Читать книгу П’ята жінка - Хеннинг Манкелль - Страница 1

Ніч, на яку їм випало виконати священний наказ, була напрочуд тиха.

Фарід, наймолодший із чотирьох виконавців, згодом згадував, що тоді навіть жоден пес не забрехав. Їх огортала тепла ніч, майже не відчувалися подмухи вітерцю з пустелі. Треба було почекати, поки стемніє. Сюди, далеко від Алжира, від місця зустрічі біля касби Дар-Азіза, їх привезло старе авто з нікудишніми ресорами. Довелося двічі переривати поїздку. Перший раз – на пів дорозі, щоб замінити ліве заднє колесо. Фарід, що ніколи не бував за межами столиці, сидів на узбіччі, у тіні кам’яної брили, і з подивом споглядав контрастні відтінки краєвиду. Порепана й потерта шина луснула, коли машина проминала Бу-Сааду з півночі. Багато часу згаяно на те, щоб відкрутити заіржавілі гайки й поставити нове колесо. З негучної розмови своїх супутників Фарід зрозумів, що вони запізнюються, а тому й не встигнуть десь зупинитися й попоїсти. Нарешті авто рушило, та перед самим Ель-Кведом заглух мотор. Більш ніж за годину вдалося знайти причину лиха і сяк-так зарадити. Їхній ватажок, блідий чорнобородий тридцятиліток із палючими очима, які бувають тільки в тих, що живуть за покликом Пророка, люто шипів і підганяв водія. А той упрівав над розпеченим двигуном. Невідомо, як його звати й звідки він. Через конспірацію не годиться про таке розпитувати.

Він також не знав, як звати цих інших.

Знав лише своє ім’я.

Вони поїхали, коли вже стемніло, маючи з собою тільки питну воду. Ніяких харчів.

Отже, була дуже тиха ніч, коли вони нарешті добралися до Ель-Кведа. Зупинилися в лабіринті вуличок біля ринку. Щойно вийшли з автомобіля, той зник. Натомість із пітьми вигулькнув п’ятий з ліку чоловік і повів їх далі.

Поспішаючи разом із рештою виконавців у пітьмі незнаного міста, Фарід уперше серйозно задумався про те, що незабаром станеться. Його рука раз у раз дотикала ножа зі злегка викривленим лезом, вставленого в піхви й схованого в кишені халата.

Першим про чужоземців заговорив із ним рідний брат – Рашид бен Мегіді. Теплими вечорами вони сиділи на даху батьківської оселі й дивилися на мерехтливі вогні алжирської столиці. Уже тоді Фарід знав, що брат завзято бореться за те, щоб Алжир перетворився в ісламську державу. У ній додержують тільки тих законів, які прописав Пророк. Щовечора Рашид наголошував, як важливо вигнати закордонних зайд із країни. Спочатку Фарідові лестило, що старший брат знаходить для нього час на розмови про політику, далеко не в усьому зрозумілі. А згодом стало ясно, що причина тратити стільки часу зовсім інша, ніж лестощі. Рашид хотів, щоб сам Фарід залучився до вигнання чужоземців.

Було це більш ніж рік тому. А нині разом з іншими чоловіками в чорному, йдучи темними вузькими вуличками, де застоялося душне нічне повітря, Фарід виконує Рашидове бажання. Треба позбуватися зайд. Але їх не конвоюватимуть до портів і летовищ. Їх убиватимуть. І тоді ті, що мали б сюди приїхати, волітимуть залишатися вдома.

«Ти виконуєш священний наказ, – не раз повторяв Рашид, – на радість Пророкові. Заслужиш світле майбутнє, якщо разом із нами переінакшиш цю країну так, як йому до вподоби».

Фарід помацав ножа в кишені. Дістав його від Рашида вчора ввечері, коли вони прощалися на даху. У цього ножа дуже гарне руків’я зі слонової кістки.

