Читать книгу Буквар миру. Книга для сімейного читання - Григорий Сковорода - Страница 48

Особи:

Афанасій, Яків, Лонгин, Єрмолай, Григорій

Григорій. Слава Богу, зібралась наша бесіда! Що чутно? Чи нема яких новин?

Яків. Учора була пожежа. Довелось побувати в гостях і наскочити на зграю вчених.

Лонгин. Чи ж була пожежа?

Яків. За пляшками й стаканами розгорівся страшенний диспут. Один звеличував механіку, другий підносив хімію, той хвалив геометрію, той пришивав людське щастя до медицини, той віншував хвалебними піснями історію, той вивищував граматику й мови, той політику й етикет. Потім була суперечка про те, яка їжа пользовитіша, яке вино корисніше. Нарешті загуло полум’я про ту причину, що погубила Афінську республіку, плодючу матір ученого люду. Багато торочили про богиню Мінерву, котрій присвячене місто Афіни. Але я не міг нічого второпати й, не знаю чому, не відчував жодного смаку. А в моїй любій книжечці,[117] яку я завжди ношу із собою, недавно прочитав, що щастя залежить не від наук, не від чинів, не від багатства, а лиш від того, щоб радо покластись на Божу волю. Тільки це може заспокоїти душу.

Григорій. А як звуть тих учених?

Яків. Перший Навал,[118] другий Сомнас,[119] третій Пітеків[120] – люди, відомі своєю вченістю, а інших не знаю.

Григорій. Чому ж ти не міг нічого второпати?

Яків. Мені й самому це дивно. Одне тільки знаю, що слухати їх мені аж ніяк не хотілось.

Григорій. Невже вони без Мінерви говорили про Мінерву? Так поговорімо ж самі про наш найдорожчий мир, без суперечок і приязно. Розкусімо хоч трохи ці слова: «Покластись на Божу волю».

А наша премилосердна мати, блаженна натура, нас, любителів своїх, не залишить, керуючи всією нашою бесідою. Згадайте сказані мною слова: «Хто охочіший до Бога, в того більше миру й щастя». Оце й значить: «Жити за природою». Та хто ж не каже: «Жити за природою»! Але це може стати шляхом усілякої згуби, якщо хтось, змішавши рабську й панівну природу в одне ціле, обере собі дороговказом замість прозорливої й божественної природи природу скотську й сліпу. Це – справжнє нечестя, невідання Бога, непізнання дороги спокою,[121] мандри шляхом недолі, що веде в царство пітьми, у край духів неспокою.

Саме це слово – недоля – означає те, що зваблена людина, яка пішла під проводом сліпої природи, ухопилась за хвіст, поминувши голову, чи оту найвищу долю: «Ти доля моя у країні живих, Господи!».[122]

Як же ми зобов’язані нашій матері Біблії! Вона безугавно кладе нам у вуха якесь інакше найвище єство, називаючи його началом, оком, отцем, сильним, Господом, царем, чудесним порадником, благородним духом, провідним страхом, другою людиною, світлом, радістю, веселощами, миром тощо. На скількох місцях вона кричить нам: «Стережи себе».[123] «Тільки будь обережним».[124] «Ввійди до покоїв своїх».[125] «Вернися до дому свого».[126] «Дух Божий живе в вас».[127] «Друга людина – із неба Господь…».[128]

Оце ж і є благовістити мир, возвіщати шлях щастя, відчиняти ворота до благоденства, відкривати в усьому провідницьке й недремне око, щоб кожен, ревно скоряючись таємному повіву блаженного внутрішнього духу, міг отримати настанову, просвіту, кураж і удачу в кожній своїй справі, а без його дозволу не починати навіть найменшої дії й не робити навіть найменшого кроку.

Щасливий той, хто живе з волі доброго духу. «Господь пильнуватиме ногу твою».[129] І бідолашна душа, яку водять її похотіння! «Дорога безбожних загине».[130]

А найперший ґанок і присінок, що веде до загину, найперша звичка, що, наче буквар, учить нас бути супостатами Бога, є ось це:

а. Братись за те, що тобі не годиться.

