Читать книгу Буквар миру. Книга для сімейного читання - Григорий Сковорода - Страница 57

Афанасій. Та де ж він такий? Покажи хоч одного.

Яків. На, ось тобі один: «У виснажуванні та в праці, часто в недосипанні, у голоді й спразі, часто в пості, у холоді та в наготі…».[239] Перебіжи одинадцяту главу його другого листа до коринтян, і ти здивуєшся з його природи, що осолоджує всі злигодні.

Чого не витерпить воїн або купець? Не знайдеш дня без тьми та світла, а року – без зими й тепла. Не знайдеш і обов’язку, де не були б замішані гіркота й насолода. На цьому стоїть весь світ. Супротивне помага супротивному. Насолода – це нагорода за гіркоту, але й гіркота – мати насолоди. Хто хоче зажити насолоди, нехай спершу полюбить гіркоту. Тоді й уродить насолода, а любить той, хто природний.

Афанасій. А кажуть, що в Норвегії день буває без пітьми і світла…

Лонгин. Хто ж був природніший за ось оцього: «Я на те народився, щоб засвідчити правду»?[240] Заморений з дороги, сидить собі при джерелі,[241] і голодний, і спраглий. Дванадцять годин у них вважали за день. Було вже десь близько полудня. «Було коло години десь шостої».[242] І нема з ким Йому завести розмову про Царство Боже. Аж тут приходить по воду жінка.[243] Ось і нагода! Тоді він просить напитись, та не для того, щоб утамувати спрагу, а щоб завести розмову.[244] Стихійна вода дала йому привід поговорити з простою жінкою про воду живу, про воду Божу, що втамовує спрагу тієї нещасної неситості, котра день і ніч бентежить нашу душу й про яку Ісая каже: «Умийтесь, очистьте себе».[245]

Не посоромився, не побоявся Божий муж богословствувати з жінкою, сподіваючись привести її від забобонів до істинного богошанування, що не прив’язане ні до статі, ні до стану, ні до сторін, ні до країв, ні до часів, ні до обрядів, а до самого лиш серця, відкрити їй очі до розуміння Божого єства, прихованого в стихіях, немов схована в надрах землі джерельна вода, що її так жадає Давид: «Хто напоїть мене водою?».[246]

Тим часом повернулися друзі з їжею і, знаючи, що Він голодний, просять, щоб попоїв:

– Учителю, їж!

– Пожива моя, – сказав Учитель, – чинити волю Того, Хто послав Мене.[247]

Він і голодний, і спраглий, і невеселий, коли не робить того й не говорить про те, до чого народив і послав Його Отець небесний. Тут Йому і їжа, і пиття, і веселощі.

Вчить у зібраннях, вчить і в оселях, вчить на вулицях, вчить на кораблі, вчить на траві зеленій, у горах і в садах, і на рівнині, і стоячи, і сидячи, і йдучи, вночі й удень, у городах і селах, у різних краях, кожного зокрема і людей силу.

А в несродне собі діло не мішався.

– Учителю, – просив його один, – скажи братові моєму, щоб він спадщиною поділився зо мною, хай мене не ображає. Він Тебе послуха…

– Чоловіче! Хто поставив над вами Мене за суддю або за подільника?[248] Моє діло вчити про Царство Боже…

Як же Він учив? Чи був із Ним Бог? Скажу я разом із жінкою, яка чула Його: «Блаженна утроба, що носила Тебе!..».[249]

І дивувався люд, бо ніколи не було такого в Ізраїлі[250] й ніколи не говорила так людина: отака-то велика виходила з вуст Його любість.

Яків. А ось вам іще один природний! Каже Бог до Мойсея: «Я Той, що є…».[251] І посилає його в посольство, а він відмовляється: «О, Господи, я не промовець…».[252]

Дивно, як неспішно береться за обов’язок. Він знав свої таланти, бачив у купині осяйну Істину, та сам собі не вірить, щоб не взятись часом за несродне, не завести народ на манівці, а себе – на погибель.

Та й як його не боятись, коли ти взявся показати приховану істину Божої природи, вести в обіцяну Богом землю, розв’язати заплутаний людьми шлях у самісіньке осереддя щастя?

Це означає: перевірити самого себе.[253] Можливо, хтось народжений бути воїном, але пішим, а не кінним, бути господарем, але не орати й не ходити коло скотини, бути купцем, але торгувати не золотим товаром, бути вченим, але не проповідником Євангелії, чи нехай і ним, але письменником, а не оратором.

