Читать книгу Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник) - Еріх Марія Ремарк - Страница 9

Прокинулася вона, ніби під лагідним хмелем. Майже два тижні провела серед суконь, капелюхів і туфель, наче п’яниця в пивниці. Коли доставили перші сукні, вона послала рахунки стрийкові Ґастонові, який, щоправда, передав їй до готелю місячну пенсію, але крім того – ні гроша. Віднікувався, що оформлення займає багато часу.

Наступного дня з’явився знервований Ґастон. Він покрутився трохи готелем, повідомив, що вона безвідповідальна, і несподівано зажадав, щоб переїхала до нього.

– Щоб ти мене мав під контролем?

– Щоб ти заощаджувала гроші. Це злочин – витрачати стільки на сукні. За такі гроші вони мусили б бути із золота!

– Вони і є із золота, тільки ти цього не бачиш.

– Розпродати добрі акції, що приносять відсоток, задля кількох ганчірочок! – лементував Ґастон. – Треба тебе віддати під опіку!

– Спробуй. Кожен суддя у Франції мене зрозуміє і натомість почне за тобою спостерігати. Якщо ти якнайшвидше не повернеш мені мої гроші, я куплю удвічі більше суконь і надішлю тобі рахунки.

– Удвічі більше ганчірочок? Та ти…

– Ні, стрийку Ґастоне, я не шалена, то ти шалений. Ти, що не дозволяєш собі нічого зайвого, аби кілька спадкоємців, яких ти ненавидиш і ледве знаєш, розтринькали потім твоє майно. Але не говорімо вже про те! Лишися на обід. Тутешній ресторан винятково добрий. Я вдягну для тебе одну з тих ганчірочок.

– Це виключено! Розтринькувати гроші ще й на…

– Я тебе запрошую. Я маю тут кредит. Під час обіду зможеш мені далі розповідати, як живуть розсудливі люди. Тепер я голодна, як лещетар після шести годин тренування. Ні, навіть дужче! Примірювання дуже сприяє апетитові. Почекай на мене внизу. За п’ять хвилин я буду готова.

За годину Ліліан зійшла вниз. Ґастон, блідий від злості й довгого чекання, сидів за столиком, на якому стояв якийсь вазонок і лежало кілька журналів мод. Він не замовив собі навіть аперитиву. Ліліан мала велику втіху з того, що він не відразу її упізнав. Зате, коли побачив, як вона спускається тьмяно освітленими сходами, підкрутив вуса, випростався й окинув її поглядом старосвітського завсідника.

– Це я, стрийку Ґастоне, – сказала Ліліан. – Сподіваюсь, ти знаєш, що таке інцест.

Ґастон закашлявся.

– Дурниці, – прохрипів він. – Просто я погано бачу. Коли я бачив тебе востаннє?

– Два тижні тому.

– Ні, я не про те. Раніше.

– Десь чотири роки тому – я була тоді заморена голодом і геть розгублена.

– А тепер?

– Тепер я й далі заморена голодом, але дуже рішуча.

Ґастон витягнув із кишені пенсне.

– Для кого ти купила ці вбрання?

– Для себе.

– Ти не маєш жодного…

– Єдиними чоловіками в горах, які підходили до одруження, були інструктори лещетарів. У комбінезонах лещетарів вони презентуються непогано, а так виглядають, як селяни, вифранчені на свято.

– Отже, ти цілковито самотня?

– Авжеж, але не так, як ти, – відповіла Ліліан і рушила до ресторану.

– Що б ти з’їла? – запитав Ґастон. – Звичайно, то я тебе запрошую. Сам я не голодний. А що для тебе? Напевно, щось легке? Омлет, фруктовий салат, трохи води Віші.

– Для мене, – перебила його Ліліан, – на початок морських їжаків… дванадцять штук… і горілку.

Ґастон зиркнув у стравопис.

– Морські їжаки шкідливі для здоров’я!

– Тільки для скнар. Зараз ними всі обжираються, стрийку Ґастоне. А ще я хочу куряче філе.

– Чи воно не загостре? Може, краще візьмеш варену курку або вівсянку? Вам давали в санаторії вівсянку?

– Авжеж, стрийку Ґастоне. Вівсянок і варених курей я наїлася на все життя в горах з виглядом на прекрасну природу. Досить! До м’яса замов для нас пляшку «Шато Лафіт». А може, ти не любиш?

– Я не можу собі на таке дозволити. Я дуже зубожів, моя люба Ліліан.

– Я знаю. Тому вечеря з тобою стає такою драматичною.

– Чому?

– Бо в кожному випитому ковтку є крапля крові твого серця.

– Тьху, до дідька! – заговорив раптом Ґастон цілком нормальним голосом: – Що за образ! І це, п’ючи таке вино! Побалакаймо про щось інше. Я можу спробувати твоїх морських їжаків?

Ліліан подала йому тарілку. Ґастон з’їв похапцем три. Він усе ще намагався заощадити на їжі, але вино пив на пару з нею. Він-бо за нього платив, то хотів бодай свого не втратити.

