Читать книгу П’ята жінка - Хеннинг Манкелль - Страница 9

Опівночі Ільва Брінк нарешті змогла сісти й випити чашку кави. Вона була однією з двох акушерок, що працювали вночі проти першого жовтня в пологовому відділенні Істадської лікарні. На цю пору її напарниця, Лена Седерстрем, пішла до палати, де в жінки почалися перейми. Цієї ночі випало чимало роботи. Обійшлося без складних випадків, тяглася безперервна низка звичних завдань, які треба виконувати.

Тут бракувало робочих рук. З усім мусили справлятися дві акушерки і дві медсестри. Напоготові був іще лікар, але його можна було викликати тільки тоді, коли траплялися сильні кровотечі або інші ускладнення. «Бувало й гірше», – думала Ільва, сидячи на софі й попиваючи каву. Кілька років тому їй одній доводилося відробляти довгі нічні зміни. Часом випадало так, що конче треба було подати допомогу у двох місцях водночас. Тоді-то й вдалося напоумити керівників лікарні – переконати їх, що на нічні чергування треба завжди ставити принаймні двох акушерок.

Ільва сиділа в кімнатці, що розмістилася посередині великого відділу. Крізь скляні стіни було видно, що діється в коридорах. За дня там тривав рух, а тепер, уночі, все по-іншому. Їй подобалося працювати ночами, на противагу багатьом її співробітницям, що уникали такої роботи. Ці жінки мали сім’ї й не могли виспатися вдень. Натомість в Ільви Брінк були дорослі діти, а чоловік, машиніст нафтового танкера, плавав між азійськими портами. Тож вона не мала нічого проти нічних чергувань. Їй спокійніше працювалося, коли спала вся лікарня.

Зі смаком сьорбнувши кави, вона взяла з таці на столі шматочок печива. У кутку тихо гомоніло радіо. Увійшла медсестра, за нею ще одна. Почалася розмова про осінь, про ненастанну сльоту. Мати однієї з медсестер уміла передбачати погоду й сказала доньці, що зима буде довга й холодна. Ільва згадувала зими, коли в Сконе залягав сніг. Таке траплялося нечасто. А коли траплялося, то доводилося туго породіллям, які не могли дістатися до лікарні. Одного разу Ільва мерзла в тракторі, що у віхолу пробирався крізь замети до одинокої садиби в північній околиці міста. Там у жінки почалася рясна кровотеча. То був єдиний випадок за всі роки акушерської практики, коли Ільву брав страх за життя недужої. Не можна було допустити до лиха. Швеція ж бо така країна, що в ній ніяк не годиться вмирати породіллям.

А тим часом триває осінь. Пора горобини. Часом Ільва Брінк, уродженка Норрланду, тужила за меланхолійними лісами півночі. Не могла призвичаїтися до голих сконських рівнин, на яких неподільно панує вітер. Що ж, чоловік поставив на своєму. Він народився в Треллеборгу й не міг уявити іншого місця проживання, ніж у Сконе. Хоч сам бував удома вряди-годи.

Ці роздуми перервала Лена Седерстрем, увійшовши в кімнату. «Молода, годиться мені в дочки, – подумала Ільва. – Я рівно вдвоє старша. Шістдесят два роки».

– Очевидно, вона народить не раніш, як уранці, – сказала Лена. – На той час встигнемо піти додому.

– Сьогодні спокійне чергування, – відповіла Ільва. – Поспи трохи, якщо ти втомилася.

Ночі видавалися довгими. Зовсім інше відчуття було від них, коли вдавалося подрімати з пів години, та хоча б п’ятнадцять хвилин. Куди й щезала важка втома. Однак Ільва ніколи не вдавалася до такого. Відколи їй стукнуло п’ятдесят п’ять, потребувала дедалі менше часу, щоб виспатися. Ільва вважала таку зміну нагадуванням, що життя коротке і скінченне. Не варто його марнувати на зайвий сон.

