Читать книгу Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник) - Еріх Марія Ремарк - Страница 6

Волков застав її наступного ранку схилену над валізами.

– Ти пакуєшся, душко? Так рано?

– Так, Борісе, пакуюся.

– Навіщо? Адже за кілька днів знову все розпакуєш.

Він уже кілька разів бачив її за пакуванням. Щороку її охоплювало, мов перелітну пташку навесні й восени, могутнє бажання лету. Валізи були розставлені по цілому покою упродовж кількох днів, а інколи навіть кількох тижнів, поки Ліліан не втрачала цього бажання і не піддавалася.

– Я йду, Борісе, – вона боялася цієї розмови. – Цього разу я відходжу насправді!

Він сперся на двері та стежив за нею. Сукні та плащі лежали на ліжку, а светри й нічні сорочки висіли на віконних клямках і на дверях. Туфлі на високих підборах стояли на туалетному столику й на кріслах, а всі лижварські причандалля лежали на купі біля балконних дверей.

– Я справді їду, – нервово повторила Ліліан, бачачи, що він не вірить.

Боріс кивнув.

– Ти від’їдеш завтра. А післязавтра або за тиждень ми розпакуємо речі. Даремно тільки завдаєш собі клопоту.

– Борісе! – вигукнула Ліліан. – Дай мені спокій! Це все ні до чого. Я їду.

– Завтра?

– Ні, сьогодні. – Вона відчувала його покірливість і недовіру, то була павутина, яка хотіла її знову обплутати й паралізувати. – Я їду, – сказала рішучим тоном. – Сьогодні. З Клерфе.

Ліліан зауважила, як його очі змінилися.

– З Клерфе?

– Так. – Вона поглянула на нього, прагнучи позбутися всього цього якнайшвидше. – Я їду сама. Але виїжджаю з Клерфе, бо й він сьогодні виїжджає і, зрештою, сама я не маю відваги це зробити. Я їду з ним лише з цієї причини. Сама я заслабка, щоб протистояти всьому цьому тут, у горах.

– Протистояти й мені?

– І тобі теж, але не так, як ти гадаєш.

Волков ступив на середину покою.

– Ти не можеш їхати, – сказав.

– Можу, Борісе. Я думала тобі написати. Поглянь, – вона показала на латунний кошик для паперів біля столика, де лежав пожмаканий поштовий папір. – Я не змогла. То безнадійна справа, якби я хотіла тобі щось тепер пояснити.

«Безнадійна справа, – подумав Волков. – Що саме? Чому щось, чого вчора ще не було, сьогодні є безнадійною справою?» Він поглянув на сукні й туфлі – ще секунду тому вони були картиною чудового безладу, а тепер лежали в гострому світлі розставання і були зброєю, націленою в його серце. Він уже не дивився на них, як на милий гармидер, а радше з болем, який відчуваєш після повернення з похорону коханої людини, несподівано побачивши щось з її особистих речей: капелюх, білизну, пару черевиків.

– Ти мусиш тут залишитися, – сказав Боріс.

Ліліан похитала головою.

– Я знаю, що я не вмію цього пояснити. Тому я хотіла піти без побачення з тобою. Я думала написати тобі, коли спустимося з гори, але впевнена, що й на це б мені не стало сил. Не ускладнюй, Борісе.

Не ускладнюй. Так завжди казали ті уособлення привабливості, егоїзму й безпорадності, коли задумували розбити комусь серце. Не ускладнюй! А чи вони коли-небудь задумувалися, щоб не ускладнювати життя партнерові? Хоча хтозна, чи не було б гірше, якби справді так думали. Чи не було тут чогось з тієї фатальної жалості, яка погладжує тебе, тримаючи в руках кропиву?

– Ти їдеш із Клерфе?

