Читать книгу Буквар миру. Книга для сімейного читання - Григорий Сковорода - Страница 51

А от коли забрати в неї сродне діло, тоді настає їй смертна мука. Сумує й бентежиться, мов зачинена у світлиці бджола, коли осяйний сонячний промінь, проймаючи віконця, кличе її на квітчасті луки.

Ця мука позбавляє людину здоров’я, тобто миру, забирає кураж і підриває сили. Тоді людина всім невдоволена. Гидує і своїм статком, і місцем, де живе. Сусіди здаються їй паскудними, розваги – нецікавими, розмови – обридлими, неприємні їй стіни світлиці, немилі всі домашні, ніч – нудна, а день – досадний; улітку хвалить зиму, а взимку – літо; до вподоби лише минулі Авраамові[187] чи Сатурнові[188] віки; хотілось би вернутись зі старості в молодість, з молодості – у хлоп’яцтво, з хлоп’яцтва – у мужність. Ганить і свій народ, і звичаї свого краю. Ганьбить природу, нарікає на Бога й сама на себе гнівається. Одне лиш те солодке, що неможливе; бажане те, що минуло; завидне те, що далеке. Тільки там їй добре, де її нема, і тоді – коли її нема. Хворому всяка їжа гірка, послуга – недогідна, а постіль – тверда. Жити не може й умерти не хоче.

Лікарі вважають млість провідницею всіх тілесних недуг і збурень. А душевне невдоволення – це двері до всіх сердечних пристрастей і внутрішніх поривів.

Не видно повітря, що пінить море, не видно й нудьги, що хвилює душу. Не видно – і мучить. Мучить – і не видно.

Вона – то болючий дух, нечиста думка, люта буря. Усе ламає й баламутить. Літає й сідає на позолочені дахи. Проникає у світлі чертоги. Сидить біля престолів володарів. Нападає на військові табори. Дістає на кораблях. Знаходить на Канарських островах. Вселяється в глибокій пустелі. Гніздиться в осередді душі…

Один тільки всевишній Отець може перетворити цю бурю на тишу, скерувати до гавані, утримати душу сродною працею, наче вудилами й уздою яку шалену скотину.

Афанасій. О брате! Чудне щось вкладаєш до вух моїх…[190]А народ ставить нудьгу в дурницю і вважає за найкращу зброю в боротьбі із цим ворогом гроші, вино, сади, музику, жарти, карти, проїздки…

Григорій. О друже мій! Не ніщота є річ ота, що виростає у велике. Не вважай малим отеє, що веде услід значнеє.

Мала шпарина в кораблі впускає всередину страшну течу. Не думай, що невидиме й безсиле – це те саме. А народ одне те за єство вважає, що в кулак схопити може, боїться там, де нема страху, і навпаки.

Вексель страшний не папером і чорнилом, а захованим там зобов’язанням. Бомба небезпечна не чавуном, а порохом, чи захованим у поросі вогнем. Усе невидиме сильніше за своє видиме, а видиме залежить від невидимого.

Старі християнські письменники називали нудьгу бісом зневіри.[191] Чого тільки ця ожила іскра не робить? Усе перетворює на тріск і колотнечу. Вводить у душу все гадюче кодло нечистих духів.

Гризотна думка – чи це ж не черв’як невсипущий, чи не гадюка? Палюча печаль, або заздрість, – чи це не лютий дух і не люта думка? А зла думка – чи це не таємний і лютий язик, що про нього каже син Сираха: «Зуби його – зуби лев’ячі, які умертвляють душі людей»[192] […]

А коли апостол Яків каже, що язик – маленька частка, але, як стерно кораблем, володіє цілим тілом,[193] то чи не думка рухає тіло й править ним? Язик – то всього лиш видима тінь, щось схоже на гомінкий дзвіночок годинника, а сама пружина та єство – це думка.

Думка – це невидима голова язика, сім’я справи, корінь тіла. Думка – це невгамовний язик, неослабна пружина, безугавна рухливість, що рухає і носить на собі, ніби стару одежину, тлінну тілесну грязюку, що прилипла до своєї думки й зникне, як тінь од яблуні.

Чи бачиш, друже мій Афанасію, що невидиме сильніше за своє видиме, а видиме залежить від невидимого?

До цього хору долучається також Єремія, називаючи людиною не тілесний вигляд, а серце як невичерпний скарб мислених тайн: «Глибоке серце людині… і людина є…» (глава 17).

Коли сердечне око та сім’я недобрі, тоді все тіло недобре й кожна справа приносить плоди гіркоти. Гіркому джерелу – журливі потічки.