Коридором промайнула медсестра. Акушерка Лена пила чай. Дві медсестри сиділи, схилившись над кросвордом. Дев’ятнадцять хвилин по дванадцятій. «Уже жовтень, – думала Ільва. – Невдовзі настане глибока осінь, а там і до зими недалеко. У грудні Гаррі має відпустку. Один місяць. За той час перебудуємо кухню. Не тому, що назріла потреба. Просто він мусить щось та й робити. Для Гаррі відпустка – це не дозвілля. Це час невгамовної діяльності».

У кімнаті пролунав дзвінок виклику. Одна з медсестер вийшла й за кілька хвилин повернулася.

– Марії з третьої палати заболіла голова, – пояснила вона й знову засіла за кросворд.

Попиваючи каву, Ільва спіймала себе на тому, що в голові вперто крутиться якась туманна думка. І враз ця думка набрала виразних обрисів.

Річ у тім, що коридором пройшла медсестра.

Щось не те. Таж усі, що працюють нині в нічну зміну, зібралися тут у кімнаті, хіба ні? Та й у приймальні не було чути дзвінків.

Ільва труснула головою у відповідь своїм думкам. Очевидно, привиділося.

А проте вона була певна, що не привиділося. Коридором справді пройшла медсестра, якої не могло бути.

– Що це за одна тут ходить? – шепнула Ільва.

Всі втупилися в неї.

– Про кого це ти? – здивувалася Лена.

– Кілька хвилин тому цим коридором пройшла якась медсестра. У цю мить тут сиділа вся наша нічна зміна.

Співробітниці досі не розуміли, про що йдеться. Сама Ільва не розуміла. Пролунав дзвінок, і вона квапливо відставила чашку.

– Візьму це на себе, – сказала Ільва.

У другій палаті стало погано жінці, яка мала народити вже третю дитину. Ільва підозрювала, що цієї дитини не дуже-то й хотіли. Давши вагітній попити, вона вийшла в коридор і розглянулася. Усі двері зачинено. Звідкись та й узялася ця медсестра. Таж не приверзлася. Ільві враз зіпсувався настрій. Щось тут не так. Вона постояла, наслухаючи. З кімнати долинав тихий гомін радіо. Ільва повернулася туди й узяла свою чашку.

– Не сталося нічого особливого, – мовила вона.

І тут повз кімнату пройшла незнайома медсестра. Цього разу її побачила також Лена Седерстрем. Усе діялося дуже швидко. Було чути, як грюкнули двері, що виводили на великий головний коридор.

– Хто це був? – спитала Лена.

Ільва похитала головою. Дві медсестри відірвали очі від газети з кросвордом.

– Ти про кого? – поцікавилась одна з них.

– Про медсестру, що пройшла мимо.

Друга з них, що заповнювала кросворд, засміялася.

– Ми ж тут. Обидві.

Ільва зірвалася з місця й вибігла з кімнати. Відчинила двері на коридор, що з’єднував пологове відділення із рештою лікарні, та він був порожній. Прислухалася. Десь віддалік знову грюкнули двері.

Нікого не побачивши, вона повернулася до кімнати. Похитала головою.

– Що тут робити медсестрі з іншого відділення? – чудувалася Лена. – Чому вона навіть не привіталася з нами?

Ільва не знала. Зате пересвідчилася, що їй не привиділось.

– Загляньмо в усі палати, – запропонувала вона. – Треба перевірити, чи все гаразд.

Лена запитливо глянула на неї.

– А що може бути негаразд?

– Це про всякий випадок. Тільки й того.

Вони обійшли всі палати. Всюди було так, як належить. О першій в одної жінки почалася кровотеча. Решта ночі минула в роботі. О сьомій ранку Ільва Брінк здала зміну й пішла додому. Мешкала у віллі зразу ж біля лікарні. Вдома вона вкотре задумалася про незнайому медсестру, що промайнула в коридорі. Раптом у голову прийшов здогад, що це не медсестра, нехай вона була в халаті. Жодна особа з персоналу не зайшла б уночі в пологове відділення просто так, із доброго дива. А якби й зайшла, то показалася б їм чотирьом і пояснила б, у чому річ.