б. Нести обов’язок, противний твоїй природі.

в. Вчитись того, до чого не рожденний.

г. Дружити з тими, з ким не рожденний дружити.

Оці доріжки – справжній шлях нещастя.

Афанасій. А коли хто народжений до злодійства?

Григорій. Іди геть! Я говорю лиш про людинолюбні душі, про чесні стани й благословенні види промислу, ті, що їх Божий і людський закон не виганяє зі співтовариства, ті, що складають плодоносний сад церкви, ясніше кажучи, суспільства, так, як окремі частини – годинниковий механізм. Він тоді може належно йти, коли кожен його складник не лише добрий, а ще й виконує сродну собі частину розлитого по всьому єству промислу. Саме це й означає бути щасливим, пізнати себе, тобто свою природу, взятися за свою долю й бути зі сродною собі частиною загального обов’язку. І ця участь у виконанні обов’язку є благодіяння й послуга. Тож не дивно, що в стародавніх римлян і обов’язок, і благодіяння позначалися словом «офіціум».[131]

Найдобріша душа живе тим неспокійніше й нещасливіше, чим важливішу посаду обіймає, не бувши до неї народжена. Та й як же їй не бути нещасною, коли вона втратила оцей ось скарб, що дорожчий за весь світ: «Радощі серця – то життя людини, а чоловіка веселощі – довголіття» (Сирах).[132]

А як же ж не втратити, коли замість послуг кривдить друзів і родичів, близьких і далеких, свого роду-племені й чужоземців? Як же не кривдити, коли завдає шкоди суспільству? Як же не завдати шкоди, коли кепсько виконувати обов’язок? Як же не кепсько, коли немає впертого завзяття й невтомного труда? Звідки ж візьметься труд, коли немає охоти й ревності? А де ж ти візьмеш охоту без природи? Природа – це первовічна всього причина й саморухома пружина. Вона – мати охоти. А охота – це горіння, схильність і рух. Охота гірше неволі, як каже приказка. Вона прагне до труда й радіє йому, як своєму синові. Труд – це живий і невсипущий рух усієї машини доти, доки не довершиться та справа, що сплітає своєму творцеві вінець радості. Коротко кажучи, природа запалює до справи й зміцнює в труді, роблячи його солодким.

А що ж таке ця природа, як не той блаженний у людині дух, про який Бог казав Мойсеєві: «Ось Я посилаю ангела перед лицем твоїм… Стережися перед лицем його і слухайся його голосу! Не протився йому, бо ім’я Моє в ньому».[133]

Велика це річ: «Ім’я Моє в ньому».[134] Боже ім’я і Його єство – одне й те саме. Тому й велить вдивлятися в самого себе й слухати цього наставника, який ясно показує все потрібне. Як можна здогадатися, це той, хто каже: «Без Мене нічого чинити не можете».[135]

Ось це і є вступити з Богом щасливо в стан, коли людина не за своїми примхами й не за чужими порадами, але, вдивившись у саму себе й послухавши Святого Духа, що живе в ній і кличе її, іде за таємним його покликом, бере й виконує той обов’язок, заради якого вона й з’явилась на світ і до якого призначена самим Всевишнім.

Чи не все кругом сповнює вічносуще Боже єство? Є воно в кожній людині. Є і в тобі, і з тобою. Що ж воно робить? Послухай Соломона: «Твій Дух нетлінний у всьому. Ось чому тих, що падають, Ти караєш легко і, нагадуючи те, чим згрішили, їх остерігаєш, щоб вони, відвернувшись від зла, повірили, Господи, в Тебе».[136] Бачиш, що те блаженне єство, яке живе в тобі, управляє, наче скотиною, твоєю природою. Ця сліпа природа – ти сам зі своїми примхами. Оце ж і значить: «Божеє Царство всередині вас».[137]

Воно не помиляється й поведе тебе найкращим шляхом, тобто до того, до чого ти народжений, щоб був ти корисний і для себе, і для своїх братів, а не слухав чужих порад і власних поривів, про які написано: «Вороги чоловікові – домашні його».[138]