І ясна річ, він ніколи б не відважився без оцього голосу: «А тепер іди, провадь цей народ туди, куди казав Я тобі».[254] Отож, відчуваючи руку Божу, пішов з вітанням свого тестя Їтра: «Іди собі здоровий у мирі».[255] Здоров’я й мир нашої душі – це слідувати Господу […]

Єрмолай. А хто наважиться виключити з числа проповідників того світильника Слова, який усе життя казав: «Покайтесь…»?[256]

Він не був світлом, але мав і любив світло в собі, свідчив про світло[257] й ходив у світлі, закінчивши в ньому й за нього свій життєвий шлях. А свідчити про світло – значить благовістити істину, правду й Царство Боже всередині нас[258] […]

Яків. До таких належать усі пророки […]

Григорій. А ось вам іще дюжина народжених до проповіді! «Покликав, кого Сам хотів; вони ж приступили до Нього. І визначив дванадцятьох, щоб із Ним перебували, і щоб послати на проповідь їх, і щоб мали вони владу вздоровляти недуги й вигонити демонів… І дав Симону ймення…»[259]

Тут-таки й Іскаріот. Це – щоб ми знали, що не може того бути, аби між сродними не знайшовся несродний, і навпаки. І щоб нещасне зухвальство цього учня налякало всіх тих, кого до апостольської справи веде грошолюбство й марнославство. Ось що значить: «Покликав, кого Сам хотів».[260]

Отже, це не залежить від смертних. Сам кличе, сам посилає й дає імена: «Яких і апостолами Він назвав».[261] Дано Симонові й Савлу нові імена. У смертних часто величаються іменем ті, хто не має його єства. У Бога не так. У Нього ім’я та єство – тотожні. Тільки-но назвав, так одразу ж і єство дав […]

Буття та назву розділяє наша облуда, а не Божа нероздільна істина. Коли дано з неба твердість алмазу, прозору зелень смарагду, коли сапфір народився з блакитним, а гранат із блискучим, мов вогонь, сяйвом, – то назви як завгодно, але єства його не зачепиш.

Хто ж сильніший – Бог чи ти, коли називаєш існуюче неіснуючим і перечиш Богові, «який оживляє мертвих і кличе неіснуюче як існуюче».[262] Бог, народжуючи, вливає суть, силу і єство, а тим самим і називає.

Ім’я без єства – порожнє, схоже на виноградне гроно, що його вправно намалював на стіні художник. Барвисте, воно обманює виглядом справжнього грона, обіцяючи схований у собі смак солодкого соку, тож нерозважливі пташки, прилетівши, б’ються об німу стіну.[263]

Коли хочеш чимось прославитись, будь тим за природою. Буття і слава імені – нероздільні, як добре зерно з вітами, як джерело з потоками, як сонце з промінням, а от марнославство – немов трава, що росте на дахах і сохне ще до того, як її вирвуть.

Та чи від тебе залежить взяти буття? Чи можеш бути служником при боці Його? Не можеш – ні через себе, ні через другого. Ось хто сильний! «І визначив дванадцятьох, щоб із Ним перебували».[264] Визначити, покликати, назвати, послати, дати владу – залежить від народження, а це – від Царства Божого.

Відгадай же тепер, що значить: «Павло, покликаний апостол»?[265] Ким же? Ні від людей, ні людиною, а Ісусом Христом

і Богом Отцем.[266] Годі було не покликати народженого на те: «Бог, що вибрав мене від утроби матері моєї…».[267]

Як можеш зцілювати недуги, не маючи влади?

А звідки ж та влада, коли ти не посланий від Бога?

Як посланий, коли не названий?

Як названий, коли не кликаний?

Як же кликаний, коли не на те народжений?

Заспокойся, не твоя то справа. Ти ледь не брат отому нахабі: «Учителю, я піду за Тобою».[268]

Скажи мені, звідки такий потоп безбожності?

Звідки забобони, лукавства та єресі?

Звідки в християн насмішки зі священної Біблії?

Де ревність найсолодшої дружби?

Де гармонія найдорожчого миру?

Де жвавість сердечних веселощів?

Хто шпетить і паскудить усяку посаду?

Несродність.

Хто нищить науки й мистецтва?

Несродність.

Хто знеславив чин священика й ченця?

Несродність.