Ільві Брінк не давали спокою думки. Стурбувала її нічна подія. Для чогось та й прийшла ця жінка. Десь у якійсь кімнаті вона провела десять хвилин. Тоді зникла. Десять хвилин. Мабуть, когось відвідала. Кого? Навіщо? Ільва лягла і спробувала заснути, але не вдалося. З голови не виходила ця дивна нічна гостя. Об одинадцятій Ільва піддалася, встала з ліжка й запарила каву. «Добре було б поговорити з кимось про це, – подумала вона. – Мій двоюрідний брат служить у поліції. Якщо не варто непокоїтися, то він так мені й скаже».

Ільва зателефонувала братові додому. Автовідповідач повідомив, що він на роботі. Туди рукою подати, тож Ільва вирішила прогулятися. На небі прудко сунули рвані хмари. Ймовірно, що в поліції не приймають відвідувачів у суботу. А тут іще оте жахіття, описане в газетах. Десь біля Лединге вбили й кинули в канаву торговця автомобілями. Мабуть, ніхто з поліцаїв не знайде часу на Ільву. Навіть її двоюрідний брат.

У приймальні Ільва спитала, чи є тут інспектор Сведберг. Так, є. Але він дуже зайнятий.

– Скажіть йому, що прийшла двоюрідна сестра Ільва, – попросила вона.

За кілька хвилин вийшов Сведберг. Він охоче родичався, добре ставився до сестри, тож не міг не вділити їй кілька хвилин. Запровадив її до кабінету й приніс каву. Тоді Ільва розповіла про нічні події. Сведберг розсудив, що випадок, звичайно ж, дивний, але навряд чи варто завертати собі ним голову. На тому Ільва заспокоїлася. Мала попереду три вільні дні й невдовзі забула медсестру, що пройшлася пологовим відділенням вночі проти першого жовтня.

У п’ятницю, о десятій вечора, Валландер зібрав утомлених співробітників на нараду за зачиненими дверима, яка затяглася далеко за північ. Почав із того, що докладно описав ще один випадок зникнення людини. Попередньо Мартінсон і Геґлунд переглянули всі доступні дані й дійшли висновку: ніщо не вказує на якийсь зв’язок між Гольґером Ерікссоном і Єстою Рунфельдтом. Та й Ваня Андерссон не пригадує такого, що її роботодавець щось казав про Ерікссона. Валландер наголосив, що слідство треба провадити неупереджено. Звісно, Рунфельдт може будь-коли сам з’явитися й пояснити причину свого зникнення. Але не можна легковажити факти, що свідчать про лихо. Нехай Анн-Брітт Геґлунд візьме на себе відповідальність за справу Рунфельдта. Це не означає, що її звільнять від розслідування вбивства Ерікссона. Зазвичай Валландер був проти залучення додаткових сил у складних випадках кримінального розслідування, але цього разу передчував із самого початку, що доведеться вдатися до такого. Про це він сказав Ганссону. Зійшлися на тому, щоб перегодити з цим до початку наступного тижня. Попри все, за цей час слідство може зсунутися з мертвої точки раніше, ніж можна було б сподіватися.

За столом для нарад уся слідча група обговорювала все, що досі вдалося зробити. Як завжди, Валландер почав із запитання, чи не повідомить хтось про щось важливе, й обвів очима стіл. Усі похитали головою. Сидячи, як повелося, за ріжком стола, нечутно вишмаркався Нюберг. Йому першому дав слово Валландер.

– Наразі в мене нічого нового, – мовив експерт. – Ви самі бачили. Дошки підпиляно так, що вже нікуди далі. Ерікссон упав і настромився на палі. У рові ми нічого не знайшли й досі не знаємо, звідки взялися ці бамбукові кілки.

– А що з вишкою? – поцікавився Валландер.

– Там теж нічого не знайдено. Але до кінця роботи ще далеко. Звичайно, нам було б легше працювати, якби нам пояснили, що саме шукати.

– Не знаю, – сказав Валландер. – На місце злочину вбивця мав звідкись та й прийти. Є стежка від Ерікссонового будинку. Є поля. Є гай за пагорбом.