– Дитинко, – сказав, коли пляшка спорожніла, – як час летить! Я пам’ятаю тебе, ще як…

Ліліан відчула короткий, гострий біль.

– Я не хочу вже про це чути, стрийку Ґастоне. Поясни мені одне: чому мене назвали Ліліан? Я ненавиджу це ім’я.

– То твій батько.

– Чому?

– Хочеш, може, лікеру до кави? Коньяку? Шартрез? Арманьяк? Я міг би й здогадатися! – Ґастон відчутно розтанув. – Отже, добре, два арманьяки. Так, твій батько.

– Що?

Марабу примружив одне око.

– Замолоду він провів кілька місяців у Нью-Йорку. Сам. Пізніше наполягав, щоб тебе назвати Ліліан. Твоїй матері було однаково. Потім я чув, що в Нью-Йорку він мав, мабуть, якусь… ну, якусь дуже романтичну пригоду. З кимось, хто мав ім’я Ліліан. Вибач, але ти сама про це запитала.

– Слава Богу! – сказала Ліліан. – Я думала вже, що мама знайшла це ім’я в якійсь книжці. Вона багато читала.

Ґастон похитав своєю пташиною головою.

– Так, то правда. Зате твій батько нічого не читав. А ти, Ліллі? Ти хочеш, – він роззирнувся, – жити тепер саме так?… Ти не вважаєш це помилкою?

– Саме про це я збиралася поцікавитися в тебе. Після вина ти почав демонструвати майже людське обличчя.

Ґастон пригубив трохи свого арманьяку.

– Я влаштую для тебе невелике прийняття.

– Ти вже раз мені цим погрожував.

– Прийдеш?

– Ні, якщо то буде чаювання або коктейль-паті.

– То буде обід. Я маю також кілька пляшок вина – лише кілька, але вони не поступляться оцим, що тут.

– Добре.

– З тебе вийшла чудова дівчина, Ліллі. Але гостра! Гостра! Твій батько таким не був.

«Гостра, – подумала Ліліан. – Що він називає гострим? Чи справді я така? А може, у мене просто немає часу делікатно обманювати, прикриваючи гірку правду фальшивою позолотою добрих манер, яку називають тактом?»

Зі свого вікна вона бачила шпиль каплиці Сен-Шапель, що стирчала, наче голка, на тлі неба понад сірими мурами Консьєржері. Ліліан пам’ятала цю каплицю з давніх часів. Щойно випогодилося, вона вирушила до неї.

Був полудень, і весь простір із високими вітражами виповнювало світло, каплиця була наче виткана з променів. Здавалося, вона складається з самих вікон, насичених блакиттю, мов плащ Мадонни, полум’яним червоним кольором, зеленню і жовчю. Блиск був такий сильний, що барви відчувалися на шкірі, мовби вона купалася в кольоровому світлі. Крім Ліліан, тут було тільки кілька американських солдатів, які незабаром вийшли. Вона сиділа на лавці, оповита світлом, наче тендітною королівською тканиною, найвитонченішою на землі, їй хотілося скинути з себе одяг, щоб подивитися, як прозора парча струмує її тілом. То був водоспад світла, сп’яніння, непідвладне земним законам, падіння і водночас час злет. Їй здавалося, що вона дихає світлом. Вона відчувала, як ці сині, червоні й жовті барви розчиняються в її крові та легенях, а її тілесна оболонка та свідомість – те, що відділяло її від навколишнього світу, – зникли, і всю її, мов рентгенівські промені, пронизує світло, з тією лише різницею, що рентген оголює кістки, а світло розкриває ту таємничу силу, яка примушує битися серце й пульсувати кров. То було саме життя, і коли вона так сиділа, тихо, без руху, дозволяючи світлу падати на себе й усередину себе, цілковито належачи йому й будучи з ним одним цілим, вона не була вже ізольованою одиницею, світло пригорнуло її і захищало, і враз нею оволоділо містичне почуття, що вона не може померти, поки, воно її так тримає, і що щось у ній ніколи не помре – саме те, що належало до цього магічного світла. То була велика втіха, вона ніколи не забуде цей день, і нехай її життя, усе, що їй ще зосталось прожити, стане таким же, як цей зал, схожий на вулик, повний якнайлегшого променистого меду, нехай її життя буде схоже на світло без тіні, щастя без жалю, горіння без попелу…

Ліліан нагадала собі, коли востаннє була в Сен-Шапель. Її привела туди мати. Це було тоді, коли гестапо шукало її батька. Цілими днями вони перебували в церквах, які здавалися найпевнішим захистком. Таким чином Ліліан побачила доволі багато паризьких церков, сидячи завжди в найтемніших кутках і вдаючи, що молиться. Але за якийсь час стали з’являтися шпигуни і в церквах, і сутінки Нотр-Дам перестали бути безпечними. Тоді приятелі порадили її матері переховуватися упродовж дня в Сен-Шапель, тамтешній доглядач мав бути надійним. У полум’яному світлі Ліліан почувалася злочинцем, якого витягли силоміць зі свого підземного схрону на безжальне яскраве світло поліцейського детектора, або прокаженою, виставленою на біле, оголене світло операційної зали. Вона зненавиділа це й не забувала про це ніколи.