Афанасій. Ти замоловся, друзяко… Я чув і впевнений, що слова Єремії стосуються Біблії. У ній тлінь образів схожа на тіло, а сокровенне в образах Боже знання схоже на сховані в тілі сердечні думки. Ясніше можна переказати його слова так. Біблія – це ніби одна-єдина людина, чи Адам. Глинку й тіло його всяк бачить, а серце прикрите, і духа життя в ньому не видно. Це – те саме, що й у Павла: «Бо хто розум Господній пізнав?».[194]

Григорій. Пізнай же спершу самого себе. Тоді пізнаєш і Адама з Євою. Чому ж мені не можна приточити біблійні слова до людини, коли вся Біблія уподібнюється до людини? Саме тому пророк і зробив людину образом двоприродної Біблії, що одне в ньому – видиме, а друге – невидиме […]

Афанасій. Нехай і так, але ти, братику, не туди заїхав. «Їхав у Казань, а заїхав на Рязань». Ми говорили про природні заняття, про веселість і мир. Тепер же діло дійшло до скарбів мислених. А там, дивись, докотиться й до скарбів снігових, що в Йова…[195]

Григорій. Не журись, будь ласка! Не дуже вбік ми заїхали. Веселість і радість недалеко від серця. А серце завжди при своїх думках, як джерело при своєму потоці.

Афанасій. Ну, гаразд! Нехай буде так. Тоді скажи мені: чому дехто сродніший до нижчого обов’язку й до простішого ремесла?

Григорій. А ти мені скажи: чому проста їжа декому пользовитіша?

Афанасій. Ясна річ, тому, що сродніша.

Григорій. Ось так само дехто сродніший до простішого ремесла тому, що воно йому корисніше.

Афанасій. А чому ж, скажи мені, корисніше?

Григорій. Тому що куражніше, забавніше й веселіше.

Афанасій. Та ти мені скажи тільки, чому веселіше?

Григорій. Тому що з Богом. Без Бога ніщо не звеселяє. О ловкий ти запитувач!.. Адже коли сродно, тоді й з Богом. Навіщо ж тобі далі розпитувати? Досить лише спитати: чи сродно, тобто чи хоче Бог?

Воля Божа – ось верх і закон законів. Не ходи далі… А ти питаєш: чому сродно, тобто чому Бог так хоче?

А коли Він зобов’язаний давати тобі звіт про свої справи, тоді спитай Його й вимагай відповіді: чому Він зробив землю й воду такими, що тяжіють донизу, а повітря й вогонь – спрямованими догори? Чому вогонь пожирає все, а вісону, чи кам’яного льону, не годен перетворити на попіл? Чому невеличка риба, що її римляни звали «ремора»,[196] здатна стримати рух корабля, приліпившись до його днища? Чому природа дельфіна палко любить людину,[197] а от зміїна – ненавидить, левина ж боїться кукурікання півня?…[198]

Природа й сродність – це вроджена Божа ласка і Його таємний закон, що володіє всім творивом. Отже, у душі й у тій справі, до якої вона прагне, є подібність, так само, як є рівність між другом і другом, а схожість – між їжею і шлунком. «Подібне прямує до подібного».

Царство Боже та Його правда – всередині творива.[199] І Він нікого не ображає, вливаючи закон сродностей. І якщо хтось один прямує з Богом до одного, другий до другого, сотий до сотого звання чи ремесла, нехай воно навіть просте, але не безчесне, а для нього втішне й корисне, тоді він щасливий.

Що б воно було, якби Бог помістив наше блаженство в якомусь одному званні? Тоді щастя було б обмежене тіснотою одного краю й одного тільки часу. Чи міг би тоді Бог помістити весь людський рід в одному лиш краї і в одному часі, бо щастя ж усім потрібне? Чи можливо, щоб здоров’я залежало тільки від одного або двох різновидів їжі? Чи може вселенська Божа економія пройняти все живе на землі й усі сотворіння потребою тільки трьох харчів?

Ні, це неможливе й некорисне. Коли було б корисне, було б тоді й можливе. А не могти зробити некорисного – це і є Його несказанна сила і влада.

І як же премудро все тепер влаштовано! Те, що для однієї істоти є отрута й смерть, те для другої – їжа й здоров’я. Скільки видів живого, стільки й родів їжі, і всі сотворіння мають внутрішній поклик до сродної собі. Коли ж Отець наш небесний так дбає про тіло, то про душу – тим паче.