Читать книгу Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник) - Еріх Марія Ремарк - Страница 7

Авто рухалося повільно білим яром, над яким, наче потік, струмувало небо кольору тирличу. Вони вже минули перевал, але купи снігу обабіч дороги височіли майже на два метри й затуляли краєвид. Були тільки снігові мури й голуба стрічка неба. Досить було трохи довше посидіти з відхиленою головою назад, і зникало розуміння, де верх, а де низ, де білість, а де блакить. Потім з’явився запах живиці та ялиць, а відтак насунулося брунатне плескате село. Клерфе затримав авто.

– Думаю, можна вже зняти ланцюги з коліс. Яка там дорога внизу? – запитав він хлопця на автозаправці.

– Чиста.

Клерфе придивився до хлопця, зодягненого в червоний светр і нову шкіряну куртку, він мав окуляри в нікелевій оправі, мав прищі й настовбурчені вуха.

– Ми, мабуть, знайомі! Герберт, Гельмут чи…

– Губерт.

Хлопець показав на дерев’яну табличку, прикріплену до стійок перед заправною станцією:

Г. ҐЕРІНҐ, ГАРАЖ І РЕМОНТ АВТОМОБІЛІВ.

– Це не нова вивіска? – запитав Клерфе.

– Та ні, зовсім новенька.

– Чому ж ти не написав своє ім’я повністю?

– Так практичніше. Завдяки цьому багато людей думає, що мене звати Герман.

– Швидше можна було б сподіватися, що ти волів би змінити прізвище, ніж малювати його такими великими літерами.

– Я був би страшним дурнем, – сказав хлопець. – Тепер, коли знову з’являється дедалі більше німецьких авт! Він не уявляєте собі, які я отримую чайові! Ні, пане, моє прізвище – золота жила.

Клерфе зиркнув на його шкіряну куртку.

– Це вже куплено за ці гроші?

– Наполовину. Але, перш ніж закінчиться сезон, будуть іще лещетарські черевики і плащ, я певен.

– А може, ти прорахуєшся: від декого не одержиш чайових саме через своє прізвище.

Хлопець вискалив зуби і вкинув ланцюги до багажника.

– Але не від тих, хто може собі дозволити виїжджати на лижви, пане. Крім того нічого поганого не може статися: одні дають, радіючи, що його вже немає, а другі – тому що в них пов’язані з ним приємні спогади, але дають майже всі. Я спостеріг це, відколи тут з’явилася ця вивіска. Бензин, пане?

– Бензин, – сказав Клерфе, – цілих сімдесят літрів, але я куплю його не в тебе, а в когось не такого спритного, як ти. Пора, Губерте, щоб твоя картина світу трохи змінилася.

За годину сніг лишився позаду. Уздовж шосе мчали потоки, з дахів капотіло, а стовбури дерев блищали від вогкості. У вікнах червонів захід сонця. Діти бавилися при дорозі. Поля були чорні й мокрі, а на лугах видно було жовту й сіро-зелену торішню траву.

– Хочете зупинитися? – запитав Клерфе.

– Ще ні.

– Боїтеся, що сніг може нас наздогнати?

Ліліан кивнула.

– Я більше ніколи не хотіла його бачити.

– Не раніше від наступної зими?

Ліліан не відповіла. Наступна зима. То було щось як Сиріус або Плеяди. Ледве чи колись вона її ще побачить.

– А може б, ми щось випили? – запитав Клерфе. – Кави з вишнівкою? Ми маємо ще чималий шмат дороги.

– Добре, – згодилася Ліліан. – Коли будемо над Лаґо Маджоре?

– За кілька годин. Пізно ввечері.

Клерфе затримав авто перед сільським готелем. Усередині офіціантка запалила світло. На стінах висіли картини, що зображували оленів під час гону й тетеруків під час токування.

– Ви голодні? – запитав Клерфе. – Що ви їли на обід?

– Нічого.

– Так я і думав. – Він звернувся до офіціантки: – Що у вас є з їжі?

– Салямі, мисливські ковбаски й шубліґи. Шубліґи готові.

– Два шубліґи та кілька скибок чорного хліба. Крім того масло й точене вино. Маєте фендан?

– Фендан і вальполічелло.

– Фендан. А ви що вип’єте?