Вони зупинилися, дійшовши до передмістя. Вулиці виходили на майдан. На безхмарному небі сяяли зірки. Гурт крився в тіні довгого мурованого будинку із заштореними вікнами, за крамничками, зачиненими на ніч. По той бік вулиці стояла велика кам’яна вілла, оточена високою залізною огорожею. Чоловік, який привів їх сюди, безшумно щез у темряві. Знову їх четверо. Тут панує тиша. Фарідові таке ніколи не траплялося. У столиці не буває такого безгоміння. За всі свої дев’ятнадцять років він ні разу не зазнав чогось подібного.

«Навіть собак не чути, – подумав він. – А вони ж мали б бути десь тут, у темряві».

У кількох вікнах вілли ще світилося. Вулицею проторохтів автобус, тьмяно присвічуючи фарами. І знову залягла тиша.

В одному з вікон згасло світло. Фарід спробував визначити, котра година. Либонь, пів години тут проминуло в чеканні. Дуже хочеться їсти, бо із самого ранку в роті й ріски не було. Воду у двох пляшках уже випито. Але не годиться просити. Це розсердило б ватажка. Тут люди виконують священний наказ, а цьому шмаркачеві води закортіло.

Стемніло ще одне вікно. А зразу за ним і останнє. Віллу оповив морок. Вони й далі чекали. Тоді ватажок дав знак, і весь гурт перебіг вулицю. Біля хвіртки спав сидячи старий сторож із дерев’яним ціпком у руці. Розбудивши дідка стусаном ноги, ватажок підніс ножа йому під очі й шепнув щось на вухо. Навіть у слабкому вуличному освітленні було видно, що у стариганових очах зблиснув страх. Сторож звівся й пошкутильгав геть на негнучких ногах. Хвіртка тихенько скрипнула, коли вони відчинили її і прослизнули в сад. Тут сильно пахло жасмином і ще якимсь духмяним зіллям, що його Фарід упізнав, але не пригадав назви. Досі стояла тиша. Поряд високих вхідних дверей будинку висіла табличка з написом «Орден сестер-християнок». Фарід задумався, що б це могло означати. І враз відчув на плечі чиюсь руку. Він здригнувся. Ага, це ж ватажок доторкнувся. І вперше обізвався – так тихо, що навіть нічний вітерець не почув би сказаного.

– Нас четверо, – шепнув він. – У будинку також четверо. Всі вони сплять порізно в кімнатах обабіч коридору. Це старі люди, вони не боронитимуться.

Фарід глянув на двох своїх співучасників, що стояли поруч, на кілька років старших від нього. Звідкись узялася певність, що ці молодики вже не вперше в такому ділі. Це тільки він новак. Однак юнак не знітився. Адже Рашид переконав, що все це робиться задля Пророка. А ватаг дивився на Фаріда так, наче читав його думки.

– У цьому будинку живуть чотири жінки, – додав він. – Це чужоземки, які відмовилися добровільно виїхати з нашої країни. І тим самим вибрали смерть. До того ж вони християнки.

«Я маю вбити жінку, – майнула Фарідові думка. – Про це Рашид і не обмовився».

Тут може бути тільки одне пояснення.

Це дрібниці. Вони нічого не змінять.

А тоді вони забралися до вілли, легко відімкнувши вістрям ножа замок вхідних дверей, у темряві та задусі засвітили ліхтарики й обережно рушили вгору широкими сходами. У коридорі на другому поверсі зі стелі звисала тільки одна лампочка. Було й далі дуже тихо. Вказавши пальцем на двері чотирьох кімнат, ватажок кивнув. Молодики вийняли ножі. Фарід знав, що тепер не можна вагатися. Рашид сказав, що все треба робити дуже швидко. Ні в якому разі не дивитись у вічі. Треба глянути на горло й зразу різати – твердою і рішучою рукою.

Згодом Фарід небагато міг пригадати з того, що сталося. Здається, ця жінка, що лежала під білим простирадлом у постелі, була сива. Він не розгледів її у тьмяному світлі, що сочилося знадвору. Жертва прокинулась, як тільки Фарід стягнув із неї простирадло. Не встигла крикнути, навіть утямити, що діється, – він одним махом підрізав їй горло й прудко відступив на крок, щоб не обляпатися кров’ю. Тоді обернувся й вийшов у коридор. Усе це тривало менш ніж пів хвилини. Щось у юнаковому нутрі цокотливо відлічувало секунди. Нападники вже мали відійти, аж тут один із них стиха гукнув. На мить ватажок застиг, ніби не знав, що робити.

