Читать книгу Буквар миру. Книга для сімейного читання - Григорий Сковорода - Страница 49

Яків. Чи дозволите запропонувати до столу що-небудь із поганських засіків?

Григорій. Пропонуй, аби лиш не було на жертву ідолам.

Лонгин. Дивись, щоб не смердів дух, супротивний Христовим пахощам. Павло називає це: стіл демонський.[151]

Афанасій. Чи таки ж можна, щоб їжа не була погана, коли вона з поганського стола?

Єрмолай. А я вірю, що вона перестане бути поганою, коли Господь зволить її освятити. Все те святе, що добре. Все те добре, що приносять Господу. Все те Господнє, що не опирається духу страху Божого й царству Його. Коли ж сам Господь освятив, то хто наважиться поганити? Давай сюди! […]

Яків. Те, що я пропоную, не лише не повстає проти Бога, а, навпаки, стоїть за Нього.

Лонгин. Хіба ж ти забув, що, як каже Істина: всяк, хто не супроти нас, той за нас?[152] […]

Яків. Мені здається, що цю божественну силу в людині, силу, що спонукає її до сродності, стародавні єгиптяни називали «Ісис»,[153] греки – «Афіна»,[154] римляни – «Мінерва», тобто натура, природа. Називали також: «геній» – ангел природи. Називали ще й «Теос», Бог.

Афанасій. А чому її називали Мінервою?

Яків. Не знаю. Гадаю лиш, що Мінерва була людина (чоловік або жінка[155]), народжена для того, щоб і для себе, і для своєї братії навчитись знати як слід, де живе щастя. Того, хто цього навчивсь, греки називали «евдемон», тобто той, хто добре знає, а щастя – «евдемонія». Супротивне до цього – «какодемон»,[156] «какодемонія».[157] Римляни ж, здається, називали такого знавця: divini juris peritus, тобто «той, що добре знає Боже право».

А те, що вічну Божу велич називали цим іменем, зроблено, гадаю, з любові й пошани до нього, щоб через любу людину позначити безконечно любого провідника до щастя, Божого духа, схованого в кожній людині, який не має свого власного імені й чия дружба з Мінервою була нерозривна.

Якщо хтось брався за справу, не слухаючи цього духа, тоді погани казали: «Invita Minerva»[158] – «Без ласки Мінерви». А в нас кажуть: «Без Бога». Спершу так казали про науки, а потім про все, навіть про найдрібнішу справу.

Якщо хтось без природи поткнувся в медицину чи в музику, казали: «Invito Apolline. Iratis Musis» – «без ласки Аполлона»,[159] «без милості Муз».[160] Якщо хто вдавався до купецтва – «без дозволу Меркурія».[161] Якщо жив у прекрасних гаях, на полях, на шпилях-горах, при чистих ріках і прозорих джерелах, усамітнившись у лісах та в сповнених пташиного співу садах, цураючись людської спільноти й шлюбу, але без Бога, казали: «без благословення Діани».[162]

Скільки обов’язків, стільки й сродностей. І ці різні божественні спонуки до різних обов’язків позначалися в них іменами різних людей, які прославились своїми сродностями. Але в усіх оцих обдаруваннях, таких різних, діє один і той самий Святий Дух. Це так, як, скажімо, у музичному оргáні одне й те саме повітря створює в різних трубах різні голоси. Або як у людському тілі один і той самий розум по-різному діє в різних частинах.

Афанасій. Мені здається, ти непогано знаходиш золото в поганському гною. Часом царську монету загрібають у хатньому смітті,[163] а джерело найпожиточнішої води затягує мулом.

Яків. Усі ж знають байку про велетнів, що затіяли війну проти Бога.[164] Та чи не показує вона пальцем на тих сміливців, які найзухваліше й найупертіше противляться божественному духу, прямуючи з відчайдушною завзятістю до великого, але цілком невідповідного їхній природі звання.

Це так відгонить ненавистю до Бога й нечестям, як, зі свого боку, благословенна Господом справа дихає невидимою красою, ніби квітуча троянда й запашна конвалія. Цю красу називали колись «препон», «декорум», тобто ліпота, благоподобність, що робить дійсним усе твориво й усяку справу, але не підлягає жодним людським правилам, а залежить тільки від Царства Божого. Хто ж може навернути людину до того, до чого їй сам Бог закрив дорогу?

Звідси, гадаю, випливає і цей чудовий старовинний філософський догмат: «Доброта живе в самій лиш красі».[165] Звідси ж і ось оце прислів’я: «Бог веде схоже до схожого».[166] Воно вчить, що обрання не лише обов’язків, але й найближчих друзів залежить не від нас, а від всевишнього промислу. Наша справа полягає лише в тому, щоб пізнати себе й зрозуміти, до якого обов’язку й до спілкування з ким ми народились. І як сродність до звання, так і здатність до дружби не дістати ні куплею, ні просьбою, ні силою, бо це дар Духа Святого, що все розподіляє за своєю ласкою. І та людина, яка слідує цьому спасенному Духові, хвалить кожне звання, але береться за сродне, зичлива до всякого, але дружить лише з тими, до кого відчуває особливу принаду Святого Духа.