– Я їду з Клерфе вниз, – похмуро відказала Ліліан. – Він забирає мене так, як людина в авті забирає дорогою пішохода. У Парижі ми розлучимося. Я залишуся там, а він поїде далі. Мій стрийко живе в Парижі, керує моїм невеликим капіталом. Там я і залишуся.

– У свого стрийка?

– Ні, в Парижі. – Ліліан знала, що каже неправду, але цієї миті саме це здавалося їй правдою. – Зрозумій мене, Борісе!

Він поглянув на валізи.

– Навіщо тобі, щоб я тебе зрозумів? Досить того, що ти їдеш.

Ліліан опустила голову.

– Ти маєш рацію. Бий далі.

Бий далі. Вистачало на хвильку завагатися, як вони одразу казали: «Бий далі», – так, мовби то їх хтось хотів покинути. Їхня логіка ніколи не сягала далі, ніж до наступної відповіді, все, що було раніше, негайно витиралося з пам’яті, наче взагалі не відбулося. Достовірним було не те, що крик спровокувало, а сам крик.

– Я не буду тебе бити, – сказав.

– Ти хочеш, щоб я лишилася з тобою.

– Я хотів би, щоб ти лишилася тут. А це дещо інше.

«Я теж уже брешу, – подумав він. – Звичайно, я хочу тільки того, щоб вона залишилася зі мною, вона – єдина, те останнє, що я маю, ціла планета скорчилася для мене й обмежилася цим селом, я можу порахувати його мешканців, я знаю майже кожного з них, це село стало тепер моїм світом, а вона є тим, чого я хочу від цього світу, я не можу її втратити… Мені не можна її втратити, я вже її втратив…»

– Я не хотів би, щоб ти відкинула своє життя, як безвартісні гроші.

– То тільки слова, Борісе. Якщо хтось у в’язниці має вибір: жити бодай рік на волі, а потім померти, або гнити до кінця життя у в’язниці, – що має зробити?

– Ти не у в’язниці, душко! Ти маєш на диво фальшиве уявлення про те, що таке життя внизу.

– Знаю. Бо й справді те життя мені невідоме. Я знаю тільки той його бік, який був війною, шахрайством і злиднями, а якщо навіть другий бік виявиться повним розчарувань, то й так, напевно, не буде гіршим за той, який я пізнала і який, я певна, не може вичерпати всього життя. Там мусить бути ще щось – щось, чого я не знаю, що збуджує в мені неспокій і кличе мене. – На мить замовкла. – Досить про це, Борісе. Усе, що я кажу, фальш, стає фальшивим у момент, коли я промовляю, слова фальшиві, банальні й сентиментальні не поціляють, замінюються на ножі, а я не хочу тебе ранити. Проте кожне слово мусить бути ударом, якщо я хочу бути чесна, і навіть коли я думаю, що чесна, насправді все виявляється зовсім не так… Чи ти й сам не бачиш, що я нічого не розумію?

Ліліан підвела на нього погляд, в якому безсиле кохання змішалося зі співчуттям і ворожістю. Чому він змушував її повторювати те, що казала собі тисячу разів і хотіла вже забути?

– Клерфе хай собі їде, а ти за кілька днів і сама зрозумієш, яку помилку зробила б, поїхавши за цим щуроловом, – сказав Волков.

– Борісе, тут не йдеться про Клерфе, – відказала Ліліан без тіні надії в голосі. – Невже завжди мусить бути інший чоловік?

Боріс не відповів. «Навіщо я це їй кажу, – подумав він. – Я дурень, роблю все, щоб іще дужче відштовхнути її від себе! Чому я не скажу їй з усмішкою, що вона має рацію? Чому я не застосував цього старого фортелю? Хіба я не знаю, що програє той, хто прагне втримати, а виграє той, хто з усмішкою відпускає? Невже я забув про це?»

– Ні, – сказав він. – Не обов’язково має бути інший чоловік. Але якщо це так, то чому ти не запитаєш мене, чи не хотів би я поїхати з тобою?

– Тебе?