– Сливовицю, якщо не заперечуєте, – сказала офіціантка.

– Не заперечую.

Ліліан сиділа в кутку біля вікна. Відсторонь прислухувалася до розмови Клерфе з офіціанткою. Червонясте світло лампи грало на пляшках у буфеті зеленими й червоними відблисками. За вікном чорніли дерева на тлі високого зеленавого вечірнього неба, в сільських будинках спалахувало перше світло. Усе було дуже спокійним і природним, вечір без страху й бунту, і Ліліан була його частиною, такою ж природною і спокійною, як усе інше. Вона врятувалася! Коли вона це усвідомила, їй забило дух.

– Шубліґи – це жирні сільські ковбаски, – пояснив Клерфе. – Чудові, але, може, вам не сподобаються.

– Я люблю все, – промовила Ліліан. – Тут, унизу, я люблю все!

Клерфе поглянув на неї в задумі.

– Боюся, що це правда.

– Чому ви цього боїтеся?

– Нема нічого небезпечнішого за жінку, яка все любить, – розсміявся він. – Як зробити так, щоб вона любила тільки одного?

– Просто нічого в цьому напрямку не робити.

– Теж правда.

Офіціантка принесла біле вино. Налила його в келихи. Потім підняла свою чарку зі сливовицею.

– На здоров’я!

Випили. Клерфе роззирнувся по вбогому готеликові.

– Це ще не Париж, – сказав він із посмішкою.

– Але ж ні! – заперечила Ліліан. – Це перше передмістя Парижа. Париж починається вже тут.

До Ґошенена світили зірки й була світла ніч. Клерфе завантажив «Джузеппе» на одну з товарних платформ, які стояли біля перону. Крім них тунелем їхали ще два лімузини й червоне спортивне авто.

– Хочете залишитися в машині чи поїдемо у вагоні?

– Ми не дуже забруднимося, якщо залишимося тут?

– Ні. Це електровоз. І дах спускається.

Залізничник підклав під колеса гальмівні колодки. Інші водії теж залишилися у своїх автах. В обох лімузинах горіло верхнє світло. Вагони зчепили, і потяг в’їхав у тунель Святого Ґотарда.

Стіни в тунелі були мокрі. З боків миготіли вогники сигналізації. За кілька хвилин Ліліан почало здаватися, що вона в шахті й опускається в глиб землі. Повітря стало важким і застояним. Стукіт коліс відбивався від стін луною. Освітлені лімузини, що гойдалися перед очима Ліліан, здавалися їй вагонетками на шляху в Аїд.

– Чи це колись закінчиться? – скрикнула вона.

– Ще чверть години. – Клерфе подав плескату флягу, яку наповнив у готелику. – Варто призвичаїтися до тунелів, бо, судячи з того, що я чув і бачив, незабаром усі ми житимемо в схожих умовах, у бомбосховищах і підземних містах.

– Де ми виїдемо з тунелю?

– Поблизу Айроло. Там уже Південь.

Ліліан боялася цього першого вечора. Думала, що спогади й туга виповзуть до неї з темряви, як пацюки. Тим часом гучний переїзд кам’яним черевом землі витісняв будь-яку думку. Глибоко укорінений страх бути похованим, який властивий кожній істоті, що живе на поверхні землі, а не в її нутрі, наповнював її таким нетерплячим очікуванням появи світла й неба, що на інші почуття не було вже місця. «Усе дуже швидко міняється, – думала вона. – Лише кілька годин тому я була високо в горах і мріяла спуститися вниз, а тепер я мчу під землею і мрію знову піднятися нагору».

З одного лімузина вилетів шматок паперу й ударився об вітрове скло їхнього авта.

– Є люди, які завжди і всюди мусять жвакуляти, – зауважив Клерфе. – Навіть у пекло вони прихоплять із собою канапки.

Він висунув руку й відліпив папір від скла. З вікна лімузина випурхнув другий шматок паперу. Ліліан розсміялася. Потім пролетіла куля, яка задудніла об раму їхнього вікна.

– Булка, – сказав Клерфе. – Панство в авті перед нами їсть саму ковбасу, без хліба. Міщанська столиця пекла в череві землі.