Сократ так ревно слідував цьому вірному наставнику, що дослухався до його порад навіть у найменших дрібницях. Я розказував вам недавно про те, як цей муж, вийшовши з гостей, повернув із провулка й рушив додому іншою вулицею за одним лише внутрішнім відчуттям, нічого не передбачаючи.

Афанасій. А коли б не повернув, то що було б?…

Яків. Було б те, що й іншим, які за ним не пішли. З’явилося зненацька гнане їм назустріч стадо свиней і всіх їх заляпало, як сказано в книзі Плутарха про ангела-хранителя Сократа.[167] І можна не сумніватись у тому, що цей муж, перебуваючи в бесідах, говорив здебільшого про цього мудрого наставника й голову щастя. Тому витає й у нас ось оце премудре прислів’я: «Без Бога ні до порога, а з Ним хоч за море».

А коли в Афінах не стало таких співрозмовників, отоді-то джерело, що напувало сад суспільства, джерело мудрості геть обтупали й забузували стада свиней.[168] Стада ці були збіговиськами філософських мавп, які, крім показної маски, тобто філософської опанчі й бороди, не мали ані дрібки справжньої мудрості. Ось хто зіпсував розтлінням саму основу афінського юнацтва. Тепер воно й здумати не могло, щоб зазирнути в себе, до свого божественного вождя. Усі безпутно летіли вслід за власними шаленими замислами, ніби той олень, що його б’є крилами по очах орел, усівшись у нього на рогах,[169] – аби лиш продертись до найповажніших звань і геть не думаючи про те, чи сродні їм ці звання й чи будуть вони корисні суспільству, а найперше їм самим. Тільки б дістати нехай навіть порожнє, зате пишновеличне ім’я або нажити багатства.

Судіть, скількох ослів там було вшановано мулами, а мулів – кіньми! І тоді набожність перетворилась на отруту, на розбрат, на забобони й лицемірство, урядування – на мучительство, суддівство – на хапанку, воїнство – на грабунок, а науки – на знаряддя зла.

Ось так, воюючи проти Мінерви, вони зробили свою захисницю ворогом і навели на республіку погибель.

Афанасій. Або я помиляюсь, або ти обрізав свою поганську діву Мінерву не беззаконно, а так, як і велить обряд обрізання, щоб непорочно присвятити її нашому Господу Богу […] Словом, тепер єгипетська Ісис і за ім’ям, і за єством – те саме, що й Павлів Ісус. «Знаю чоловіка…».[170] Але скажи ж мені, які були афіняни в той час, коли Павло до них прийшов?[171] Чи мудрі?

Яків. Якби ти знав-перезнав усі частини свого тіла, крім голови, та ще й змалечку не вірив у те, що голова існує, то чи можна було б уважати тебе за знавця або за доброго анатома?

Афанасій. Фу!.. Був би я тоді добрячим чуперадлом.

Яків. А ще – справжнім афінянином часів Павла. Скажи мені, яка мудрість може бути в тих, хто не пізнав Божого єства? У їхніх серцях панувало одне лиш тлінне єство. Вони витріщали очі на машину світу, але бачили в ній одну лиш глинку. Глинку міряли, глинку лічили, глинку єством називали. Так недосвідчений глядач дивиться на картину, зануривши свій погляд в одне лиш мазиво фарб, замість того, щоб занурити розум у безтілесний образ рисунка, що тримає ці фарби… Або неписьменний, що втупився поглядом у папір і в чорнило букв, але не розуміє схованої під буквами сили. А їм же й на думку не спадало ось оце чудесне слово нашої нетлінної людини: «Оживлює дух, тіло ж не допомагає ні в чому».[172]

У них тільки те було істиною, що можна помацати. Глиняні духи – ось їхні захисники. Кожна гадочка – то їхній божок, а кожен божок – то їхня утішенька. Псовим полюванням величали Діану, математикою – Юпітера, чи Дія,[173] мореплавством – Нептуна.[174] Того бога шанували брязкотом зброї, тих – пишними бенкетами, убранням тощо.

Одне тільки відчутне було в них природою, чи фізикою, фізика – філософією. А все невідчутне – порожньою фантазією, небаченими брехнями, небилицею, дурницею, забобоном і мізерією. Коротко кажучи, усе мали й усе знали… Біда лиш, що не знали не-фізичного, не-тлінного Бога, а тому загубили щось, тобто «мир душі».[175]

І хоч відчували, що якось, щось, чимось, якоюсь таємною отрутою палить і бентежить їхнє серце, та воно було невідчутне, а тому й зневажуване аж доти, доки ця іскра не виросла до незгасної пожежі.

Це буває у всякого – нехай тобі вдасться нажити хоч і весь світ, та серце мовчазним зітханням волає всередині про те, що чогось таки ж бракує, так, наче ти хворий і не можеш угамувати якоїсь дивної і неприродної спраги.

