Читать книгу Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник) - Еріх Марія Ремарк - Страница 13

– На якому я місці? – запитав Клерфе, коли авто зупинилося біля заправки, гуркіт глушив його голос.

– На сьомому, – крикнув Торріані. – Як дорога?

– Ригати хочеться. При такій спеці жере гуму, як ікру. Ти бачив Ліліан?

– Так. Вона на трибуні.

– Слава Богу, що не стирчить тут з секундоміром.

Торріані підніс до рота Клерфе кухоль з лимонадом. Підбіг тренер.

– Ну як, готові? Рухом! Рухом!

– Ми не чарівники! – крикнув старший механік. – За тридцять секунд вам ніхто не змінить колеса.

– Поїхали! Швидше!

У бак сильним струменем лився бензин.

– Клерфе, – сказав тренер. – Попереду вас іде Дюваль. Женіть за ним. Женіть доти, поки в нього не закипить вода в охолоджувачі! А потім тримайте його позаду. Більше нам нічого не треба. У нас обидва перші місця.

– Їдьте! Готово! – закричав старший механік.

Авто рвонуло вперед.

«Обережно, – подумав Клерфе. – Аби лише не переборщити!» Трибуни мигнули строкатою, білою і блискучою на сонці плямою, потім залишилося тільки шосе, яскраво-синє небо й пункт на обрії, який стане стовпом пилу, Дювалем і його автом.

Дорога повела на висоту чотириста метрів. Наближався гірський ланцюг Мадоні, купки цитринових дерев, сріблясте мерехтіння оливкових гаїв, закрути серпантину, бризки гравію, що струменів з-під коліс, гарячий подих двигуна, комаха, що вдарила в окуляри, наче куля, кактусові чагарники, віражі вгору й униз, скелі, руїни, кілометр за кілометром потім сіро-брунатна давня фортеця Калтавутуро і хмара пилу – пилу ставало все більше, – і раптом комаха, що нагадує павука: авто.

Клерфе збільшив швидкість на закрутах. Він повільно доганяв. За десять хвилин він уже добре розрізняв авто, що йшло попереду. Звичайно, це був Дюваль. Клерфе вчепився до нього, але не міг обігнати, бо Дюваль його не пускав. Він блокував Клерфе при кожній спробі. Він не міг його не бачити – це було виключено. Двічі, на особливо крутих закрутах, коли Дюваль виходив з віражу, а Клерфе тільки входив у нього, авта так наближалися, що водії могли зазирнути одне одному в обличчя. Дюваль навмисно заважав Клерфе.

Обидва авта мчали одне за другим. Клерфе в хмарах пилюки вичікував хвилі, коли дорога лагідною дугою почне підніматися вгору й відкриє овид далеко попереду. Він знав, що далі має бути не дуже крутий закрут. Дюваль увійшов у нього, тримаючись зовнішнього краю шосе, щоб перешкодити Клерфе обійти його авто праворуч. Але Клерфе тільки цього й чекав, зрізаючи закрут, він помчав поруч із Дювалем внутрішнім боком віражу. Авто Клерфе стало заносити, але він вирівняв його, приголомшений Дюваль на секунду сповільнив рух, і Клерфе промчав повз нього. Хмара пилу раптом опинилася позаду, на тлі розігрітого неба він побачив величну Етну, увінчану світлою хмаркою диму, обидва авта – Клерфе був попереду – мчали вгору до Поліцці, найвищої точки всієї траси.

У ті хвилини, коли Клерфе, обійшовши Дюваля, після багатьох кілометрів вирвався з хмари густого пилу й побачив блакитне небо, коли чисте, цілюще, як вино, повітря війнуло йому в обличчя, покрите товстим шаром бруду, коли він знову відчув жар розбісованого мотора і знову побачив сонце, вулкан удалині й увесь цей світ, простий, великий і спокійний, світ, якому нема діла ні до перегонів, ні до людей, коли він досяг гребеня гори, у цю прометейську хвилину Клерфе відчув небувалий приплив сил і не думав уже ні про що, бо водночас був усім: автом, яке провадив, вулканом, якого кратер вів до пекла, і небом з гарячого голубого металу, яке штурмував. За кілька хвилин шосе раптом почало опадати вниз, закрут за закрутом, і авто разом з ним, перемикаючи швидкості, бо тут переможе той, хто вміє краще за всіх перемикати швидкості. Авто летіло вниз у долину Фіуме Ґранде, а потім знову на дев’ятсот метрів угору, до мертвих голих скель, а відтак знову вниз, як на гігантській гойдалці. Так було аж до самого Коллезано, де він знову побачив пальми, агави, квіти, зелень і море, а від Кампо Феліче починався єдиний прямий відрізок дороги – сім кілометрів уздовж берега.