Вона – це внутрішня отрута й убивця всякого звання.

«Учителю, я піду за Тобою».

Іди ліпше ори землю чи носи зброю, займайся купецькою справою чи якимось мистецтвом. Роби те, до чого народжений. Будь справедливий

і миролюбний громадянин – та й годі.

«Учителю, я піду за Тобою».

Не ходи… Не досить того, що маєш бистрий розум і вченість. Треба бути другом звання, а не любителем зиску від нього. Лиш для такого посада не буде знаряддям лакомини […]

Дати й узяти посаду заради грошей – однакова біда. З таким серцем, хоч би ти й лікував пристрасті та виганяв бісів, не радій. Хоч і проповідуєш ангельськими мовами, та не годишся. Нехай навіть цілі народи напишуть золотом: «Він – сила Божа, що зветься велика»,[269] – все одно це пустка пусткою.

Коли ти, за приказкою, мостишся на посаду, як коза на дах, заради того, щоб скочити на купу розкішного марнославства, то видно, немов у дзеркалі, що ти не до посади ревний, а отже, не до неї народжений. Певна річ, ти не записаний на небесах, хіба що в людей […]

Бачу в тобі корінь злостивості й журби. Бачу в твоєму серці корінь грошолюбства. Ти страшенно хочеш прославитись божественним знанням не заради того, щоб обновитися Святим Духом, а заради того, щоб торгувати цим скарбом і бути пишним. «Покайся за це лихе діло своє».[270]

Яка безглузда дурниця: використовувати драбину, що веде вгору від земної ницості, для того, щоб сходити в безодню! Чи не це значить: подавитися даним для життя хлібом? «Пішов геть та й повісився».[271]

Коли ти любиш зиск, шукай його належним шляхом. На це перед тобою тисяча благословенних ремесел.

«Учителю, я піду за Тобою». Іди… і будеш позбавлене єства опудало, безводна хмара, спокуслива Денниця,[272] Сатана, який упав з небесної посади до ницих похотінь, що «для них приготований морок темний».[273]

Лонгин. А дехто рад був би втекти з Йоною, та вабить його Бог: «Устань, іди до Ніневії і проповідуй».[274] Декому сам Господь каже: «Іди за Мною»[275] […]

Ти управляєш плугом? Не оглядайся позад себе.[276] Ти народився для проповіді? Облиш усе житейське. А інакше навіть природний не годишся. Нехай усяк зна своє діло. Ти ж звіщай Царство […]

Як мало сродних діячів! Відвертає їх лукавий світ, полонивши плотськими науками й книгами, що обіцяють славу й зиск […]

Багато хто має гострий розум, та не навчивсь міркувати. Інші мають виховані тривалим навчанням почуття, та не мають невтомної охоти. Знайдеш і охочих, та зв’язаних житейськими печалями. Знайдеш і вільне серце, та без страху Божого. Усі ці засоби без природи мертві, але й природа без них беззбройна […]

Зі згаданих чотирьох засобів найпотрібніший страх Божий. «Щасливий муж, який над мудрістю роздумує».[277] Але там-таки син Сираха каже: «Хто боїться Господа, це зробить, і хто держиться закону, осягне її».[278]

Зрештою, треба мати й вільне серце, за його ж словами: «Хто зменшив діла, цей умудриться»[279] […] «Хто понижується серцем, роздумує про це».[280] А пониження серцем і ділом – це те саме.

Афанасій. Хіба ж серце й діло означає одне й те саме?

Лонгин. Невже ти й досі не знаєш, що серце є безодня думок, а думки – насіння й джерело діл? Понижене серце – це те серце, що не заросло терням житейських печалей і справ, а готове до пошуків Божої правди: «Вгамуйтесь та знайте».[281]

Саме тому той, хто шукає її всією душею, буває убогий, здержливий і усамітнений. Саме тому пильний читач навчається книжності, а добрий школяр звільняється від справ.

Скажімо із сином Сираха: «Як помудріє той, хто держить плуг?».[282] Його думки й розмови про биків, про ниви, про корм для скотини. Те ж саме слід сказати й про інших. Ясна річ, суспільство без них не існує, та вони не можуть бути в раді, яка дає всьому лад […]

Афанасій. Отже, твої бідолашні проповідники залишаються вбогими?

Лонгин. Геть убогими, щоб були готові. Та ці вбогі благовістять. Сам Господь їх учить […]