Ліліан усілася зручніше. Здавалося, тунель знімав з неї усе, що налипло на неї у колишньому житті, наче гострі щітки гуркоту здирали з Ліліан минуле. Стара планета, на якій розташувався санаторій, залишилася назавжди позаду, повернутися назад було неможливо, як неможливо двічі перебрести Стікс. Вона з’явиться тепер на новій планеті, викинута з надр Землі, долаючи падіння, в нестримному русі вперед, з однією лише думкою в голові: вирватися і жити. Вона почувалася так, ніби в останню мить вирвалася з вузької, довгої могили, стіни якої обвалилися позад неї, і втікала вперед, до світла, яке несміливо ряхтіло, але блискавично наближалося до неї і врешті розсіяло темряву.

Підземний гуркіт перейшов у звичний стукіт, а потім замовк. Потяг стояв у м’якому шумі сірості, золота й лагідного повітря. Після зимного, мертвого повітря, що било від склепіння тунелю, то було повітря життя. За хвилю Ліліан зрозуміла, що падає дощ. Вслухалася у відголос крапель, що легенько барабанили об дах, вдихала м’яке повітря і виставила руку у вікно. Вона врятована. Переправилась через Стікс і врятована.

– Краще було б навпаки, – сказав Клерфе. – По той бік дощ, а тут погода. Ви розчаровані?

Вона похитала головою.

– Я з жовтня минулого року не бачила дощу.

– І чотири роки ви не були внизу? Це майже так, наче ви ще раз народилися. Ще раз, але збагачена спогадами.

Вони зупинилися на автозаправці.

– Вам можна тільки позаздрити. Ви ще раз починаєте все спочатку. Із властивим молодості темпераментом, але без юнацької безпорадності.

Потяг від’їхав, червоне світло зникло в дощі. Механік віддав ключики. Авто виїхало задом на дорогу. Клерфе загальмував, щоб розвернутися. На мить він побачив Ліліан у малому замкненому просторі, під спущеним верхом машини, на тлі мерехтливих крапель дощу, що шумів за вікном, у спокійному світлі приладів на панелі. Її обличчя, освітлене лампочками годинника і приладів для виміру відстані та швидкості, здавалося Клерфе, всупереч усім цим механізмам, не підвладним часу, як сама смерть, з якою Ліліан мчала наввипередки. Клерфе раптом зрозумів, що в порівнянні з цими перегонами всі автоперегони на світі – дитяча гра. «Коли я висаджу її в Парижі, то втрачу, – подумав він. – Ні, я мушу спробувати її затримати! Я був би ідіотом, коли б не спробував!»

– Ви вже знаєте, що хочете робити в Парижі? – поцікавився.

– Я маю там стрийка, який керує моїми грошима. Досі він присилав мені їх щомісяця. Тепер я заберу в нього всю решту. Буде велика драма. Йому й далі здається, що мені чотирнадцять років.

– А скільки маєте справді?

– Двадцять чотири й вісімдесят.

Клерфе розсміявся.

– Добра комбінація. Я мав тридцять шість і вісімдесят, коли повернувся з війни.

– І що сталося?

– Мені виповнилося сорок, – сказав Клерфе і ввімкнув першу швидкість. – То була дуже сумна річниця.

Авто піднялося на узвіз, що відділяв залізницю від шосе, і почало з’їжджати довгою простою дорогою вниз. Цієї миті за ними завив інший двигун. То було червоне спортивне авто, яке разом із ними їхало тунелем. Водій ховався раніше за якоюсь стодолою. Тепер ревів за ними так, ніби мав не чотири циліндри, а шістнадцять.

– Я не думав, що таке ще трапляється, – мовив Клерфе. – Він хоче з нами йти на перегони. Дамо йому урок? Чи залишимо йому ілюзію, що в нього найшвидше авто на світі?

– Залишмо сьогодні кожному його ілюзію.

– Добре.

Клерфе пригальмував «Джузеппе». Червоне авто за ними зупинилося також і почало сигналити. Місця було доволі, щоб їх обігнати, однак невідомий прагнув перегонів.

– Ну що ж, – зітхнув Клерфе, знову рушаючи з місця. – Є люди, які прагнуть своєї згуби.

Червоне авто набридало їм аж до Фаідо, безперервно пробуючи їх наздогнати.

