Читать книгу Буквар миру. Книга для сімейного читання - Григорий Сковорода - Страница 55

…А може, ти народився воїном?

Афанасій. Не хочу… Я не воїн. Я законник. Моя справа – знати цивільні закони.

Яків. Дай Боже вам закони знати та ще й смак відчувати! Злодій краде, хоч і знає закон: «Не крадь!».[210]

Єрмолай. Щодо мене, то мені надзвичайно люба кожна людина у своїй сродності. Не можу вдосталь насолодитись видовищем, коли вона діє, а її дія пахне, мов смирна. Ти народився воїном? Сміліше! До зброї!.. З природою вмить навчишся. Захищай землеробів та купців від внутрішніх грабіжників і зовнішніх ворогів. Тут твоє щастя й веселощі. Бережи звання, як око. Що солодше військової справи для природного воїна? Долати кривду, захищати стражденну й беззбройну невинність, оберігати основу суспільства – правду – ось його найсолодші сніданок, обід і вечеря. Не бійся! З Богом тобі легко буде терпіти голод, спрагу, холод, спеку, безсоння, кровоточиві рани та навіть страх смерті – куди легше, ніж без Нього супротивне цьому. Ось яка сила природи! Ця нужда воїна з Богом буде стократ приємніша тобі за твої ранги й прибутки. Ранг може мати кожен, а от справу дійсно робить лиш той, хто з природою. Справа й без рангу справа, а ранг без справи ніщо, як і справа без Бога.

Якщо ж ти, зневаживши Боже звання, підеш услід за своїми примхами й сторонніми порадами, то не забудь попрощатись навіки з будь-якою втіхою, хоч би й сховався ти в ріг достатку.[211] Боячись померти тілом, будеш тоді щохвилини терпіти смерть душевну.

Відібрати в душі сродну справу – значить позбавити її своєї поживи. От де люта смерть. Знаю, що жалієш тіло. Та вбиваєш душу. Це погана заміна.

Не розумію: навіщо мати меч, коли сікти ним не те, на що його кували? Так само не розумію: навіщо носити тіло, коли жаліти його й не збувати на те, заради чого ти його вдягнув?

Повір: навіть Матузалове життя[212] цілком пропаще і є справжнім пеклом, коли не збувати його на те, для чого дав його тобі твій Господь. Як солодко збувати здоров’я й літа в найголовнішій природній справі! Отоді-то наше життя стає жертвою, пахощами, любими для Господа.[213]

Опера, книга, пісня й життя здобувають свою ціну не тривалістю, а красотою та добротою. Ціна ж усього й ліпота – Бог. «Блаженство в правиці Твоїй…».[214] З Богом коротке життя заступає довгі літа, а справа з Ним – сама собі найвища нагорода.

Афанасій. Але що ж тоді означає те, що кажуть студенти: «Ars perfcit naturam»?[215]

Григорій. Так, наука приводить сродність до досконалості. Але коли нема сродності, що ж тоді може зробити наука? Наука – це практика й звичка, вона є донькою природи. Птах може навчитись літати – не черепаха.

Які ж ми ловкі знаходити вихід там, де не слід! Диво дивне: все твориво йде вслід за своїм Творцем. І одна лиш людина через непослух стає дурномудрою мавпою, задивившись на сліпу моду, а не на знаки прозорливої природи.

Хто кличе в ліси й сади рід солов’їв і дроздів, на поля – жайворонків, а жаб – у води й болота? Хто веде річні потоки до моря? Хто притягує сталь до магніту? Хто підносить угору тремтливе полум’я? Це наш Бог, що всім владарює й усьому дає лад.

Усе те доладне, що природне, і «симпатія» означає природну доладність, що стосується дружби, їжі, а передовсім вибору звання.

Коли хто щасливо живе в статках, то не тому щасливий, що в статках, а тому, що в статках із Богом. Інакше куди щасливіший від нього природний бідняк. Не всі народжені для статків.

Коли математик, медик чи архітектор щасливий, то це щастя, ясна річ, залежить від природи, що народила його для того. А без неї він – бідолашна й смішна істота. Зі святим Богом низьке підноситься. А без Нього падає й високе.

Наше щастя всередині нас…[216] Нехай ніхто не жде щастя ні від високих наук, ні від поважних посад, ні від статків… Нема його ніде. Воно залежить від серця, серце – від миру, мир – від звання, а звання – від Бога.

Тут кінець: не ходи далі. Ось воно – джерело всякої втіхи, і царюванню його не буде кінця.[217]