Клерфе згадав про Ліліан, щойно коли зупинився змінити шини з пробитим протектором. Він, як у тумані, побачив трибуни, схожі на вазони зі строкатими квітами. Ревіння мотору, який, здавалося, злився з нечутним ревом вулкана, завмерло. У тиші, що несподівано настала, яка зовсім не була тишею, йому раптом здалося, що підземний поштовх викинув його колись із кратера вулкана і що він плавно, як Ікар, ширяв, щоб приземлитися в обійми нескінченного щастя, яке було чимось більшим за кохання і персоніфікувалося в певній жінці на трибуні, певному імені та в певних вустах.

– Жени! – крикнув тренер.

Авто знову рвонуло вперед, але тепер Клерфе був не сам. Наче тінь фламінго, що летить високо, супроводжувало його тепер це почуття до Ліліан, часом позаду, як вітер, часом попереду, як прозорий прапор, але завжди близько.

Коли почалося наступне коло, авто завихляло, Клерфе опанував його, проте задні колеса не слухалися. Він намагався вирівняти їх за допомогою керма, але тут несподівано виник закрут, обліплений людьми, як мухами, що обліпили пиріг у сільського пекаря. Авто немов сказилося: його кидало в різні боки, кермо виривалося з рук. Клерфе загальмував, закрут був уже зовсім близько. Він загальмував надто сильно і знову дав газу, але кермо перекрутило йому руки, він відчув, як плече щось шарпнуло, закрут виростав перед ним до величезних розмірів, на тлі блискучого неба люди стали втричі більшими, до того ж вони виросли, стали велетнями, минути їх було неможливо, з неба спустилося мовби чорне полотнище. Він учепився зубами в щось, йому здавалося, що йому відривають руку, але він міцно тримав кермо, плече залила розпечена лава, в пітьмі, що насувалася, він уперто дивився на синю пляму, яскраву та сліпучу, він не випускав її з ока, відчуваючи, як авто танцює під ним, а потім раптом побачив вільний простір, єдиний проміжок, де не копошилися ці гігантські двоногі мухи, і тоді він ще раз різко повернув кермо, натиснув на педаль газу і – о диво! – авто послухалася, воно промчала повз людей вгору схилом і застрягло між кущами й камінням, розірвана опона заднього колеса стрельнула, як бич, і авто зупинилося.

Клерфе побачив, що до нього біжать люди. Спершу вони розлетілися на всі боки, як розлітаються бризки, коли у воду кидають камінь, але тепер вони поверталися, трясучи кулаками, кричачи, викривляючи обличчя з відкритими чорними ямами ротів. Він не знав, чого вони хочуть – убити його чи привітати, йому було байдуже. Тільки одне не було йому байдуже: вони не повинні торкатися авта, не повинні допомагати йому, інакше його дискваліфікують.

– Відійти! Не торкатися! – закричав він, устаючи, і тут знову відчув біль, йому стало гаряче, побачив кров, що капала з носа на його голубий комбінезон, він міг підняти тільки одну руку й почав нею погрожувати, захищаючи доступ. – Не торкатися! Не помагати! – Клерфе виліз із авта і став перед радіатором. – Не помагати! Заборонено!

Люди зупинилися. Вони побачили, що він може ходити. Рана була негрізна, вдарився тільки обличчям у кермо. Клерфе підбіг до заднього колеса. Придивився до опони. Зовнішня частина відкололася. Вилаявся. Як це могло трапитися з новою опоною! Швидко розрізав протектор, стягнув його й обмацав опону. У ній було ще трохи повітря, але достатньо, щоб пом’якшувати струси під час їзди, якщо занадто швидко не входитиме в закрути. Плече не зламане, тільки вивихнуте. Він мусив спробувати їхати далі, керуючи тільки правою рукою. Мусив дістатися до боксу, там був Торріані, який міг його змінити, там були механіки й лікар.

– З дороги! – крикнув. – Над’їжджають авта!

