоловіка, полювала на життя.

У процесі цих днів розвинулися взаємини дивної чужої інтимності між нею та жінками в дзеркалі, які змінювалися разом із кожним новим вбранням. Вона розмовляла з ними без слів, відображення посміхалися до неї, не посміхаючись. Вони були серйозні і якимсь тихим, сумним чином близькі між собою, як сестри, які виховалися окремо й ніколи не підозрювали, що колись побачаться. А тепер відбулося, немов уві сні, оце мовчазне рандеву, сповнене лагідної меланхолії, бо незабаром вони знову муситимуть розлучитися і не побачаться вже ніколи. Навіть одяг з іспанським акцентом мав у собі щось із того: позбавлена світла, драматична чернь оксамиту, бухаюча раптовим полум’ям тропічна червінь шовку, широкі плащі, в яких тіло здавалося майже нематеріальним, і важка парча коротких камізельок, що їх носять тореадори й з-за яких визирали пісок, і сонце, і раптова смерть.

Повернувся Баленсіаґа. Він мовчки придивився до однієї з примірок. Наступного дня продавчиня принесла до кабіни щось срібне, що скидалося на шкіру риби, яка ніколи не бачила сонця.

– Месьє Баленсіаґа хотів би, щоб ви мали цю сукню.

– Я мушу зупинитися. Я купила вже більше речей, ніж повинна, щодня щось докуповувала.

– Але приміряйте, будь ласка. Напевно ви її візьмете. – Продавчиня усміхнулася. – Та й ціна буде така, що ви залишитесь задоволеною. Дім моди Баленсіаґи хотів би, щоб ви носили його вбрання.

Ліліан вдягнула те срібне «щось». Воно було майже перлового кольору, але замість зробити її блідішою, додало барв її обличчю і рукам, оздоблюючи їх золото-брунатним відтінком.

– Я візьму її, – зітхнула вона. – Таку сукню відкинути важче, ніж залицяння Дон Жуана й Аполлона.

Не завжди, але в цей момент саме так і було. Вона жила в невагомому, сірому та срібному світі. До полудня довго спала, потім ішла до Баленсіаґи, відтак мандрувала без мети вулицями, а потім сама вечеряла в готельному ресторані. Ресторан належав до найкращих у Парижі, хоча вона про це раніше й не здогадувалася. Вона не прагнула товариства й не дуже відчувала брак Клерфе. Анонімне життя, яке різко напирало на неї з вулиць, кав’ярні й ресторану, було доволі потужне й незвідане, тому вона не відчувала, що її особисте життя чимось обділене. Ліліан дозволила течії підхопити її, натовп ніс її, але не жахав, вона любила його, бо він був життям, невідомим, безглуздим життям, що марнується на безглузді вчинки, які вигойдувалися на його хвилях, наче буйки на морі у вітряну погоду.

– Ви зробили гарні закупи, – сказала продавчиня під час останньої примірки. – Ці сукні ніколи не вийдуть з моди. Ви зможете носити їх роками.

«Роками…» – подумала Ліліан з легким трепетом і усміхнулася.