В одній із кімнат ночувала ще одна жінка. П’ята з ліку. Не мала б там бути. Напевно, приїхала в гості.

Але вона теж чужоземка. Це розпізнав чоловік, що зауважив її.

Ватажок увійшов до кімнати. Ставши за ним, Фарід побачив скулену на ліжку постать. Її страх викликав нудоту. На сусідньому ліжку лежала мертвячка. Простирадло просякло кров’ю.

Ватаг вийняв ножа з кишені й підрізав горло цій п’ятій.

По тому весь гурт вийшов із будинку – так само непомітно, як і ввійшов. Десь у пітьмі чекала автомашина. На світанку Ель-Квед і п’ять убитих жінок залишилися далеко позаду.

Це сталось у травні 1993 року.

* * *

Лист надійшов до Істада 19 серпня.

Проштемпельований в Алжирі, отже, надійшов від матері. Донька не квапилася розпечатати конверт. Хотіла прочитати листа в тиші та спокої. Конверт товстий, а це значить, що в листі чимало сторінок. Від матері не було вістки вже понад три місяці. Певна річ, тепер вона захотіла багато чого розповісти. Донька залишила листа на столі у вітальні. Трохи дивно, чому цього разу прізвище й адресу надруковано на машинці. Безперечно, пояснення знайдеться в самому листі. Мало не опівночі вона відчинила балконні двері й сіла у шезлонг, що ледве поміщався між квітами у вазонках. Була чудова тепла серпнева ніч. Може, одна з останніх таких ночей цього року. За порогом уже стояла осінь. Відкривши конверт, жінка почала читати.

Заплакала аж тоді, коли дочитала до кінця й поклала аркуш перед собою.

Було видно, що написано жіночою рукою. Про це свідчив не тільки гарний почерк. Невідома жінка постаралася добрати найделікатніші слова, щоб якнайменше вразити розповіддю про жахіття, яке сталося.

Але делікатність не зарадить. Важить лише те, що сталося. Нічого більш.

Ця звістка надійшла від Франсуази Бертран, яка служила в поліції. Скоріше за все, обіймала посаду слідчого в Центральній алжирській комісії у справах убивств. Отож на службі їй випало ознайомитися з подіями, що відбулися травневої ночі в Ель-Кведі, місті на південний захід від Алжира.

Усе видається ясним, зрозумілим і жахливим. Невідомі злочинці вбили чотирьох французьких монахинь. Цілком певно, це скоїли фундаменталісти, які вирішили вигнати всіх чужоземців, ослабити й знищити державу, а на її місці встановити свою – ісламську. Чотирьом черницям підрізано горло, по вбивцях не залишилося ніяких слідів, крім крові, густої скипілої крові.

Але там була ще й ця п’ята жінка, шведська туристка, яка вже кілька разів подовжувала свій термін перебування в Алжирі й випадково загостювала в монахинь тої ночі, коли прийшли невідомі з ножами. У її сумочці знайдено паспорт на ім’я 66-річної Анни Андер, що легально перебувала в країні, маючи туристичну візу. У сумочці також лежав авіаквиток з датою повернення до Швеції. Вбивство чотирьох монахинь завдало великого клопоту політикам. Щоб не було більшого, ті натиснули на співробітників комісії у справах убивств із вимогою підлаштувати так, буцімто ця шведка – з усього судячи, одинока подорожня – не була п’ятою жертвою. Буцімто вона загинула не у віллі цієї фатальної ночі, а в дорожньо-транспортному випадку, і поховали її як неопізнану особу в невідомій могилі. Усі речі потерпілої прибрано, всі сліди після неї знищено. І тоді на сцену вийшла Бертран. Як вона написала у своєму довгому листі, вранці її викликав начальник і наказав зараз же поїхати до Ель-Кведа. На той час шведську туристку вже поховали. Начальникове завдання полягало в тому, щоб затерти всі можливі сліди по вбитій, а тоді знищити її паспорт та інші речі.