Йому не довелося повторювати це двічі. З-за гір долинуло ревіння наступного авта, воно набирало сили й нарешті заповнило собою весь світ, люди почали дертися вгору схилом, пролунав скрегіт опон, і авто промчало повз Клерфе зі швидкістю кулі, що складалася з куряви, і зникло за закрутом.

Клерфе вже сидів за кермом. Виття другого авта подіяло на нього краще, ніж будь-який укол.

– З дороги! – крикнув він. – Виїжджаю!

Авто сіпнулося назад. Клерфе рвонув кермо, спрямовуючи авто на шосе, мотор заревів. Клерфе увімкнув першу швидкість і виїхав на дорогу, тепер він їхав повільно, міцно тримаючи кермо й думаючи лише про одне: треба дотягнутися до боксу. Скоро почнеться рівний відрізок дороги, закрутів залишилося не так уже багато, а на рівному він зможе вести авто.

Позаду пролунало виття – його наздогнало ще одне авто. Зціпивши зуби, Клерфе загороджував йому дорогу доти, поки міг. Він знав, що заважає іншому, знав, що це заборонено, що це непорядно, але він нічого не міг з собою зробити, він їхав посередині дороги, поки інше авто не обійшло його на закруті праворуч. Обігнавши Клерфе, гонщик підняв руку й повернув до нього своє біле від пилу лице із захисними окулярами. Він побачив скривавлене обличчя Клерфе й розірвану опону. На мить Клерфе відчув хвилю товариської симпатії, але ось він знову почув позаду себе виття наступного авта й почуття товариства, що виникло в ньому, перетворилося на лють, найжахливішу лють з усіх: безпідставну й безсилу.

«Це тому, – мигнуло йому на думці, – що я мав би пильнуватися, а не мріяти! Лише дилетантам здається, що перегони – це дуже романтично, насправді під час їзди не має бути нічого, окрім авта й гонщика, третьою може бути тільки небезпека або те, що її притягує, хай пекло поглине всіх фламінго, хай чорти заберуть усі почуття, я міг би втримати авто, якби лагідніше зрізав закрути й заощаджував опони, тепер уже запізно, я трачу надто багато часу, а ось уже під’їжджає наступна клята тарадайка, яка мене пережене, і ще одна, проста дорога – мій ворог, авта рояться, як шершні, а я мушу їх пропускати, до дідька з Ліліан, що вона має спільного з цим усім, і до дідька зі мною, що я маю з нею спільного?»

Ліліан сиділа на трибуні. Її бадьорило хвилювання усього цього натовпу, затиснутого між лавками, хоча вона намагалася не піддаватися йому. Але протистояти людському збудженню було неможливо. Гуркіт безлічі моторів діяв, як тисячократна анестезія, проникаючи у вуха, він паралізував і в той же час уніфікував мозок.

За якийсь час, коли вуха звикли до дикого шуму, настала реакція. Здавалося, що гуркіт існує окремо від того, що відбувається на шосе. Відокремившись, він висів у повітрі, як хмари, а тим часом внизу миготіли маленькі барвисті авта. Усе це було схоже на якусь дитячу гру, маленькі чоловічки в білих і кольорових комбінезонах котили перед собою колеса, носили назад і вперед домкрати, тренери піднімали вгору прапорці й таблички, схожі на бісквіти, час від часу з гучномовців лунав глухий голос диктора, він повідомляв про хід перегонів у хвилинах і секундах, і його слова не відразу доходили до свідомості. Так само як на скачках або під час кориди, усе, що відбувалося, нагадувало забаву й забавку, в поважність якої не дуже хотілося вірити, не будучи її безпосереднім учасником.

Ліліан відчувала, як щось у ній протестує проти цього дрібного затьмарення. Сама надто довго й надто близько була до смерті, щоб цю забаву з нею не сприймати легковажно. Вболівальники нагадували їй дітей, бо теж пробували чимдуж перебігти на другий бік шосе перед автом, що наближалося. Вона знала, що так роблять кури й при цьому гинуть, але факт, що люди чинять так само, зовсім не був гідний подиву. Життя було чимось надто великим, і смерть теж була чимось надто великим – з ними не можна жартувати. Мужність зовсім не рівнозначна відсутності страху, мужність невіддільна від усвідомлення небезпеки, а відсутність страху виникала від незнання.