– Він готовий ще злетіти з траси та вбитися, – сказав Клерфе. – Мало вже не вилетів на останньому закруті. Пропустімо його.

Він загальмував, але раптово знову додав газу.

– Що за бевзь! Замість нас обігнати мало в нас не в’їхав! Він однаково небезпечний попереду, як і ззаду.

Клерфе з’їхав на узбіччя. З придорожньої стодоли долинав запах деревини. Червоне авто цього разу не зупинилося. Водій помахав їм зневажливо й засміявся.

Запанувала тиша. Чути було тільки плюскіт струмка й тихе лопотіння дощу. Оце і є щастя. Ця хвилина тиші повна темного, вогкого, плідного очікування. Їй ніколи не забути – ніч, легенький шурхіт води і блискуче, мокре шосе.

За чверть години в’їхали в туман. Клерфе змінив світло на ближнє. Їхав дуже вільно. Згодом знову стало видно узбіччя дороги. На сто метрів попереду туман був змитий дощем, потім вони знову занурилися в імлу, що піднімалася знизу.

Враз Клерфе різко загальмував. Саме виїхали з туману. Перед ними висіло одним колесом над прірвою, зачепившись за кілометровий стовпчик, червоне спортивне авто. Біля авта стояв водій, який не був навіть поранений.

– Оце називається щастя, – сказав Клерфе.

– Щастя? – відхаркнувся чоловік. – А авто? Подивіться на нього. Воно не застраховане. А моя рука?

– У найгіршому разі вивихнута. Але ж ви можете нею рухати. Радійте, що ви ще стоїте на цьому шосе.

Клерфе вийшов і оглянув розбиту машину.

– Інколи кілометрові стовпчики стають у пригоді.

– Це ви винні! – закричав чоловік. – Ви змусили мене їхати надто швидко. Я вважаю вас відповідальним! Якби ви дозволили мені обігнати вас, а не влаштовували перегони!

Ліліан розсміялася.

– Чому ця пані сміється? – запитав розлючено чоловік.

– Не ваше діло. Та оскільки сьогодні середа, щасливий день, то я вам поясню. Ця пані прибула з іншої планети і ще не знає наших звичаїв, а сміється тому, що ви лементує над своїм автом замість того, щоб радіти життю. Пані цього геть не розуміє. Я ж, навпаки, захоплююсь вами. Тому з найближчої місцевості надішлю вам буксирне авто.

– Стоп! Так легко вам не викрутитися. Якби ви не викликали мене на перегони, я був би їхав спокійно.

– Якби та коби… у вас проблеми з умовним способом, – сказав Клерфе. – Краще звалити все на програну війну.

Чоловік глянув на номерний знак авта Клерфе.

– Французький! І як я тепер поверну свої гроші? – Він почав розмахувати олівцем і клаптиком паперу, тримаючи їх у лівій руці. – Ваш номер! Прошу мені його записати! Хіба ви не бачите, що я не можу писати лівою рукою?

– То навчіться. Я мусив навчитися гірших речей.

Клерфе знову сів до авта. Чоловік не відставав.

– Ви хочете втекти від відповідальності!

– Так. Але машину я вам усе ж пришлю.

– Що? Ви хочете залишити мене на дорозі під дощем?

– Авжеж. Бо це двомісне авто. Дихайте глибоко, дивіться на гори, дякуйте Богові, що ще живі, й думайте про те, що кращі люди, ніж ви, мусили померти.

У селі вони знайшли автомайстерню. Власник саме вечеряв, але облишив, прихопив з собою пляшку червоного вина і сказав:

– Можливо, він потребуватиме трохи алкоголю. І я, либонь, теж.

Авто рухалося далі вниз, закрут за закрутом, серпантин за серпантином.

– Це доволі одноманітний відрізок, – мовив Клерфе. – Тягнеться до Локарно. Потім буде озеро. Ви втомлені?