А тепер роздивись, чого ти поспішаєш? Куди забіжить твоя свавільність? Навіщо ти хапаєшся за обов’язок, не знаючи, чи будеш у ньому щасливий? Як ти можеш справляти його вдало, коли не народжений до нього? Хто може поручитися, що ця добра їжа піде на користь твоєму шлунку? Чи не ліпше тобі самому про це дізнатись? Спитай же сам себе. Пізнай себе. Стережи себе й послухай свого Господа. Є в тобі твій цар, отець і наставник. Пильнуй себе, знайди його й послухай його. Один він знає, що тобі сродне, тобто корисне. Сам же він і поведе до цього, запалить охоту, підбадьорить до праці, увінчає кінцем і благословенням твою голову. Будь ласка, друже мій, не починай нічого у своєму житті без оцього царя. Дивно, що й досі не можуть тебе зворушити ось ці слова: «Шукайте ж найперш Царства Божого»![139] Шукай, і день і ніч клич: «Нехай прийде Царство Твоє».[140]

А без цього плюнь на всі свої справи, якими б добрими та славними вони не були. Усе те, що не сродне, – погана для тебе їжа, хоч би була вона й царська. Ах! Де ти мені знайдеш людину, яка, обираючи стан, сказала б: «Нехай буде воля Твоя!».[141]

Цей самий небесний Отець, приводячи нас за своєю святою волею до того, до чого народив, сам же й утверджує наше серце порадами, щодня посилаючи їх у нашу душу, мов їжу. Ось тоді справа нашого обов’язку набуває свого єства й сили. Коли ж зблисне вже для тебе Царство Боже, глянь на нього й жахнися. Проси, щоб простили твої борги за те, що, присвоївши найвищу владу, досі правив власним життям за порадами своєї сліпої природи, а не за поміччю царственого єства.

Ось вона – справжня спокуса, тобто твоя мука, народжена від лукавого духа, який панує у твоїй скотській природі.

Нехай ніхто не думає, що обрання стану чи обов’язку залежить від нашої волі. Всевишній володіє людським царством, і блажен той, хто йде вслід цьому істинному цареві. Ось що значить бути в Царстві Божому й у щасливому краї твердого миру.

Тепер спали мені на думку ті, кого в багатстві мучить нудьга, журба, туга. Вони просять у Бога багатства, а не задоволення, пишного столу, а не смаку, м’якої постелі, а не солодкого сну, делікатного одягу, а не сердечного куражу, чину, а не ось оцієї солодкої забави кесаря Тита: «О, друзі мої! Пропав мій день…».[142]

Ах, друже мій! Як каже приказка: не проси дощу, а проси врожаю. Буває так, що й дощ шкодить родючості.

Єрмолай. А я згадав тих питальників цього віку, хто каже: «Богословська наука, навіщо вона? Я, мов, не священик і не чернець!..». Наче невсім потрібне спасіння душі й наче спасіння та сердечний спокій – не одне й те саме.

Яків. А я ніяк не можу надивуватись, як страшенно багато тих, хто грішить проти цього тайнописного божественного закону.

Навряд чи знайдеш де-небудь бодай одну низьку душу, яка не рада була б хоч сьогодні зійти на найвищу посаду, анітрохи не думаючи про свою сродність. І це невідання Царства Божого затьмарило всі серця. Без сумніву, вони впевнені в тому, що наше щастя залежить від якогось одного звання, чи стану, хоч сто разів чули про Царство Боже, до якого, коли його знайти й скоритися, узявшись за природний обов’язок, легко додається все тобі потрібне. А без цього й звання – не звання. Та й як воно може бути званням, коли я не званий до нього всевишнім царством? А як же званий, коли не до того рожденний? Боже Царство є скрізь, і щастя живе в усякому стані, коли входиш у нього під керівництвом свого Творця, який саме для цього й привів тебе в наш світ. І стократ щасливіший пастух, котрий пасе за природою вівці й свині, аніж священик, котрий затіяв війну проти Бога.