«Помилка, – подумав Волков, – знову помилка! Навіщо я їй нав’язуюся? Вона хоче втекти з лікарні, то навіщо мала б брати з собою хворого? Я є останнім чоловіком, з яким вона хотіла б подорожувати!»

– Я не хочу з собою брати нічого, – відказала Ліліан. – Я кохаю тебе, Борісе, але я не хочу з собою брати нічого.

– Ти хочеш усе забути?

«Знову помилка», – подумав він із відчаєм.

– Я не знаю, – сказала Ліліан пригнічено. – Я не хочу звідси брати з собою нічого. Не можу. Не муч мене!

Він на хвилю завмер. Знав, що не повинен відповідати, але водночас йому здалося неймовірно важливим пояснити їй, що вони обоє мають зовсім мало життя попереду, і той час, яким досі вона так гордувала, колись буде найдорожчим, хоч би то були лічені дні й години, і тоді її охопить відчай, що вона відкинула його пропозицію, хоча зараз зовсім так не вважає. Але він також знав, що кожне вимовлене ним слово прозвучить банально, і навіть той факт, що воно правдиве, не зробить його зрозумілішим. Запізно. Він не міг уже налагодити з нею контакту. Запізно – несподівано між одним подихом і другим. У чому він прорахувався? Невідомо. Учора ще все було близьке та звичне, а зараз між ними виросла скляна стіна, як в авті між водієм і заднім сидінням. Вони ще дивилися на себе, але вже не розумілися, відчували взаємність, проте говорили різними мовами, які не мали пунктів дотику. Не можна було вже нічого зробити. Відчуженість, яка наросла за ніч, виповнила вже все. Була в кожному позирку й у кожному жесті. Не можна було вже нічого зробити.

– Адью, Ліліан, – сказав.

– Вибач мені, Борісе.

– У коханні нема чого вибачати.

Вона не мала часу, щоб обдумати. Прийшла медсестра й покликала до Далай-лами. Професор пахнув добрим милом і антисептичною білизною.

– Я бачив вас учора ввечері в хаті рятувальників, – сухо мовив він.

Ліліан кивнула.

– Ви ж знаєте, що вам заборонено виходити?

– Так, знаю.

По блідому обличчю Далай-лами пробігла рожева тінь.

– Отже, вам байдуже, чи підкоряєтесь ви цій забороні, чи ні. У такому випадку я змушений просити вас покинути санаторій. Може, деінде знайдете місце, яке краще вам відповідатиме.

Ліліан не ризикнула відповісти, іронія була надто виразна.

– Я розмовляв зі старшою сестрою, – сказав Далай-лама, сприйнявши її мовчання за прояв страху, – вона сказала, що це вже не вперше. Вона вас часто застерігала, але ви не брали цього до серця. Однак така поведінка деморалізує цілий санаторій. Ми не можемо з цим миритися.

– Розумію, – перебила його Ліліан. – Сьогодні пополудні я покину санаторій.

Далай-лама поглянув на неї з виразним приголомшенням.

– Аж так не кваптеся, – відказав він за хвилю. – Прошу вас ще добре все обдумати, перш ніж підшукаєте собі інше місце. Чи, може, ви вже це зробили?

– Ні.

Професор був дещо збитий з пантелику. Він чекав сліз і прохань пробачити їй.

– Навіщо стільки зусиль, щоб зашкодити власному здоров’ю, панно Дюнкерк? – запитав він нарешті.

– Коли я робила все, що рекомендовано, мені теж не ставало краще.

– Але коли комусь часом стане гірше, то це ж не привід, щоб переривати лікування, – розгнівався професор. – Навпаки! Саме тоді потрібно бути особливо обережним!

Коли комусь часом стане гірше. Але це вже так її не струснуло, як учора, коли медсестра підтвердила її припущення.