Ліліан похитала головою. «Одноманітний! – подумала вона. – Втомлена! Чи цей здоровий шмат життя, що сидить збоку, не відчуває, що в мені все клекоче? Не розуміє, що зі мною робиться? Не відчуває, що застигла картина світу в мені раптом відтанула, зарухалася і промовила до мене, розповідаючи, що каже дощ, що говорять мокрі скелі й долина зі своїми тінями і світлом, і шосе? Він не здогадується, що я ніколи не буду така злита з природою, як тепер, коли я немов лежу в колисці в обіймах невідомого бога, ще полохлива, як молода пташка, яка вже усвідомила, що все триватиме лише мить, і що я втрачу цей світ, перш ніж він стане моїм, втрачу цю вулицю, ці дерева, темні вантажівки біля сільських готелів і пісні за осяяними вікнами, сіре та срібне небо, і ці назви сіл: Осонья, Крещіано, Кляро, Кастіоне й Беллінцона. Назви, які, ледве з’явившись, уже зникають, мов тіні, мовби їх ніколи й не було. Невже він не бачить, що я більше схожа на ненадійне сито, з якого все висипається, аніж на надійний кошик? Не зауважує, що я надто мало кажу, бо серце в мені піднімається великим, анонімним почуттям і, хоча поміж небагатьох прізвищ, які воно знає, є також його прізвище, але кожне з них звучить тільки так: Життя?»

– І як вам сподобалася ваша перша зустріч із життям? – запитав Клерфе. – Той чоловік, який лементує над своєю власністю, а своє життя вважає за щось буденне? Ви зустрінете ще багато схожих випадків.

– Це все ж різноманітність. У горах кожен вважав своє життя чимось страшенно важливим. Я також.

Перед ними раптом вигулькнули вулиці, світло, будинки, блакить і просторий майдан з аркадами.

– За десять хвилин будемо на місці, – сказав Клерфе. – Це вже Локарно.

Проторохтів трамвай, в останню мить загородивши їм дорогу. Клерфе розсміявся, побачивши, що Ліліан придивляється до трамвая, наче то був собор. Вона не бачила їх чотири роки. У горах не було трамваїв.

Раптом перед ними з’явилося озеро, широке, сріблясте й неспокійне. Перестало моросити. Низькі хмари пропливали швидко, затуляючи місяць. Біля озера лежала тиха Аскона зі своєю площею.

– Де ми замешкаємо? – запитала Ліліан.

– Біля озера. У готелі «Тамаро».

– Звідки ви все це знаєте?

– Після війни я мешкав тут цілий рік, – відказав Клерфе. – Уранці ви переконаєтеся чому.

Він зупинився перед невеликим готелем і випакував багаж.

– Власник готелю має бібліотеку, – сказав Клерфе. – Він, можна сказати, учений. А в іншому готелі в горах стіни обвішані картинами Сезанна, Утрілло й Тулуз-Лотрека – ось які тут люди! Ми відразу поїдемо вечеряти?

– Куди?

– До Бріссаґо, під італійським кордоном. Десять хвилин звідси до ресторану, який зветься «Джардіно».

Ліліан роззирнулась.

– Тут цвітуть гліцинії!

Грона блакитних квітів дерлися по білих стінах будинків. Мімоза висипала свої золоті квіти й пір’їсте листя понад муром, що оточував чийсь сад.

– Весна, – сказав Клерфе. – Хай Бог благословляє «Джузеппе», який пересуває пори року.

Авто їхало повільно вздовж озера.

– Мімози, – сказав Клерфе, киваючи на квітучі дерева над озером. – Цілі алеї. А цей пагорб заріс ірисами й нарцисами. Село зветься Порто Ронко. А там, на горах, лежить Ронко. Побудували їх римляни.

Він припаркував авто біля довгих кам’яних сходів, і вони увійшли до невеликого ресторану. Клерфе замовив пляшку вина, шинку, креветок з рисом і сир із Валле Маджі. Усередині не було людно. Вікна були повідкривані, повівав лагідний вітерець. На столі стояла ваза з білими камеліями.

– Ви тут мешкали? – запитала Ліліан. – Біля цього озера?

– Так. Майже рік. Після втечі з табору й потім після війни. Я думав побути тут лише кілька днів, але лишився набагато довше. Я відчув, що потребую цього. То було лікування, яке полягало на безділлі: сонце, ящірки на мурах… Я лікувався тим, що годинами дивився на небо й на озеро, прагнучи все забути, щоб нарешті мої очі перестали втуплюватися в одну цятку, і я зрозумів, що природа навіть не помітила двадцяти років людського безумства. Салют!

Ліліан випила ковток легкого італійського вина.