Тепер із цього всього нічого вже не лишилося. Тіні минулого розпливлися, як туман, під першим м’яким ударом світла. Ненависть зникла, було тільки щастя. Цьому світлу не можна було опиратися. У ньому танула та жахлива влада пам’яті, що не давала спогадам минулого тяжіти над свідомістю, перетворюючи їх на скам’яніле життя, наповнюючи ними теперішність, наче кімнату, непотрібними, старими меблями – і перевтілювалася в те, чим насправді має бути: сильнішим, усвідомленим життям, опертим на досвід. Ліліан тягнулася до світла, що падало на неї згори. І мала враження, наче його чула. Стільки речей можна почути, якщо тільки людина навчиться слухати тишу. Вона дихала повільно та глибоко. Дихала золотом, блакиттю і червоною барвою вина. Відчувала, як у цих барвах розпливається санаторій і його остання тінь, сірі й чорні, прозорі, як клапті желатину, рентгенівські знімки згорнулися і згоріли в малому, яскравому полум’ї. Ліліан очікувала цього й задля цього сюди прийшла. Променисте щастя, найлегше на світі…

Доглядач мусив звернутись до неї двічі.

– Ми закриваємо, мадемуазель.

Вона встала й побачила втомлене, заклопотане обличчя чоловіка. Якусь хвилину не могла зрозуміти, як доглядач не здогадується, що вона відчуває, але, мабуть, навіть чуда, якщо трапляються часто, стають чимось звичним.

– Як довго ви вже тут? – поцікавилася вона.

– Два роки.

– Чи знали ви доглядача, який був тут під час війни?

– Ні.

– Мабуть, це чудово – перебувати тут цілими днями.

– Це моє джерело утримання, – відповів. – Дуже скромне при такій інфляції.

Ліліан витягнула з торбинки банкноту. Очі доглядача зблиснули. То було диво, безперечно, то було диво: хліб, і вино, і життя, і, напевно, також щастя. Вона вийшла на сірий двір і подумала: «Чи чуда справді стають одноманітними, коли людина до них призвичаюється? Вони буденнішають так, як, здавалося, буденніє тут, унизу, поняття життя, змінюючись у світло рутини, яке завжди витісняло світло променистої каплиці?»

Ліліан роззирнулася. Одноманітно яскраве сонце спочивало на дахах в’язниці, але складалося з тих самих променів, які справляли в каплиці свято світла. На подвір’ї крутилися поліцейські, проїхало, підскакуючи на бруківці, авто з приліпленими до заґратованих вікон обличчями в’язнів. Променисте диво між будівлями поліції і суду оточувала атмосфера шаф для актів, злочинців, убивств, процесів, заздрості, зла й безпорадного привида, якого людство називало справедливістю. Ліліан раптом згадала Клерфе й усміхнулася. Вона була до цього готова. Відколи він виїхав, то не подав ознак життя. Але це її не гнітило, вона й не очікувала цього. Не відчувала ще в ньому потреби, але добре було знати, що він десь є.

У Римі Клерфе просиджував у бюро, кав’ярнях і майстернях. Вечори проводив із Лідією Мореллі. Спочатку він часто думав про Ліліан, але потім на багато днів забув про неї. Вона зворушувала його, а це стосовно жінок траплялося в нього рідко. Вона була наче гарненьке молоде цуценя, яке перебільшує у всьому, що робить. Але вона, напевно, призвичаїться до тутешнього життя. Ліліан ще вірить, що мусить надолужити все, що оминуло її досі. Незабаром вона впевниться, що ніщо її не оминуло. Розбереться в ситуації і стане такою, як інші – схожа на Лідію Мореллі, але ймовірно не такою досконалою. Ліліан не мала ні скептичної мудрості Лідії, ні її жіночної безсердечності. Вона була добра для легко сентиментального чоловіка з поетичними ідеалами, але не для нього. Ліліан повинна була лишитися з Волковим, який, як здавалося, жив тільки для неї і саме тому її втратив, так буває. Клерфе звик до іншого життя. Він не хотів дозволити втягнути себе в щось глибше. Лідія Мореллі була саме для нього. Ліліан залишиться для нього звабливою, короткою вакаційною пригодою. Для Парижа вона була надто провінційна, надто вимоглива й надто недосвідчена.

Клерфе відчув полегкість, прийнявши це рішення. Після повернення до Парижа він зателефонує до Ліліан і ще раз із нею зустрінеться, щоб усе пояснити. Може, зрештою, і нема чого пояснювати. Вочевидь, таки нема чого пояснювати. Мабуть, вона сама собі давно все пояснила. Тоді навіщо він хотів з нею зустрітися ще? Він не розмірковував над цим надто довго. Чом би й ні? Адже між ними майже нічого не було. Він підписав свій контракт і залишився в Римі ще на два дні.

Того самого дня, що й він, до Парижа їхала Лідія Мореллі. Він їхав на «Джузеппе», вона потягом, бо ненавиділа подорожі автом і літаком.