Чому ми вважаємо хліборобство таким низьким, що всі його цураємось? Щасливий той, хто народивсь до медицини, до малярства, до архітектури, до письменства… Я славлю й вітаю їхню благословенну, бо природну, школу, тобто дозвілля, заняття.[143] Радію, коли й сам займаюсь якоюсь із цих наук, тільки було б це з Богом.

Та хіба не такий щасливий і землороб, коли за природою оре землю? Признаюсь, друзі мої, перед Богом і перед вами, що ось цієї ж таки миті, коли з вами розмовляю, покину нинішній свій стан, хоч у ньому я й зістарівся, і стану найостаннішим гончарем, як тільки відчую, що досі перебував у ньому без природи, маючи сродність до гончарства. Повірте, з Богом мені буде стократ веселіше й краще ліпити глиняні сковороди, аніж писати без природи. Але я й досі відчуваю, що мене тримає в цьому стані нетлінна рука Вічного.

Цілую її і йду вслід за нею. Зневажаю безпорадність усіх сторонніх радників. Коли б я їх слухав, то давно б уже став ворогом мого Господа. А нині я Його раб.

Лонгин. А я так навпаки – з утіхою дивуюсь: який солодкий труд трудівникові, коли він природний! Як весело жене зайця хорт! Який у нього захват, коли зачує сигнал до ловитви! Як насолоджується трудом бджола, збираючи мед! За мед її вбивають, та вона не перестане трудитись, доки жива. Солодкий їй, як мед, і солодший за стільник труд. До нього вона народжена. О Боже мій, який солодкий найгіркіший труд з Тобою!

Григорій. Був у мене учнем один парубчак. Хлопчина напевне народжений до людинолюбства й дружби. Народжений слухати й робити все чесне, та не народжений бути студентом. З подивом жалкував я, що він такий остовпілий. Але тільки-но він перейшов до механіки, як одразу ж здивував усіх своєю тямущістю, хоч ніхто ним не опікувався.

Людська душа геть мертва, поки не відійде до своєї природної справи. Вона схожа на застояну в тісноті каламутну й смердючу воду.

Я весь час умовляв хлопців, щоб вони вивіряли свою природу. Жаль, що батьки заздалегідь не вкладають цього в серця своїх синів. Тому-то й буває, що роту вояків веде той, хто мав би сидіти в оркестрі.

Афанасій. Як же тоді наживати шляхетство й держати маєток?

Григорій. Хапаєшся за хвіст, а не за голову. Я кажу: коли ти хочеш, щоб твій син бадьоро й вдало виконував свій обов’язок, то повинен допомогти йому обрати звання за покликанням. Сто покликань, сто звань – і всі вони поважні, коли законні.

Хіба ти не знаєш, що маєток залежить від чесно виконаного обов’язку, а не обов’язок від маєтку? І чи не бачиш, що низьке звання часто наживає маєток, а високе втрачає?

Не дивись на те, що вище й нижче, що значніше й незначніше, багатше й убогіше, а дивись на те, що тобі сродне. Раз уже сказано, що без сродності все ніщо…

Коли власник маєтку живе щасливо, то не тому щасливий, що володіє ним – щастя до маєтку не прив’язане, – а тому, що володіє за сродністю. Те саме слід розуміти й про всі різновиди зовнішнього. А зовнішнє – це все те, що перебуває поза людиною: маєток, рід, чин тощо. Шукай, чого хочеш, та не втрать миру. Шляхетський список перебуває поза тобою, тож ти й без нього можеш бути щасливий. Він без миру ніщо, а мир без нього щось таке, без чого не можна бути щасливим і в райському саду.

Невже ти сподіваєшся знайти рай поза Богом? А Бога – поза власною душею? Твоє щастя, і твій мир, і твій рай, і твій Бог – усередині тебе. Він про тебе, у тобі ж таки пробуваючи, думає, ведучи до того, що корисне, тобто чесне й добропристойне, передовсім для самого тебе. А ти дивись, щоб твій Бог завжди був з тобою. Він же буде з тобою, коли ти будеш із Ним. І ясна річ, будеш із Ним тоді, коли, змирившись, здружишся із цим пресолодким і блаженним духом. Дружба навіть далеке пов’язує. А ворожнеча віддаляє й близьке. Жити з природою і бути з Богом – одне й те саме; життя і справа – одне й те саме.