– Я помиляюся, чи то їжа дивовижно смачна?

– Їжа дивовижно смачна. Ресторатор міг би стати шеф-кухарем у будь-якому великому готелі.

– Чому ж не став?

– Колись був. Але йому більше подобається рідне село.

– Я щаслива, Клерфе, – сказала Ліліан. – На додачу мушу зізнатися, що не знаю навіть, що це слово означає.

– Я також не знаю.

– Ви ніколи не були щасливим?

– Часто. Але щоразу інакше.

– Коли найбільше?

– Коли був сам, – відказав Клерфе.

Ліліан засміялася.

– Куди ми підемо тепер? Чи є тут ще такі зачаровані ресторатори й готелярі?

– Багато. Уночі, коли місяць у повні, з озера виринає скляний ресторан. Він належить одному з синів Нептуна. Там можна почастуватися старими римськими винами. Натомість зараз ми підемо до бару, де є ще вино, давно вже розпродане в Парижі.

Вони знову поїхали в Асконy. Клерфе залишив авто перед готелем. Вони пішли вздовж площі й зійшли сходами до якогось підвалу. Внизу був маленький бар.

– Я не мушу вже нічого пити, – сказала Ліліан. – Я п’яна мімозами. Усе довкола просто в них потонуло. Що це за острів на озері?

– У римську добу там стояла, мабуть, святиня Венери. Тепер хтось має там ресторан. Але інколи вночі при повному місяці там ще блукають давні боги. Потім власник наступного ранку знаходить багато порожніх пляшок із неторканими корками. Час від часу Пан відсипляється на острові після нічної пиятики й прокидається пополудні. Тоді чути його флейту, а на всіх радіостанціях починає фонити.

– Це вино чудесне. Що це таке?

– Старе шампанське, яке прекрасно відлежалося в тутешньому підвалі. На щастя, античні боги в цьому нічого не тямлять, бо інакше б давно його випили. Шампанське відкрили щойно в середньовіччі.

До готелю вони поверталися пішки. На стіні якогось дому висів розіп’ятий Христос. Навпроти був вхід до ресторану. Спаситель мовчки заглядав в освітлене приміщення, з якого лунали сміх і галас. Ліліан мала враження, що у зв’язку з цим треба було б щось сказати – але слів забракло.

Ліліан стояла біля вікна у своїй кімнаті. За вікном було озеро, ніч і вітер. Весна шуміла в платанах на площі та в хмарах. Увійшов Клерфе. Він обняв її. Вона обернулася і подивилася на нього. Він поцілував її.

– Ти не боїшся? – поцікавилася вона.

– Чого?

– Що я хвора?

– Я боюся, що під час перегонів зі швидкістю двісті кілометрів за годину в мене може тріснути передня опона.

Ліліан глибоко зітхнула й подумала: «Ми в схожій ситуації. Обоє не маємо майбутнього! Його майбутнє сягає тільки до наступних перегонів, а моє – до наступної кровотечі». Вона усміхнулася.

– Є така історія, – сказав Клерфе. – У Парижі в добу гільйотини вели певну людину на екзекуцію. Стояла зима, і було далеко до місця страти. Конвоїри зупинилися дорогою, щоб напитись вина. Коли самі випили, запропонували пляшку засудженому. Цей узяв її, покрутив, розглядаючи, і врешті сказав: «Сподіваюся, що жоден із нас не носить у собі якоїсь заразної хвороби», і теж випив. А за півгодини його голова скотилася до кошика. Цю історію розповіла мені моя бабця, коли мені було десять років. Вона мала звичай випивати впродовж дня пляшку кальвадосу. Їй пророкували ранню смерть. Але вона живе досі, а пророки давно вже померли. Я взяв пляшку цього старого шампанського з бару в підвалі. Кажуть, навесні воно піниться дужче, ніж в інші пори року. Бо тоді відчуває життя. Я залишаю його вам тут.

Він поставив пляшку на підвіконні, але відразу переставив на столик.

– Не можна, щоб вино опинялося у світлі місяця. Місяць убиває його аромат. То теж слова моєї бабці.

Клерфе рушив до дверей.

– Клерфе, – покликала Ліліан. Він озирнувся. – Я виїхала звідти не для того, щоб залишитися на самоті.