– Безглуздий порив до самогубства! – скаженів далі Далай-лама, який вважав, що під шорсткою оболонкою має голубине серце. – Будь ласка, вибийте собі ці дурниці зі своєї чарівної голівки! – Він обняв Ліліан рукою і легенько струснув. – Ну, а тепер прошу повернутися до свого покою і відтепер суворо дотримуватися розпорядку.

Ліліан вивільнилася з-під його руки.

– Я певна, що й далі порушувала б розпорядок, – сказала спокійно. – Тому вважаю, що краще буде, якщо я покину санаторій.

Слова Далай-лами щодо стану здоров’я не тільки її не перелякали, а навпаки – додали їй упевненості й рішучості. А ще притупили біль від розлуки з Борісом, бо в неї вже не залишалося свободи вибору. Вона почувалася, як солдат, який після тривалих зволікань отримав наказ іти в наступ. Не залишалося нічого іншого, як тільки виконати. Невідворотність стала частиною її самої, так само як наказ про наступ уже містить у собі й уніформу, і прийдешню битву, і, можливо, навіть смерть.

– Не завдавайте собі клопоту! – вигукнув Далай-лама. – Адже тут майже нема інших санаторіїв – куди ви переїдете? До пансіонату?

Він стояв перед нею, цей великий, добрий бог санаторію, і починав втрачати терпіння, бо ця норовлива кішка упіймала його на слові, щоб тепер змусити взяти його назад.

– Кілька наших правил існують лише у ваших інтересах, – гарячкував він далі. – До чого б ми докотилися, якби запанувала анархія? А як же інакше? Адже тут не в’язниця! Чи ви іншої думки?

Ліліан посміхнулася.

– Уже ні, – сказала вона. – І я вже не ваша пацієнтка. Ви знову можете зі мною розмовляти, як із жінкою, а не як з дитиною чи арештантом.

Вона зауважила, як Далай-лама знову почервонів, а за хвилю була вже за дверима.

Валізи спаковані. Сьогодні ввечері гори будуть позаду. Вперше за багато років її гори будуть далеко позаду. Вперше за багато років її охопило почуття безмежного, тривожного очікування – та це вже було не очікування якоїсь фата-моргани, якої треба чекати роками і яка постійно поверталася, вона чекала того, що станеться з нею в найближчі кілька годин. Минуле й майбутнє перебували в хиткій рівновазі, а перше, що вона відчувала, була не самотність, але повна напруги відчуженість від усього. Вона нічого не брала з собою і не знала, куди їде. Боялася, що прийде ще Волков, і водночас прагнула його ще раз побачити. Коли замикала валізи, її очі сліпили сльози. Ліліан сіла на ліжко й зачекала, поки заспокоїться. Відтак розрахувалася і відбила дві атаки Крокодилиці, одна з яких була від імені Далай-лами. Потім попрощалася з Долорес Пальмер, Марією Савіні й Чарльзом Неєм, котрі вдивлялися в неї, мабуть, так само, як японці під час війни дивилися на своїх льотчиків-камікадзе. Повернувшись до свого покою, зачекала. Раптом Ліліан почула за дверима дряпання і гавкіт. Вона відчинила, і всередину зайшла вівчарка Волкова. Пес любив її і часто сам приходив до неї. Вона подумала, що собаку прислав Боріс і сам ще прийде. Але не прийшов. Натомість з’явилася медсестра і сказала, що рідня Мануели вирішила вислати померлу до Боготи в цинковій труні.

– Коли? – запитала Ліліан, аби щось сказати.

– Ще сьогодні. Хочуть виїхати якнайскоріше. Сани вже чекають. Зазвичай це відбувалося вночі, але труп має ще встигнути на корабель. Вони полетять літаком.

– Я мушу вже йти, – буркнула Ліліан, почувши авто Клерфе. – Успіхів.

Ліліан зачинила за собою двері й рушила вздовж білого коридору, мов злодій, що втікає. Вона мала надію, що їй вдасться минути хол непомітно, але Крокодилиця чекала біля ліфта.