– Клерфе! – відізвався хтось біля неї. – Де він?

Ліліан перелякано здригнулася.

– Що з ним?

– Він давно мав проїхати.

Люди на трибуні починали хвилюватися. Ліліан побачила Торріані, який зиркнув у її бік, покивав їй, після чого показав на трасу та знову поглянув на неї, даючи знати, що вона може бути спокійна, нічого не сталося. Його поведінка налякала її більше, ніж усе решта. «Він розбився», – подумала вона, сидячи далі непорушно. Доля наздогнала в моменті, коли цього навіть не сподівалася, десь на одному з багатьох закрутів цієї клятої траси. Секунди волочилися немилосердно, хвилини здавалися годинами. І вся ця карусель на білій стрічці шосе здавалася їй поганим сном, її груди, спустошені очікуванням, скидалися на чорну яму. А потім з динаміка раптом пролунав механічно здеформований голос спікера:

– Авто Клерфе під номером дванадцять вилетіло з траси на закруті. Інших вістей поки що не отримано.

Ліліан повільно підвела голову. Все було, як і раніше, – небо, яскрава блакить, строкатий квітник вбрань, біла лава вражаючої сицилійської весни – але ніде не було видно ще безбарвної цятки, хмари туману, в якому Клерфе борюкався або вже задихнувся. Недостовірність смерті раптом знову витягнула до неї мокрі долоні, їй забракло повітря, а за хвилю настала тиша, яка завжди була незбагненною аж до небуття. Вона роззирнулася. Невже тільки вона одна була позначена невидимою проказою цього усвідомлення? Невже тільки вона одна відчувала це так, мовби всі клітини в ній розпалися, мовби їм бракувало повітря і кожна окремо задихалася, переживаючи власну смерть? Пробіглась по обличчях людей. Не помітила в них нічого, окрім спраги сенсації, спраги, яка насолоджувалася смертю, як спонукою, але не відкрито, а таємно, маскуючи свої почуття брехливим жалем, брехливим страхом, зате маючи сатисфакцію, що стосувалося це когось іншого, спраги, яка на хвильку стимулювала байдужу вдачу, наче заштрик дигіталісу в хворе серце.

– Клерфе живий, – повідомив диктор. – У нього нема жодних серйозних пошкоджень. Він сам вивів авто знову на трасу і їде. Далі бере участь у перегонах.

Ліліан почула гомін, який прокотився трибунами. Побачила, як змінилися обличчя. Було в них тепер полегшення, розчарування і подив. Комусь вдалося вирватися з мацаків смерті, хтось задемонстрував відвагу, не зламався і їхав далі. Кожен на трибуні відчув раптом у собі цю саму відвагу, наче то він їхав далі, і за кілька хвилин верткий жиголо здавався уже собі героєм, а розманіжений дамський угодник почувався сміливцем, що зневажає смерть. І секс – супутник будь-якої небезпеки, яка не стосується когось особисто, гнав адреналін у кров цих людей. Ось заради чого вони платили гроші за вхідні квитки.

Ліліан відчула, як пелена гніву застилає їй очі. Вона ненавиділа всіх цих людей, кожного зокрема, вона ненавиділа чоловіків, що випростували плечі, ненавиділа жінок, які, намагалися когось причарувати своїми поглядами, ненавиділа хвилі симпатії, що ширилися навкруги, ненавиділа великодушність натовпу, який, довідавшись, що жертва вислизнула, перелаштувався на захоплення, і ненавиділа Клерфе, хоч знала, що це реакція на страх, та все ж вона ненавиділа його за те, що брав участь у цій дитячій забаві зі смертю. Уперше, відколи покинула санаторій, вона подумала про Волкова. А потім вона побачила, як наближається знизу Клерфе. Побачила його скривавлене обличчя, побачила, як він висідає.

Механіки оглядали авто. Вони міняли колеса. Торріані стояв поряд із Клерфе.

– Ясно! – вигукнув тренер. – Їдь, Торріані!

Торріані ускочив до авта.

– Готово! – крикнув перший механік.

Авто блискавично рушило з місця.

– Що з рукою? – запитав тренер. – Зламали?

– Ні. Вивихнув, здається. У плечі.

З’явився лікар. Клерфе відчув скажений біль і сів на якомусь ящику.

– Це кінець? – поцікавився він. – Маю надію, що Торріані витримає.