Чув я ще хлопчаком історію про те, як буря викинула на берег Європи якогось дикуна в оленячій шкурі, із таким самим човником. Оточив це диво народ. Дивується, співчуває, приязнує. Пропонує німому гостеві всіляку вишукану їжу. Та він ні до чого й не торкнувся. Сидить, наче мертвий. І тільки тоді, як побачив принесені плоди, аж затрусився за ними й воскрес. Оце ось справжній образ душі, яка вірна своєму Господові у виборі звання.

Лонгин. Я собі виразно уявляю двох людей, які роблять одну й ту саму справу. Але від однієї душі народжується щось приємне, а від другої – неприємне. Цей звеселяє найнікчемнішою послугою, а той засмучує й дорогим подарунком. Від цієї людини досада, насмішка й навіть погроза криє в собі якусь приємність, а від другої сама ласка дихає таємною обридністю. Хула цього добріша за хвалу того…

Диво! Як каже приказка: шило голило, а бритва не бере. Що за диво? Це Боже диво. Один Він – таємна пружина всього цього. Один лиш послух Його схованій у людині силі робить усе дійсним, приємним, добропристойним. А спротив цьому святому всемогущому духові руйнує все.

Саме тому вправний лікар невдало лікує. Обізнаний учитель без успіху навчає. Учений проповідник без смаку говорить. Писар без правди правду пише. Студент, що марудиться над Біблією, без солі її куштує. Той, хто цілий вік малює, без природи наслідує природу.

У всьому цьому завжди відсутнє щось. Та це щось є всьому голова й досконала краса Божої правиці, яка робить усяку справу. Сказати коротко приказкою: «Віз як віз, та без коліс».

І не без толку робили лаконці. Вони відкидали навіть найкориснішу для громади думку, якщо вона виходила з уст крутіяки, а приймали її з уст добросердого громадянина, який, на прохання сейму, виголошував те саме від себе.[144]

Найкраща справа, роблена без сродності, втрачає свою честь і ціну. Так, добрий харч стає гидкий, якщо їсти його з нічного горщика. Напоумлює нас ось оце давнє-прадавнє прислів’я: «Від ворогів і дари – не дари».[145] Солодша за мед і руська приказка:

«Де був? – У друга.

Що пив? – Воду.

Солодше неприятельського меду».

І справді, найдрібніша послуга стає мила й зворушлива, коли випливає з природи, немов із невичерпного сердечного джерела. Згадаймо селянина, який підніс у пригорщі джерельну воду перському монарху, коли той проїжджав повз нього![146] Згадаймо те, з чого ми нещодавно сміялись, – ріпу мужичка Конона, яку той підніс у дар французькому королю Людовикові XI.[147] Як же звеселила монархів ця невибаглива, але щира простота!

Чому ж ти гудиш себе, о маловірна душе, коли твій небесний Отець народив тебе чи землеробом, чи гончарем, чи бандуристом? Чому ти не береш свого звання, відхиляючись до вищого, та не тобі сродного? Невже ти геть не розумієш, що тобі в тисячу разів щасливіше жити з твоїм Богом у цій незначній простоті, аніж бути без Нього в колі воєначальників чи первосвящеників? Невже ти й досі не примітив, де живе твоє щастя?

Нема його ніде, і скрізь воно є. Спробуй відчути, що для розумних і добрих сердець куди миліший і поважніший природний і чесний швець, аніж безприродний статський радник. Яка користь, коли твоє ім’я надруковане в тлінному списку, але дух правди, що сидить і судить у тобі,[148] тебе не схвалює, дивлячись не на лице, а на твоє серце?[149]

Залишайся ж у своєму природному званні, нехай яке воно просте. Краще тобі попрощатись із величезними хоромами, з широкими ґрун тами, з пишними найменнями, аніж розстатися з душевним миром, пере творивши власним спротивом на свого внутрішнього ворога того дивовижного, сильного й непереможного духа, котрий трощить самі кедрини ліванські.[150]