– Професор просив сказати вам ще раз, що можете лишитися тут. І що ви повинні залишитися.

– Дякую, – відповіла Ліліан і пішла далі.

– Будьте розсудливі, міс Дюнкерк! Ви не знаєте, в якому ви стані. Вам не можна змінювати клімат. Ви не переживете й року.

– Саме тому.

Ліліан рушила далі. З-за столиків для бриджу підвелося кілька голів, назагал хол був порожнім. Пацієнти лежали на верандах. Боріса не було. Біля виходу стояв Ґольманн.

– Якщо ви вже конче мусите виїхати, то їдьте принаймні потягом, – сказав Крокодилиця.

Ліліан мовчки показала старшій сестрі своє хутро й вовняні речі. Крокодилиця зневажливо махнула рукою.

– Це вас не врятує! Ви задумали скоїти самогубство?

– Ми всі це робимо – хто швидше, а хто пізніше. Ми поїдемо обережно. І не дуже далеко.

Вхідні двері були вже цілком близько. Сонце знадвору засліплювало. Ще кілька кроків, і цей біг крізь стрій різок закінчиться. Ще один крок!

– Ми вас застерегли, – пролунав за нею монотонний, зимний голос. – Ми вмиваємо руки!

Їй було не до сміху, але Ліліан усміхнулася. Цією останньою фразою Крокодилиця врятувала ситуацію.

– Прошу їх вимити в стерилізованій цноті, – сказала Ліліан. – Адью! Дякую за все.

Вона вийшла. Сніг іскрився так, що вона майже нічого не бачила.

– До побачення, Ґольманне!

– До побачення, Ліліан. Незабаром я долучусь до вас.

Вона глянула на нього. Дякувати Богу, нарешті знайшовся хтось, хто не хоче її повчати. Ґольманн закутав її в хутро й вовняні хустки.

– Ми їхатимемо повільно, – пообіцяв Клерфе. – Коли сонце зайде, спустимо дах. А поки що боки авта затулять вас од вітру.

– Так, – відказала вона.

– Можемо їхати? Нічого не забули?

– Ні.

– Втім, якщо й забули, вам пришлють.

Вона про це не подумала. І враз зауважила в цьому факті певну втіху, бо вважала, що, виїхавши, обірве всі зв’язки.

– Так, справді, можна попросити, щоб прислали, – сказала Ліліан.

Непоказний чоловік, який виглядав так, мовби офіціанта схрестили з церковним сторожем, швидким кроком перетнув майдан перед санаторієм. Клерфе здивувався.

– Та то ж…

Чоловік пройшов зовсім поруч авта, і тоді Клерфе його упізнав. Він був зодягнений у темний костюм і чорний капелюх, у руці ніс валізу. То був конвоїр трупів, але геть перевтілений – уже не пом’ятий і неговіркий, а радісний і авторитетний: вирушав у дорогу до Боготи.

– Хто це? – запитала Ліліан.

– Ні… Я думав, що то знайомий. Готова?

– Так, – відповіла Ліліан. – Готова.

Авто рушило. Ґольманн помахав їм на прощання. Боріс не з’явився. Собака біг ще упродовж якогось часу за автом, потім і він лишився позаду. Ліліан озирнулася. На сонячних терасах, які ще хвилину тому були порожні, раптом заряхтіло від людей. Ті, що приймали сонячні ванни, піднялися зі своїх лежаків. Таємний телеграф санаторію вже сповістив їх про небуденну подію, і тепер, почувши шум мотора, вони повставали й дивилися вниз, тонкий ланцюжок людей темнів на фоні густо-синього неба.

– Як на верхній трибуні під час бою биків, – сказав Клерфе.

– Так, – погодилася Ліліан. – А хто ж ми? Бики чи матадори?

– Завжди доводиться бути биком. Але думаєш, що ти матадор.