– Вам більше їхати не можна, – сказав лікар і похитав головою.

– Забинтуйте його, – мовив тренер. – Візьміть широкий бинт і зав’яжіть плече. Про всяк випадок треба його склеїти.

Лікар похитав головою.

– Бинт не дуже допоможе. Він це одразу відчує, як тільки знову сяде за кермо.

Тренер розсміявся.

– Минулого року він припік собі обидві підошви, а однак їхав далі. Дослівно: припік – не обсмалив.

Клерфе сидів на ящику. Він почувався слабким і спустошеним. Лікар туго забинтував йому плече еластичною пов’язкою. «Мені треба було їхати обережніше, – думав Клерфе. – Бути швидшим за самого себе ще не означає стати богом. Це неправда, що тільки людина своїм мозком уміє вигадати щось, що дозволить їй бути швидшою за її природну швидкість. Хіба воша в пір’ї орла не перевершує сама себе в швидкості?»

– Як то з вами сталося? – запитав тренер.

– Клята опона! Авто винесло на закруті. Зачепив якесь деревце. Луснувся в кермо. Повна дупа!

– Повна дупа була б, якби відмовили гальма, двигун або кермо! Драндулет ще їде. Ще не один зійде з траси! До кінця перегонів – го-го! Маймо надію, що дамо раду!

Клерфе вдивлявся в металеві частини, які механіки стягнули обценьками. «Я вже застарий, – думав він, – що я тут шукаю. Але що я умію робити, окрім цього?»

– То він! – заволав тренер, дивлячись у бінокль. – Щоб я так жив, цей хлопець – сатана! Але не дамо ради. Ми надто відстали.

– Хто з наших ще їде?

– На жаль, тільки Вебер. На п’ятому місці.

Торріані промчав повз них. Махнув рукою і зник. Тренер виконав індіянський танець радості.

– Дюваль відпав! Торріані виграв чотири хвилини! Чотири хвилини! Пресвята Мати, заопікуйся ним!

Виглядало так, ніби він збирався молитися. Торріані далі надолужував прогаяну дистанцію.

– На цій пооббиваній балагулі! – вигукнув тренер. – Золотий хлопець, зараз його поцілую! Проїхав кільце за рекордний час! Святий Антонію, заопікуйся ним!

Торріані далі надолужував прогаяну дистанцію. Клерфе не хотів йому заздрити, але відчував наростаючу гіркоту. Давалася взнаки шістнадцятирічна різниця віку. Знав, однак, що не завжди молодість перемагала. Караччола зі зламаним стегном, терплячи пекельний біль, виграв перегони та чемпіонат із набагато молодшими водіями, Нуволарі й Ланґ їздили по війні так, мов були на десять років молодшими – але кожен мусив колись відійти. Знав, що кінець його кар’єри також близький.

– У Валенте заклинило поршні! Монті лишився позаду. Вебер третій! – вигукнув тренер. – Клерфе, зміните Торріані, коли щось трапиться?

Клерфе помітив сумнів у його очах і подумав: «Поки ще мене питають, але незабаром перестануть питати».

– Хай ще їде, – сказав він. – Поки вистачить сил. Молодий, може, витримає.

– Він надто нервовий.

– А їде чудово.

Тренер кивнув.

– Зрештою з вивихнутим плечем, особливо на закрутах, то було б для вас самогубством, – сказав він нещиро.

– Жодного самогубства. Я мусив би тільки повільніше їхати.

– Мати Божа! – молився далі тренер. – Зроби, щоб у Тореллі заїло гальма! Ні, не так, аби розбився, але так, щоб не міг їхати далі. Поможи Веберу й Торріані! Продіряв бак у Бордоні!

Щоразу під час перегонів тренер раптом ставав на диво побожним, правда, на свій лад, але варто було перегонам закінчитися, як він знову починав клясти. Перед останнім колом авто Торріані раптом зупинилося біля боксу. Торріані ледве тримав голову над кермом.