– До цього гаю веде путівець, прокладений трактором, – доповнила Геґлунд. – Залишилися сліди автомобільних шин. Але ніхто з сусідів не зауважив чогось незвичайного й підозрілого.

– У цього Ерікссона було багато землі, – втрутився Сведберг. – Я побалакав із одним фермером на прізвище Лундберг. Десять років тому він продав Ерікссонові більш ніж п’ятдесят гектарів. Ніхто не мав потреби забиратися на чужі угіддя. Отже, навряд чи хтось міг спостерегти, що на них діється.

– Нам ще з багатьма треба побалакати, – обізвався Мартінсон, гортаючи свої папери. – Я дізнався від лундських медекспертів, що в понеділок вранці вони матимуть що сказати.

Занотувавши це, Валландер знову звернувся до Нюберга.

– А що з Ерікссоновим будинком?

– Я не розірвуся, щоб робити все нараз, – відбуркнув Нюберг. – Досі стирчимо в тому багні, бо треба закінчити роботу, поки не задощило. Напевно, завтра вранці почнемо обстежувати будинок.

– Приємно чути, – лагідно відповів Валландер. Менш за все йому хотілося, щоб цей експерт розізлився. Зіпсував би тоді всім настрій, і це вплинуло б на весь хід наради. Заледве вдалося стримати роздратування від такої примхливої поведінки. Було видно, що Ліза Гольґерссон, яка сиділа посередині довгої сторони стола, звернула увагу на цю прикру Нюбергову репліку.

Обговорення тривало. Слідство ще тільки починалося. Таку стадію роботи Валландер часто порівнював із корчуванням пеньків. Помалу просуваєшся вперед. Поки нема точок опори, все однаково важливо. Лише тоді, коли з’ясується, які речі істотні, а які не дуже, можеш рушити тим чи іншим слідом.

Близько першої години ночі Валландер дійшов висновку, що слідча група просувається навпомацки. Нічого не прояснили розмови з Рут Ерікссон і Свеном Тюреном. Еге ж, Гольґер Ерікссон замовив мазут. Чотири кубометри. У цьому нема нічого дивного та тривожливого. Досі невідомі мотиви загадкового злому, про який торік він заявив у поліцію. Складання лоції способу життя Гольґера Ерікссона та його особистості нічого не дало слідчому судну, хіба що можливість рухатися, слухаючись стерна. І далі це судно волік буксир рутинних дій. Слідство ще не почало жити своїм життям. Бракувало вихідних даних. Відомо, що двадцять першого вересня, у середу, після десятої вечора, Ерікссон вийшов із почепленим на шиї біноклем. Уже була готова фатальна пастка. Він ступив на кладку й упав в обійми смерті.

Коли вже ніхто не мав що сказати, Валландер спробував підбити підсумки. Увесь цей час він був під враженням, що на місці вбивства якась річ мала б напровадити на пояснення мотивів злочину. Очі бачили те, чого не міг витлумачити мозок. «Спосіб, – припустив Курт. – Щось пов’язане з цими бамбуковими кілками. Вбивця послуговується свідомо вибраною мовою. Навіщо він посадив людину на палі? Навіщо завдав собі стільки труду?» Однак він тримав ці міркування при собі. Надто вони невиразні, поки що нема як викласти їх колегам. Наливши мінеральної води у склянку й відсунувши папери, Валландер розпочав мову.

– Ми й далі шукаємо провідної нитки. Маємо вбивство, ні в чому не схоже на інші. Напрошується припущення, що мотиви злочину й сам злочинець – це щось таке, з чим ми досі не мали діла. У певному сенсі стан справ подібний до того, що склався минулого літа. Тоді розгадати загадку допомогло те, що ми дивилися на справу широко й не прикипали очима до чогось одного. Так само нам треба робити й у цьому випадку.

Валландер звернувся до Лізи Гольґерссон.

– Мусимо гарувати. Вже субота. Нічого не вдієш, усім доведеться і сьогодні, і завтра попрацювати з тим, що є під руками. Не можемо чекати до понеділка.

Начальниця кивнула. Не заперечувала.

