Читать книгу П’ята жінка - Хеннинг Манкелль - Страница 2

Минула десята година вечора, коли він нарешті впорався з віршем.

Останні строфи важко писалися й забрали час. Поет прагнув, щоб вони звучали меланхолійно й водночас чарівливо. Кілька варіантів він не довів до кінця й викинув у сміттєвий кошик. Двічі був ладен піддатися. Та ось перед ним на столі лежить вірш. Елегія про середнього дятла, що зникає у Швеції. Востаннє його тут бачили на початку 1980-х. Ще одного птаха витіснила людина.

Поет встав з-за письмового столу й випростався. З кожним роком дедалі важче висиджувати довгі години, схилившись над письмом.

«Годі вже писати вірші такому стариганові, як я, – прийшло йому на гадку. – Думки діда сімдесяти восьми років навряд чи поцінує хтось інший, крім нього самого». Одначе він знав, що це не так. Тільки в західному світі на старих людей дивляться з поблажливістю або з презирливою жалістю. В інших культурах шанують старість як час просвітленої мудрості. Отож він писатиме вірші, поки житиме. Поки рука здужає підняти ручку, поки голова така ясна, як-от нині. Щось інше йому не до снаги. Принаймні тепер. Колись він був умілий торговець автомобілями. Такий вправний, як ніхто інший. Цілком слушно вважали, що в нього тверда рука в переговорах і торгах. І, звичайно ж, у нього був непоганий збут. За добрих часів він мав філії в Тумеліллі та Шебу. Отож і нагромадив грошей – цілком достатньо, щоб мати змогу жити собі на втіху.

Однак тільки вірші щось та й важили. Все інше було скороминущою марнотою. Помережані строфами аркуші, що лежали на столі, дарували йому незрівнянну втіху.

Старий запнув шторами великі вікна з виглядом на пагорбисті поля, що полого спадали до моря ген за обрієм. Тоді підійшов до книжкової полиці. За все своє життя він видав дев’ять збірок віршів. Ось вони стоять, палітурка до палітурки. Тираж жодної з них не розійшовся. Вдавалося продати по триста примірників, іноді трохи більше. Непродані книжки лежали в картонних коробках у підвалі. Автор не викинув їх. Досі гордиться ними. Хоча він давно вже вирішив, що колись спалить їх. Винесе коробки на подвір’я й піднесе до них сірника. У той день, коли лікарі присудять смертний вирок або ж внутрішній голос підкаже про близький кінець життя, старий поет позбудеться тонких книжечок, які ніхто не хотів купувати. Нікому не дозволить викинути їх на смітник.

Старий розглядав корінці томиків на полиці. Усе своє життя він читав вірші. Багато знав напам’ять. Не обманював себе ілюзіями. Його вірші були не найкращі. Але аж ніяк не найгірші. У кожній із його поетичних збірок, які від кінця 1940-х кожні п’ять років виходили у світ, були такі строфи, що могли б позмагатися з будь-чиїми творами. Але в повсякденному житті автор був не поет, а торговець. У газетних рубриках культури не оголошували про публікацію його нових книжок. Він не дістав жодної літературної нагороди. Друкувався своїм коштом. Машинописи своєї першої збірки він надіслав великим стокгольмським видавництвам. За якийсь час ці машинописи почали поверталися з короткими відмовами на готових бланках. Усе-таки один редактор завдав собі труду додати особистий коментар – повідомити, що ніхто не подужає читати вірші, у яких ідеться тільки про птахів. «Нікого не зацікавить духовний світ трясогузки», – написав він.

Відтоді він уже не звертався до видавців. Сам оплачував кошти видання. Проста палітурка, чорний текст проти білого тла. Нічого коштовного й надмірного. Слова між обкладинками – ось що важливе. Попри все, багато хто усі ці роки читав його вірші. Багато хто також висловив визнання.

І ось написано ще одного вірша. Про середнього дятла, гарного птаха, якого вже не побачиш у Швеції.

«Пташиний поет, – подумав старий. – Чи не весь мій доробок – про птахів. Про лопотання крил, нічний шелест, самотній закличний крик десь у далині. У світі птахів я відчуваю найглибші таємниці життя».

Повернувшись до стола, він узяв аркуш. Нарешті вдалася ця остання строфа. Старий впустив папір на стіл. Ідучи великою кімнатою, відчув, що в спині щось кольнуло. Невже захворів? Щодня він шукав ознак того, що починає підводити тіло. Усе життя старий був у добрій формі, не курив, не пив, помірковано харчувався. Завдяки тому мав добре здоров’я. Але скоро стукне вісімдесят. Наближається кінець вділеного йому часу. Зайшовши на кухню, він налив собі чашку кави з незмінно ввімкненої кавоварки. Тільки що написаний вірш переповнював душу смутком і радістю.

«Осінь віку, – подумав він. – Влучна назва. Все, що я пишу, може виявитись останнім. Нині вересневий день. Осінь. І в календарі, і в житті».