– Що сталося? – заревів тренер. – Не можете їхати далі? Що сталося? Витягніть його! Клерфе! Свята Мадонно, славна на небесах, Мати всіх скорботних, у нього сонячний удар! Неймовірно! Таж нема спеки! Лише весна! Ви можете їхати далі? Авто… – Механіки вже працювали. – Клерфе! – тренер заламав руки. – Вам треба довести авто до фінішу! Вебер на третьому місці. Ми можемо втратити ще п’ять хвилин, це не грає ролі. Далі ви будете четвертим. Швидше! Сідайте! Великий Боже, Царю Небесний, що за перегони! – Клерфе вже сидів в авті. Торріані сповзав на землю. – Тільки дістатися фінішу! – благав тренер. – Тільки дістатися фінішу! І привезете четверте місце! Вебер звичайно третє! Або друге. І ще тільки мала діра в баку Бордоні! А крім того у своїй доброті, Свята Діво, додай кілька зіпсутих опон у решти суперників! Солодка кров Ісусова!

«Ще одне коло, – подумав Клерфе. – Якось доїду. Біль можна витримати. Це напевно менш болюче, ніж висіти на хресті в концтаборі. Я бачив хлопця, якому СД у Берліні пробурило здорові зуби аж до коренів, щоб зрадив приятелів. Не зрадив. Вебер у передовій групі. Чи не однаково, з якою швидкістю мені їхати? Усе ж таки не однаково! Щось крутиться перед очима! Авто ж не літак! Натиснути кляту педаль газу! Страх – то вже половина катастрофи!»

– Клерфе знову їде. Торріані вибув! – загримів механічний голос диктора.

Ліліан побачила авто Клерфе. Помітила забинтоване плече. «Безнадійний дурень! – подумала. – Дитина, яка ніколи не виросте. Легковажність – іще не відвага. Знову розіб’ється! Що вони всі знають про смерть, ці бездумні здорові люди? Що таке смерть, знають лише там, у горах, у санаторії, ті, що мусять боротися за кожен подих, мов за якусь нагороду!»

Чиясь рука збоку тицьнула їй у долоню візитівку. Вона викинула її і підвелася. Хотіла звідси піти. На неї були спрямовані сотні очей. Здавалося, мовби за нею стежило сто порожніх скелець, у яких відбивається сонце. Пильнували її крок за кроком. «Порожні очі, – подумала вона. – Очі, які бачать і водночас не бачать. Хіба не завжди так було? Де не було? – Знову згадала санаторій серед снігів. – Там було інакше. Там в очах світилося розуміння».

Вона зійшла сходами з трибуни. «Що я тут роблю, серед цих чужих людей? – подумала вона й зупинилася, мовби долаючи сильний порив вітру. – То що я тут роблю? Я хотіла сюди повернутися, але чи можна повернутися? Я щиро я хотіла повернутися, але чи належу я тепер до цього світу? Чи стала я така ж, як решта людей тут? – Вона роззирнулася. – Ні, я не належу до цього світу! Неможливо повернутися до теплої безвідповідальності. Неможливо нічого змінити». Не вдалося забути похмурої таємниці, яку вона знала, а інші воліли ігнорувати. Вона її супроводжувала завжди, куди б не втекла. Почувалася так, мовби враз опали всі барви й позолоть декорацій театральної вистави, оголюючи підмостки. То не було застереження, тільки хвилина, коли все стало чітким, як на долоні, вона не могла вже повернутися, і не було жодної допомоги ззовні. Натомість дужче відчула це саме зараз: бив той єдиний, останній фонтан, який їй залишився, його сила вже не була поділена на десяток менших, а зосередилася в одній, щоб таким чином спробувати сягнути хмар і Бога. Не досягне їх ніколи, але хіба сама спроба не була достатньо великим подвигом, а опадання розтанцьованої води знову до джерела не було вже звершенням? Знову до джерела. Як далеко треба було втекти і як високо націлитися, щоб до нього добратися!

Раптом їй здалося, ніби з неї спав якийсь безіменний тягар. Якась глуха відповідальність, що відбриніла, сповзла з її плечей на дерев’яні сходи трибуни. Вона переступила через неї, як через скинуту стару сукню. Хоча театральні декорації обвалилися, але підмостки залишилися, і хто не боявся їхньої голизни, ставав незалежним і міг продовжувати грати в міру власного страху або власної сміливості. Міг інсценувати свою самотність у тисячних варіаціях, навіть у коханні – вистава не мала кінця. Тільки змінювалась. Можна було стати своїм єдиним актором, а водночас глядачем.