Треба було створити видимість, що Андер ніколи не бувала в Алжирі, її зникнення ніяк не пов’язано з цією країною, а для цього належало викреслити потерпілу з усіх реєстрів. І ось Франсуаза Бертран знайшла сумочку, якої не зауважили недбайливі слідчі. Річ лежала за високою шафою. Мабуть, упала з неї. У сумочці були листи, серед них і незакінчені, адресовані дочці загиблої, жительці міста Істад у далекій Швеції. Бертран попросила пробачення за те, що прочитала цю приватну кореспонденцію. Мусила – з обов’язку. У цьому допоміг знайомий шведський художник-п’яничка, що жив в Алжирі. Перекладав, не знаючи, про що йдеться. Вона записувала переклади листів, і перед нею поступово прояснювалася картина подій. Франсуазі дошкуляли докори сумління не тільки через жорстоке вбивство цієї п’ятої жінки, а й через те, що сталося воно в Алжирі – у любій серцю країні, яку роздирали й шматували внутрішні протиріччя. Бертран спробувала пояснити, що діється в її країні, і повідомила трохи про себе. Її батько народився у Франції, але ще змалку переїхав зі своїми батьками до Алжиру. Тут він виріс, тут оженився з місцевою дівчиною, і Франсуазі, їхній найстаршій дитині, довго здавалося, що одною ногою вона стоїть у Франції, а другою – в Алжирі. Але тепер уже не було сумнівів: її батьківщина – Алжир. Тому-то їй так гостро болів розбрат, що розколював країну на частини. Тому-то вона не хотіла вмочати пальці в ганебну для неї самої та її батьківщини справу – спекатися цієї п’ятої жінки, сховати правду за вигаданою автокатастрофою, а тоді взагалі скинути з себе відповідальність за перебування Анни Андер в Алжирі. «Я потерпала від безсоння, – написала адресантка дочці вбитої, – і зрештою вирішила повідомити Вас, що насправді сталося з Вашою матір’ю». Змушена порушити вірність поліційній службі, Бертран попросила нікому й ніде не відкривати її імені. «Я виклала правду, – цими словами вона закінчила свого довгого листа. – Мабуть, помилилася, розповівши Вам про те, що сталося. Та чи змогла б я повестися інакше? Я знайшла сумочку з листами, які мати написала дочці. Отож пояснюю Вам, як вони потрапили до мене, і надсилаю їх на адресу призначення».

У конверт вона вклала незакінчені листи.

Долучила також паспорт Анни Андер.

Дочка не стала читати цих листів. Поклавши їх на балконну підлогу, вона ненастанно плакала. Аж на світанку звелася з шезлонга і пішла на кухню. Довго й нерухомо вона сиділа за кухонним столом. У голові була порожнеча. За якийсь час повернулася змога думати. Враз усе видалося дуже простим. Прийшло усвідомлення, що всі ці роки вона лишень ходила й чекала. Досі донька не тямила цього. Не знала, чого чекає. Не знала навіть, що взагалі чекає. Тепер уже знає. Є завдання, і не треба довго чекати, щоб виконати його. Час наспів. Матері немає. Двері розчахнулися навстіж.

Вона встала й рушила до спальні. Там витягла з-під ліжка скриньку, вийняла з неї коробку з аркушами паперу та конторською книгою, принесла на кухню й розклала аркушики на столі. Знала, що їх сорок три, а один із з них позначено чорним хрестиком. Тоді донька почала розгортати їх – один за одним.

Хрестик стояв на двадцять сьомому з ліку папірці. Вона розгорнула книгу й, пробігши очима низку імен і прізвищ, дійшла до двадцять сьомого рядка. Дивилася на ім’я та прізвище, яке сама туди вписала, й у пам’яті помалу спливало обличчя.

Тоді донька згорнула книжку й зібрала папірці в коробку.

Мати померла.

Уже немає сумніву. Вороття теж немає.

Дочка перегодить рік. Щоб відгорювати, щоб приготуватись. Але не довше.

Вийшовши на балкон і закуривши цигарку, вона дивилася на місто, що прокидалося. З-понад моря насувала негода.

Зразу ж по сьомій жінка лягла спати.

Був ранок 20 серпня 1993 року.