Принісши чашку кави у вітальню, старий обережно сів в одне з бурих шкіряних крісел, які супроводили його вже понад сорок років. Купив їх, щоб відзначити успіх, коли очолив агенцію «Фольксвагену» на півдні Швеції. На маленькому столику поряд підлокітника стояла фотографія Вернера-вівчарки, якого старому бракувало більш, ніж будь-кого з усіх псів, що скрашували йому життя. Постаріти – це осамотіти. Повмирали люди, які наповнювали змістом існування. У країні тіней зникли й собаки. Невдовзі в живих залишиться тільки він. Якоїсь миті в житті кожен стає одним-один на весь світ. Цю думку він недавно спробував передати віршем. Не вдалося. А чи не варто було б іще раз спробувати, коли завершено елегію про дятла? Але ж він може писати тільки про птахів. Не про людей. Птахів можна зрозуміти. Люди переважно незбагненні. Чи збагнув він хоч раз самого себе? Писати вір ші про незбагненне – це все одно, що вдиратися в заборонену зону.

Заплющивши очі, старий раптом пригадав телевізійну вікторину наприкінці п’ятдесятих чи на початку шістдесятих років. Телевізор був іще чорно-білий. Косоокий молодик із напомадженим водою волоссям вибрав тему «Птахи», впорався з усіма запитаннями й одержав за це чек на десять тисяч крон – казкову суму, як на той час.

Поет перебував тоді не в студії, не в звукоізольованій кабінці й не мав навушників на вухах. Сидів ось у цьому шкіряному кріслі. І теж міг відповісти на всі запитання. Навіть не потребував додаткового часу на роздуми. Але не дістав тих десяти тисяч. Ніхто не оцінив його великого знання птахів. Натомість він і далі писав свої вірші.

Старий здригнувся. Роздуми перервав якийсь звук. Він прислухався в темній кімнаті. Невже хтось ходить надворі?

Та ні, про таке й думати не варто. Причулося, навіялося. Старітися означає, крім усього іншого, ще й набиратися боязливості. Тут добрячі дверні замки, нагорі в спальні висить дробовик, а в шухляді кухонного стола лежить легкодоступний пістолет. Якщо сюди, до самотньої оселі на північ від Істада, прийдуть непрохані гості, то господар зможе оборонитися. Ні на мить не завагається.

Він звівся з крісла. Знову закололо в спині. Біль напливав і відпливав хвилями. Господар оселі поставив чашку в раковину й глянув на свого наручного годинника. Наближається одинадцята. Пора вийти надвір. Термометр за кухонним вікном показує сім градусів тепла. Зростає атмосферний тиск. Над Сконе повіває південно-західний вітерець. «Ідеальні умови, – подумав він. – Сьогодні вночі мають рушити на південь пташині зграї. Незліченні тисячі мандрівників на невидимих крилах потягнуться над моєю головою. Я не побачу їх у темряві, але відчую, що вони ген там у височіні. За більш ніж пів століття я провів бозна-скільки осінніх ночей на полях тільки для того, аби вичувати, що високо в небі пролітають зграї».

«Це ж ціле небо летить», – часто спливало йому на думку.

Цілі симфонічні оркестри мовчазних співочих птахів напередодні зими вирушають у теплі краї. Глибоко в їхніх генах закладено інстинкт відлітати. І неперевершену здатність орієнтуватися за зірками та магнітним полем, яка завжди допоможе знайти правильний напрямок. Наростивши пласти жиру, вони шукають попутні вітри й можуть триматися в повітрі довгі години.

Усе небо, вібруючи крилами, вирушає у щорічне паломництво. Пташині мандри до Мекки.

Що таке людина проти нічного мандрівника? Одинокий дідуган, прикутий до землі? А проти високого неба, що пускається в далеку дорогу? Старий поет часто думав, що все це схоже на священнодійство. Він відправляє осінню літургію – стоїть у темряві й відчуває, як відлітають птахи. А коли настане весна, він знову вийде – зустрічати їх.

Нічний лет був його релігією.

Старий забарився в передпокої, поклавши руку на вішак. Тоді повернувся до вітальні й одягнув светр, що лежав на табуретці біля стола.

Старітися означає, крім усякого іншого лиха, ще й набиратися мерзлякуватості.

Він знову задивився на довершеного вірша, який лежав на столі. Елегія про середнього дятла. Вийшла така, як він і хотів. Може, випаде ще трохи пожити, щоб встигнути скласти вірші для десятої і останньої збірки? Її назва вже постала в голові.

«Нічна літургія».

Повернувшись до передпокою, поет одягнув куртку і нацупив кепку аж по очі. Тоді відчинив вхідні двері. Осіннє повітря повнилося запахом вологої глини. Він, зачинивши двері за собою, призвичаював очі до темряви. Сад безлюдний і занедбаний. У далині мріє відсвіт вогнів Істада. Сюди не доходить світло від найближчого сусіда, навколо панує пітьма. Небо зоряне й чисте. Тільки на обрії де-не-де нависають хмаринки.