На тому нарада закінчилася. Втомлені люди розійшлися. У кімнаті для засідань затрималися Ліза Гольґерссон, Анн-Брітт Геґлунд і Курт Валландер, якому спало на думку, що принаймні цього разу жінки становлять більшість у його сфері стосунків.

– З вами хотів поговорити Пер Окессон, – сказала Гольґерссон.

Валландер пригадав, що мав йому зателефонувати, та забув.

– Подзвоню йому завтра, – відповів він, докірливо похитавши головою самому собі.

Гольґерссон одягла пальто. Було видно, що вона хоче ще щось додати.

– Чи вказує щось на те, що вбивство скоїв божевільний? – поцікавилася вона. – Щоб ото нанизати людину на палі! Це ж суще середньовіччя.

– Не конче середньовіччя, – заперечив Валландер. – Під час Другої світової війни застосовували такі ями з палями. Жорстокість і безумство не завжди ходять пліч-о-пліч.

Здавалося, начальниця не вдовольнилася цією відповіддю. Спершись на одвірок, вона придивлялася до підлеглого.

– Ви не переконали мене. Чи не звернутися б нам до судового психолога, який був тут улітку? Якщо я правильно вас зрозуміла, з нього була велика користь.

Валландер не міг заперечити, що Матс Екгольм відіграв важливу роль у цьому успішному розслідуванні – допоміг скласти психологічний портрет злочинця. Однак, як на Валландера, ще рано вдаватися до такого. Він взагалі остерігався проводити паралелі.

– Мабуть, – непевно відповів він. – Але, як гадаю, з цими запросинами треба трохи перегодити.

Гольґерссон допитливо глянула на Валландера.

– Ви не побоюєтеся, що таке повториться? Що буде ще одна могила із загостреними кілками?

– Ні.

– А що ви скажете про Єсту Рунфельдта? Це вже друге зникнення.

Валландер раптом засумнівався у своїй правоті, проте труснув головою. Та ні ж бо, навряд чи таке повториться. А може, все-таки зараз бажане видається за дійсне?

Хто його зна.

– Очевидно, вбивство Гольґера Ерікссона вимагало ґрунтовного приготування, – сказав він. – Такий злочин вдається скоїти тільки один раз, та й то тільки тоді, коли є сприятливі передумови. Наприклад, має бути досить глибокий рів і кладка через нього. Треба, щоб майбутня жертва мала звичку виходити ввечері або на світанку дивитися на птахів. Так, я свідомо пов’язав зникнення Єсти Рунфельдта з убивством у Лединге. Але це головно для того, щоб перестрахуватися. Якщо я відповідальний за це слідство, то мушу застосовувати і ремінь, і підтяжки.

Лізу Гольґерссон здивував такий образний зворот. За плечима хихикнула Анн-Брітт Геґлунд.

– Здається, я зрозуміла, що ви маєте на увазі, – кивнула Гольґерссон. – Але ви таки подумайте про співпрацю з Екгольмом.

– Гаразд, – згодився Валландер. – Не заперечую, що ви можете мати рацію. Але, по-моєму, ще рано його залучати. Результат засобу часто залежить від того, коли його вжити.

Гольґерссон підтакнула й застібнула пальто.

– Вам теж треба виспатися, – зауважила вона. – Не засиджуйтеся за роботою.

– Підтяжки і ремінь, – обізвалася Геґлунд, коли вони залишилися віч-на-віч. – Це ти від Рюдберга навчився?

Валландер не образився. Лишень знизав плечима й заходився збирати свої папери.

– Інколи випадає й самому щось придумати, – відповів він. – Пригадуєш часи, коли ти прийшла сюди на роботу? Ти казала, що я багато чого знаю й можу передати тобі це знання. Мабуть, тепер ти зрозуміла, як жорстоко тоді помилялась?

Сівши на стіл, вона розглядала свої нігті. Бліда, втомлена і, як на Валландера, негарна. Зате ретельна. І віддана своїй роботі, а це рідкість. У цьому Геґлунд подібна до нього. Кинувши купу паперів на стіл, Валландер опустився на стілець.

– Як ти дивишся на цю справу? – спитав він.