Ось так сталося й з афінянами. Вони відчували, що вся земля славить їхню мудрість, яку вони, наче багатий товар, постачали людському роду. Та, попри все це, вони змушені слухати таємний сердечний крик. Тоді й почали здогадуватись, що досі не все-нá-все[176] перезнали й що, певно, потрібні ще якісь колеса для коляси.

І цю ваду свого хвального й прехвального розуму, який не розумів однієї лиш вічності єзекіїлівських коліс,[177] вони визнали перед усім світом, поставивши один монумент. Окрім храмів своїм любим богам, які всю їхню мудрість складали по частинах, немов штучне каміння стовп, вони звели храм тому Богу, чийого сяйва не розуміли, як заплилі кров’ю очі не можуть зносити світла сонця. Храм той був з таким написом: «Незнаному Богові».[178]

Наш Павло, помітивши цей храм серед сили-силенної кумирень, ухопився за бажаний привід до доброї звістки. А спершу сказав, що мудрість афінського шляхетства з усього видно, однак їхній досконалій мудрості таки ж бракує чогось… Вони ж і самі визнають це отим благородним написом. Оце ж бо, мовляв, вам і благовіщу […] Та чи можна вилікувати хворого, який вважає себе здоровим? Нема нічого важчого, ніж утовкмачити істину в дурне, але горде серце. Проповідь воскресіння зробила нашого Павла безумцем в очах афінян і посміховиськом у їхніх мудреців. Ось тому він і казав: «Називаючи себе мудрими, вони потуманіли»;[179] «Де мудрий? Де книжник?…».[180] Отакі-то мудрі були афіняни за часів Павла.

Григорій. Мабуть, вони любомудрували так, як танцює ведмідь, навчений у Ропську.[181]

Афанасій. Звісно, танцює, бо навчений; ще й приказка є: «Ведмедя – і то вчать…».

Григорій. Вчать, та довіку йому не вміти.

Афанасій. Чому?

Григорій. Тому, що це справа людська, а не ведмежа.

Афанасій. Але ж він танцює.

Григорій. І вовк у байці грає козеняті на флейті.[182]

Афанасій. Чого б і не грати, коли навчивсь.

Григорій. Який цей капельмейстер, такий і твій танцмейстер.

Афанасій. Байка байкою, а ведмідь дійсно танцює.

Григорій. Коли ти так дійсно їси, як він танцює, то, може, й сам заохотишся танцювати.

Афанасій. Хіба ж не дійсне те, що є?

Григорій. Їжа без смаку, погляд без очей, корабель без керма, мова без глузду, справа без природи, життя без Бога – це те саме, що без розміру будувати, без викройки шити, без рисунка малювати, а без такту танцювати… Спитай же тепер: хіба не дійсне те, що є?

Афанасій. Чому ж тоді втішно, коли він танцює?

Григорій. Тому, що смішно, а смішно тому, що несродно й негарно. Отож, нема нічого безглуздішого й шкідливішого за твою ведмежу приказку. Хай буде вовк кухарем, ведмідь різником, ну а кінь під їздуном. Це справа чесна. Коли ж вовк грає на свирілі, ведмідь танцює, а кінь носить ношу, тоді годі не сміятись. Всяка невинна неподобність смішить. Та коли вовк став пастухом, ведмідь ченцем, а кінь радником, – оце вже не жарт, а біда. О, коли б ми збагнули, як це шкідливо для суспільства!

Тільки ж хто може дбати про користь інших, знехтувавши власну? І коли на себе злий, до кого буде добрий? Ті, що борються з природою, – самогубці. Яка це мука – трудитись у несродній справі! Навіть бенкет без охоти тяжкий. І навпаки – у природній справі не тільки труд солодкий, а й сама смерть приємна. Ось причина того, що в усякому званні є щасливі й нещасливі, спокійні й неспокійні, веселі й сумні.

Залиш несродного на самоті. Вона йому – смерть. А з природою – рай. «Самотність для мене рай, – свідчить блаженний Єронім,[183] – а місто – темниця».[184] «О самотносте! – вигукує інший, подібний до нього. – Ти смерть пороків і воскресіння чеснот!..».

Для таких сердець сама внутрішня пустеля тим більш велелюдна, чим більш усамітнена, і тим більше сповнена справ, чим вільніша. Це так, як ягода винограду набуває своєї солодкої сили тоді, коли сонце ополудні палить її й зменшує.

Афанасій. Навіщо ж люди встряють у звання без природи?

Григорій. Спитай їх самих.

Афанасій. Ясна річ, охота їх вабить.

Григорій. Авжеж, не винні ті, кого примушують до цього.

Афанасій. А коли охота, то чого ж їм мучитись? З охотою все приємне. А де охота, там і природа. Охота, за твоїми ж словами, – рідна донька природи. То як же?…

Григорій. О підступна істото! Наче той прехитрий змій, в’єшся-звиваєшся в різні кільця.

Афанасій. Будь ласка, не сердься! «Як обманці, але ми правдиві».[185]

Григорій. Добре. Вислухай же спершу баєчку.