Цієї ночі над головою пролетять зграї птахів.

Поет рушив. Проживав він у старовинній оселі – закритій садибі з трьох будівель. Четверта згоріла на початку століття. Він зберіг бруківку на подвір’ї, вклав чималі гроші на ретельне й регулярне оновлення житла. Після його смерті все це добро перейде як дар Лундському історично-культурному товариству. Поет не має ні жінки, ні дітей. Він продавав автомобілі й розбагатів. У нього були собаки. А тепер у нього над головою птахи.

«Я ні за чим не шкодую, – думав він, ідучи стежкою до вишки, яку спорудив, щоб спостерігати перелітних птахів. – Ні за чим не шкодую, бо нема сенсу шкодувати».

То була чудова вереснева ніч.

І все-таки щось його непокоїло.

Він пристав і прислухався. Але було чути тільки шум вітерцю. Старий ішов далі. Може, це біль непокоїть? Отой раптовий біль у спині? Неспокій породжується у власному тілі.

Поет знову пристав. Обернувся. Нікого й нічого. Він один. Стежка вела вниз. Невдовзі вона приведе до пагорба. Перед самим пагорбом простягається широкий рів, через який він перекинув кладку. На вершині пагорба стоїть його вишка. Від неї до вхідних дверей його будинку – рівно двісті сорок сім метрів. Цікаво, скільки разів довелося пройти цією стежкою. Знаючи кожний її поворот, кожну ямку, він, проте, йшов повільно й обережно. Не хотів ризикувати падінням і переломом ноги. На старість крихкішають кості. Він це знав. Якби з переламаним стегном опинився в шпиталі, то помер би, не витримавши безділля на лікарняному ліжку. Почав би тоді роздумувати про своє життя. І тоді ніщо не врятувало б його.

Раптом він зупинився. Гугукнула сова. Десь неподалік хруснула гілка. Звук долинув із гаю, що за пагорбом. Поет стояв як укопаний, напруживши зір і слух. Знову гугукнула сова. І знову тиша. Невдоволено бурмочучи, він ішов далі.

«Старий і полохливий, – покартав він себе. – Лякаюся привидів і темряви».

Уже видно вишку. Чорний силует на тлі нічного неба. За двадцять метрів буде кладка через глибокий рів. Поет ішов. Сови вже не чути. «Це неясить, – подумав він. – Цілком певно, неясить».

Враз він завмер на місці. Саме дійшов до кладки.

Щось не те з вишкою. Щось не так, як треба. Старий примружив очі, щоб розгледіти. Не добереш, у чому річ. Але щось тут таки змінилося.

«Це мені приверзлося, – заспокоїв він себе. – Тут усе як завжди. Вишка, яку я побудував десять років тому, не змінилася. Мені в очах потьмарилося. Ото й усе». Старий ступив ще один крок і відчув дошки під ногами. Не зводив очей із вишки.

«Не годиться таке пояснення, – заперечив він собі. – Якби я не знав цієї вишки як свої п’ять пальців, то гадав би, що сьогодні вона на метр вища, ніж була учора ввечері. А може, це сон. Може, мені сниться, що я бачу самого себе на вишці».

Цієї ж миті виявилося, що на вишці справді хтось стоїть.

Темна нерухома постать.

Старого пройняв страх, неначе прудкий повів вітру. Тоді на зміну насунула злість. Хтось без дозволу забрався на його терени й заліз на вишку. Мабуть, це браконьєр, що вистежує козуль. Вони звикли ходити в гаю по той бік пагорба. Старий не міг навіть уявити, що це може бути ще один птахолюб.

Він гукнув до постаті на вишці. Не озвалася й не поворухнулася. Старий знову засумнівався. Напевно, підсліпуваті очі підвели його.

Він гукнув ще раз і, не дочекавшись відповіді, рушив кладкою.

Раптом зламалися дошки, і поет сторчголов полетів униз. Канава була глибока, понад два метри. Він упав, не встигнувши виставити вперед руки, не змігши пом’якшити удар від падіння.

Невідь-звідки прийшов колючий біль. Неначе кілька розжарених прутів прошили тіло навиліт. Той скажений біль не давав навіть крикнути. За мить до смерті поет утямив, що він не впав на дно рову. Вигойдується, підвішений на своєму болі.

Остання його думка була про нічних птахів, що пролітали ген у височіні.

Небо відлітало на південь. Востаннє поет спробував звільнитися від болю.

І на тому все закінчилося.

Це сталось о двадцять третій годині двадцять хвилин 21 вересня 1994 року.

Тої ночі в теплі краї летіли великі зграї дроздів – співочих і червонокрилих.

З півночі вони добиралися у південно-західному напрямку, через Фальстербу, до тепла, що чекало їх у далечіні.

* * *

Коли все стихло, вона обережно зійшла східцями з вишки й посвітила ліхтариком у рові. Чоловік на ймення Гольґер Ерікссон був мертвий.

Згасивши ліхтарик, вона постояла в пітьмі.

І швидко пішла геть.