Оплески, що вибухнули навколо неї, залунали, мов кулеметні постріли. Водії минали лінію фінішу. Ліліан залишалася на сходах, поки не побачила авта Клерфе. Лише тоді поволі зійшла вниз, оточена галасом чужої радості, і ступила в холод нової, цінної свідомості, яка однаково добре могла зватися свободою, як і самотністю, і в теплу зону кохання, в якому звучало вже слово «розлука», і обидві зони охопили її, наче літня ніч з пульсуючими фонтанами.

Клерфе витер кров з обличчя, але з губ ще капотіло.

– Я не можу тебе поцілувати, – сказав він. – Ти боялася?

– Ні. Але ти не повинен більше їздити.

– Мабуть, не повинен, – відказав терпляче Клерфе. Він знав цю реакцію. – Такий я був кепський? – поцікавився він і обережно скривив обличчя в посмішці.

– Ти був прекрасний, – сказав блідий Торріані, сидячи на ящику та п’ючи коньяк.

Ліліан поглянула на нього вороже.

– Уже по всьому, Ліліан, – сказав Клерфе. – Припини про це думати. Там не було небезпеки. То тільки так виглядало.

– Ти не повинен їздити, – повторила вона.

– Добре. Завтра порвемо контракт. Задоволена?

Торріані розсміявся:

– А післязавтра його склеїмо.

З’явився тренер Ґабрієлі, механіки загнали авто до боксу. Авто смерділо згорілим мастилом і бензином.

– Клерфе, ви прийдете ввечері? – запитав Ґабрієлі.

Клерфе кивнув і за хвилю сказав:

– Ми тут заважаємо, Ліліан. Ходімо з цієї брудної стайні. – Він зазирнув у її обличчя. Побачив ту саму серйозність. – Що сталося? Ти справді хочеш, щоб я вже не їздив?

– Так.

– Чому?

Вона завагалася.

– Я не знаю, як це висловити. Але це, в певному сенсі, дуже аморальне.

– О Господи! – вирвалося в Торріані.

– Спокійно, Альфредо, – сказав Клерфе.

– Я знаю, що це звучить по-дитячому, – сказала Ліліан. – І не це я мала на увазі. Кілька хвилин тому я знала точно, про що мені йдеться, тепер забула.

Торріані зробив чималий ковток коньяку.

– Водії після перегонів такі ж вразливі, як раки після скидання шкаралупи. Прошу не додавати нам комплексів.

Клерфе розсміявся.

– Тобі, Ліліан, ідеться про те, що не треба спокушати Бога?

Вона кивнула.

– Тільки тоді, коли іншого виходу нема. А не для забави.

– О Господи! – повторив Торріані. – Забава! – Він устав зі свого ящика й підійшов до Ґабрієлі.

– Я мелю дурниці, – розчаровано сказала Ліліан, – не слухай мене!

– Ти не мелеш жодних дурниць. Ти вмієш тільки здивувати.

– Чому?

Він зупинився.

– Чи я просив тебе коли-небудь, щоб ти повернулася до санаторію?

Вона глянула на нього. Досі вважала, що він або не знає, або впевнений, що вона не серйозно хвора.

– Я не мушу повертатися до санаторію, – швидко відказала вона.

– Я знаю про це. Але чи колись я тебе просив?

Ліліан почула іронію в його голосі.

– Я не повинна балакати, правда?

– Але ж ні – повинна. Завжди.

Вона розсміялася.

– Я дуже тебе кохаю, Клерфе. Чи всі жінки після перегонів такі дитинячі, як я?

– Уже й не пам’ятаю. Чи ця сукня від Баленсіаґи?

– Теж не пам’ятаю.

Він обмацав свої вилиці та плече.

– Увечері я матиму обличчя, як кольоровий пудинг, і спухле плече. Їдьмо до Леваллі, поки я ще можу кермувати.

– Хіба ти не мусиш їхати до свого тренера?

– Ні. То буде тільки п’янка в готелі на честь перемоги.

– Ти не любиш святкувати перемог?

– Кожна здобута перемога означає на одну перемогу менше. На одну перемогу менше до здобуття. – Обличчя у нього почало вже спухати. – Ти мені робитимеш увечері мокрі гірчичники на обличчя і читатимеш якийсь розділ з «Критики чистого розуму»?

– Добре, – згодилася Ліліан. – А коли-небудь я хочу поїхати до Венеції.

– Чому?

– Бо там нема ні гір, ні авт.