– Вона мене лякає.

– Чим?

– Жорстокістю. Розрахунком. І невмотивованістю.

– Гольґер Ерікссон був багатій. Усі свідчать, що це був крутий бізнесмен. Напевно мав ворогів.

– Це не причина нахромляти його на палі.

– Ненависть може засліпити. Як і заздрість. Або ревнощі.

Анн-Брітт похитала головою.

– Уперше прийшовши на місце злочину, я відчула, що вбито не просто собі старигана. Не вмію висловитися виразніше. Таке в мене відчуття. І воно сильне.

Курт струсив із себе втому. Сказано щось важливе. Воно якимсь чином перекликалося з думками, що снувалися йому самому.

– Веди далі. Розмірковуй!

– Небагато можу додати. Вбито людину. Хто її побачив, ніколи не забуде. Це було вбивство. Але не тільки воно.

– Кожний убивця говорить своєю мовою. Ти про це?

– Десь так.

– Маєш на увазі, що він хотів нам щось передати?

– Можливо.

«Код, – подумав Валландер. – Ми ще не можемо розгадати його».

– Напевно, маєш рацію, – згодився він.

Запала тиша. Валландер важко звівся й знову заходився збирати документацію. В око впав чийсь папірець, що невідь-як сюди потрапив.

– Це твій? – поцікавився інспектор.

Вона глянула на аркушик.

– Це почерк Сведберга.

Валландер силкувався розшифрувати закарлюки, написані олівцем. Щось про пологове відділення. Про якусь невідому жінку.

– Що це за нісенітниця? – пирхнув він. – Невже у Сведберга має народитися дитина? Та він же нежонатий! У нього, либонь, і коханки нема.

Геґлунд узяла папірець і прочитала написане.

– Очевидно, хтось повідомив, що якась жінка ходила в пологовому відділенні, переодягнувшись медсестрою, – сказала вона й повернула папірець.

– Візьмемося за неї, коли матимемо час, – зіронізував Валландер. Хотів був викинути цю цидулку в кошик, але роздумав. Треба буде завтра віддати її Сведбергові.

Вони розсталися в коридорі.

– Хто пильнує твоїх дітей? – поцікавився він на прощання. – Твій чоловік? Він удома?

– Ні, в Малі.

Валландер не знав, де воно, оте Малі. Але не став розпитувати.

Анн-Брітт вийшла із спорожнілого поліційного відділка. Курт поклав папери на стіл у своєму кабінеті й убрався в куртку. Дорогою до приймальні він зупинився біля поста чергового, де сидів і читав газету самотній поліцай.

– Може, хтось телефонував у справі Лединге? – звернувся до нього Валландер.

– Ні.

Валландер ішов до свого автомобіля. Дув вітер. Анн-Брітт Геґлунд так і не сказала, хто пильнує її дітей. Довелося довго нишпорити в кишенях, поки знайшлися ключі від машини. Знайшовши їх, поїхав додому. Хоча й дуже втомився, однак сидів на канапі й міркував про події минулого дня. Особливо про те, що наостанок мовила Геґлунд. Що вбивство Гольґера Ерікссона – це ще щось.

Та чи може вбивство бути чимсь іншим, ніж убивством?

Близько третьої він ліг у постіль. Засинаючи, постановив зателефонувати батькові й Лінді.

Чверть по сьомій він уже був у відділку. Дорогою до свого кабінету прихопив кухоль кави, а коли відчинив двері, побачив річ, якої не помітив увечері. На стільці біля вікна стояв пакет. Придивившись до нього, Валландер згадав повідомлення, знайдене у квартирі Єсти Рунфельдта. Отже, Ебба принесла з пошти те, що призначалось адресатові. Повісивши куртку, він почав зривати обгортку з пакета. У голові майнула думка, чи має він на те право. Коли стало видно вміст, Валландер задивився на нього, наморщивши лоба.

Повз відчинені двері кабінету пройшов Мартінсон.

Валландер гукнув до нього.

Мартінсон став на порозі.

– Зайди-но, – сказав Валландер. – Зайди й подивися ось на це.